«Культура і наука можуть підняти країну»

Один із найбільш затребуваних українських продюсерів Ігор Савиченко, спокійний, професійно упевнений, володіє глибокими знаннями в галузі кіно, економіки, легко спілкується з іноземними  колегами англійською, успішно представляє фільми своєї компанії на престижних міжнародних кінофорумах. Останній із них — V Одеський МКФ — приніс перемогу не лише в національному конкурсі, але і в пітчингу. І це — не вперше.

Саме в Одесі знайшовся час для розмови про непрості долі національного кіно.

— Ігорю, цивілізований світ відмовляється від концертів тих людей із Росії, які висловили захоплення з приводу «кримнаш». Суперзірки світового рівня анулюють гастрольні тури до Москви, до Росії, виражаючи тим самим свою солідарність із Україною. Я теж відмовилася від усіх російських фестивалів, у яких завжди брала участь. Проте український фільм був у конкурсі Московського фестивалю. Чому ви вирішили це зробити і навіщо взагалі поїхали на цей  фестиваль?

— Ну, розмова про те, щоб ми потрапили в конкурс, почалася ще в Берліні, і не з Міхалковим, а з програмним директором — Петром Шепотинником. Сама команда фестивалю — дуже приємні, адекватні люди, як і дуже багато людей у російському кіно. Звичайно ж, є там і неадекватні, як Міхалков, Охлобистін, Безруков і, на жаль, багато інших, які підписали відомий лист від імені російських кінематографістів. Але заперечувати той факт, що в Росії величезна кількість людей, які нас підтримують , — це просто, скажімо так, інший бік цензури. Там багато адекватних людей і те, як вони відстоювали наш фільм, затвердило нас в ухваленні рішення. Спочатку хотіли відмовитися. Це найпростіше рішення — стати в один ряд з усіма і сказати, що ми не їдемо, нам це нецікаво. Я ще, можливо, поїхав із відчуття особистої зацікавленості: подивитися на людей, яких знаю роками, з якими працював, подивитися, як вони змінися. Практично всі мої московські друзі не змінилися, вони прекрасно розуміють, що відбувається. Це пропаганда, яка впливає на людей, люди під її тиском висловлюються певним чином, поводяться певним чином, ну і, як наслідок, підписують подібні листи... Але саме вони висловлюються на підтримку того ж Сенцова, України. На жаль, більшість із них говорять приблизно одне і те ж саме: «Продаю свою квартиру в Москві, куплю житло на околиці, а також квартиру десь у Латвії, Литві або в Чехії, аби отримати посвідчення на проживання і не залежати від  того, що відбувається». Під час цієї поїздки спілкувався і з Дінзе, адвокатом, і з двоюрідною сестрою Сенцова, хотів дізнатися «з перших рук», що відбувається з Олегом, які шанси є, яких заходів треба вжити, аби допомогти. Вони говорять, що добре, що піднявся такий галас, оскільки це дозволило запустити туди правозахисників з Amnesty International, омбудсмена, завдяки цьому йому змінили умови утримання — він зараз у камері на двох, дозволили доступ до бібліотеки, дали допуск на відвідини магазину, дозволили приймати передачі.

— Ви справді вважаєте це реальними зрушеннями?

— Напевно, так. Він сидить у камері на двох. При цьому його сусід думає, що він «засланий козачок», вони не розмовляють один із одним. Але це в’язниця, як не крути. Зараз збиратимемо характеристики. Просто як у Радянському Союзі, потрібні характеристики від відомих людей про те, що Сенцов хороший режисер, хороший батько, адекватна людина. Це потрібно відіслати їм звичайною поштою з живими підписами. До речі, вони говорили, що дуже допомогли листи, які направляли наші європейські колеги. Ініціатором виступив Стефан Лауден, директор Варшавського кінофестивалю, і Одеський МКФ був дуже активний. Були зібрані листи від цілої низки видатних європейських колег: Віма Вендерса, Педро Альмадоваро, і Кшиштофа Зануссі, Анджея Вайди і Єжи Штура. Шкода, що люди, які ухвалюють рішення в РФ, навряд чи знають, наскільки значимі ці персонажі. Потрібно робити відеозвернення від людей такого ж рівня, а також перемкнутися на людей, більш відомих широкому колу, тобто відомих європейських і американських акторів. Є ідея у друзів Олега в Сімферополі видати його літературні твори, видати фільм «Гамер», а за допомогою великих фестивалів поширювати це дисками і за ці кошти допомагати як сім’ї Олега, так і оплачувати експертизи. Роботи багато, потрібно збирати гроші, і це теж одна з важливих цілей поїздки до Москви. Що стосується призу, то ми виїхали з Москви до закриття фестивалю, не ходили на червону доріжку, принципово не брали участі ні в яких розважальних заходах. Повертатися на вручення ми не збиралися, ми попросили отримати приз Сергія Тримбача і дуже вдячні йому за те, що він зі сцени звернувся до уряду РФ з вимогою звільнити Сенцова. Дивно, що Міхалков, який вийшов на сцену в завершальній частині церемонії, підтримав Тримбача і приєднався до вимоги звільнити Олега.

Але сам фільм сприйняли дуже добре. Прийшло багато українців, які там живуть, нам тепло дякували. На прес-конференції після передпоказу всі питання, окрім одного, були адекватні. Знайшлася особа, яка встала і запитала «За що ви, українці, нас так ненавидите?», і її російські ж журналісти «заплескали». На превеликий жаль, матеріали, які зараз виходять і засуджують нашу присутність там, —  килимова пропаганда. Наше телебачення і  преса не повинні перетворюватися на аналог Кисельова.

— Після довгих суперечок і баталій відбулося призначення голови Агентства у справах кінематографії України. Ним став Пилип Іллєнко, тоді як багато ваших колег підтримували якраз кандидатуру Андрія Дончика. Що ви можете сказати щодо цього?

— Головне — їхні програми. У Пилипа Іллєнка і Андрія Дончика вони відрізняються. У програмі у Дончика був момент, через який свого часу поплатився кріслом колишній голова Мінкульту Кулиняк. Він наполягав на перекладі держпідтримки на державні студії. Дончик згадав про це ще на першому засіданні, яке було в квітні у присутності міністра культури, депутата Кириленка і близько 20 діячів кіно. Тоді в коментарях я вказав на те, що це абсолютно неправильна позиція. Він обіцяв врахувати, але незабаром знову повернувся до цього питання. Кіностудія Довженко, на жаль, не є компанією, яка може вести творчий процес. Вони насилу його організовують. Про те, як вони це роблять, можуть розповісти знімальні групи, що знімали фільми «Красна Маланка», «Такі красиві люди», «Загублене місто», ще раніше «Мийники автомобілів». З технічної і продюсерської точки зору це не можна назвати студією, як і з точки зору виховання молоді. Не кажучи вже про те, що студія не цікавиться і не займається подальшою долею картин — ні представленням їх на фестивалях, ні прокатом. Навіщо вони хочуть ці дебюти? Щоб підтримувати на плаву кіностудію. Але знімаючи,  скажімо, п’ять дебютних короткометражок, кожна, скажімо, півтора мільйона, із семи з половиною мільйонів вони зможуть віднести на загальностудійні витрати 10 % — 750 тис. Це мізерні гроші для підтримки такого велетня.

«Останніми роками фактично більшу частину російського продукту телевізійного знімали тут, в Україні, це, по суті, заказуха за підтримки Фонду кіно, «ура-патріотичні» фільми, переважно про війну. Для Росії Друга світова війна, або Велика Вітчизняна, як вони її називають, — свого роду вестерн. Усе знімалося тут досить шаблонно, адже гроші ці діставалися легко. Шаблонно робилося все — від встановлення світла до гри акторів, монтажу тощо. Потрібно цю творчу лінію міняти»

Тут підхід має бути абсолютно іншим. Потрібно спочатку розробити план дій, розробити програму реформування кіностудії  і шукати на це гроші. Вносити їх окремим рядком до бюджету.

Але! Всі державні кіностудії не підкоряються Держкіно взагалі. Вони — в управлінні Міністерства культури безпосередньо. Чому кіностудії, які не є в структурі Держкіно, повинні годується з бюджету Держкіно? Цей момент абсолютно незрозумілий. Якщо їх переведуть в управління Держкіно, інший контекст — тоді хоч зрозуміла зона відповідальності. Зі студій треба зробити кілька концернів. Наприклад, на Кіото, 27, можна зробити телекомплекс, посилити документалістику, анімацію. І зробити його базою для студентської практики. Так от, програма, яку озвучив Ільєнко, є частиною того розвитку українського кіно, яким я його бачу.

— Ігорю, популістська заява впродовж багатьох років, що ми повинні зробити наше кіно прибутковим, залишається порожніми розмовами. У нас немає ринку збуту, немає потоку виробництва, який сам по собі може окупитися, хоча б за рахунок кількості. Чи може майбутнє українське кіно стати прибутковим?

— Я за освітою математик, у нас є таке поняття як «ідеальна умова». Створюємо ідеальну постановку завдання, в якому маємо — 100 % українське кіно, профінансоване повністю з українського ринку і спрямоване 100 % на українського глядача. Чи може таке кіно бути прибутковим? Ні. Системним? Ні. Воно може бути прибутковим у дуже вузьких сегментах. Що потрібно, щоб фільм мав комерційну привабливість? Потрібно розширювати ринки збуту. Потрібно робити так, щоб фільм був цікавий іншим ринкам. Про російський, я думаю, можна на довгі роки забути, а з ринками європейськими поки проблема — у нас ще недостатньо налагоджені відносини. Вони визнають одинично наших продюсерів, тих, з якими можуть вести перемовини. Єдиний вихід — європейська копродукція. Якщо робиш фільм, який, скажімо, коштує мільйон євро, наші виділяють 300 тисяч, 30 % — з європейського ринку, наприклад, з Польщі якихось 400 тисяч, ще 400 — з Франції. Продюсери французької студії зацікавлені в тому, аби фільм прокатати у себе. Моє завдання буде знайти українського дистриб’ютора, продати цей фільм на нашому телебаченні, навіть за копійки, і прокатати його у нас, теж нехай за невеликі гроші. Зате ми можемо запросити відомих у світі акторів, зробити новий фільм, зняти його не лише в Україні, але й на інших територіях. Поліпшити його візуальну якість. І цей фільм буде цікавіший нашому глядачеві, ніж фільм, який вироблений повністю у нас. Європейська продукція дає можливість продатися на чужих, так би мовити, територіях, але і тягне за собою цілу низку зобов’язань. Перше зобов’язання — розподіл творчого складу. Тобто, якщо режисер наш, потрібно оператора взяти якогось іншого. Поляка, наприклад. Композитора — француза або німця. Режисера-монтажу теж звідкись. Додаткові витрати — переклади сценаріїв, тобто польський Фонд приймає матеріали польською, французький лише французькою, німецький, скажімо, приймає англійською, бельгійський — теж. Все це на 10—20 % може збільшити бюджет фільму. Зате виходить фільм, який має логіку виходу одразу на декілька ринків. Це головне. Другий момент — наші творчі особи і технічний персонал отримують досвід співпраці в міжнародних проектах. У кожного свій стиль роботи, своя технологія. Це завжди цікаво, це обмін ідеями, думками під час виробництва, що потім впливає на творчість. Дуже хочеться, аби на наших кіношників більше не впливали російські чинники. Говорю зараз  не під кутом пропаганди, мається на увазі сам підхід до справи. Останніми роками фактично більшу частину російського продукту телевізійного знімали тут, в Україні, це, по суті, заказуха за підтримки Фонду кіно, «ура-патріотичні» фільми, переважно про війну. Для Росії Друга світова війна, або Велика Вітчизняна, як вони її називають, — свого роду вестерн. Все знімалося тут досить шаблонно, адже гроші ці діставалися легко. Шаблонно робилося все — від встановлення світла до гри акторів, монтажу тощо. Потрібно цю творчу лінію міняти. У Європі до випуску фільмів підходять інакше, хоча не варто ідеалізувати, там теж є «заробітчанство», скрізь воно є.

— Як Європа бореться з американською кіноекспансією?

— Специфічним чином. Вони рідко грають на арені американців, подивіться європейські фільми, рідко побачите щось за розмахом подібне до «Ідентифікації Борна». Британці — окрема історія. Оскільки це англомовна країна, то й фільми вони створюють з прицілом на північноамериканський ринок. Шлях, яким іде Європа, — артхаус, авторське кіно, фестивальне. Найбільш показовий приклад — Швеція, де 34 % від показів складає кіно, яке у нас зазвичай називають артхаусом. І — культура походів у кіно. У нас як? Прийшов у кіно, зайшов у якийсь фаст-фуд, з’їв бутерброд, випив пива, купив поп-корн, узяв пиво в кінотеатр, сидиш там чавкаєш, висловлюєшся голосно щодо побаченого, після перегляду — знову у фаст-фуд, попив пива, після цього або в РВВС, або додому. У них синефільські покази — це невеликі кінотеатри, господарі яких заявляють свою програму на певний час уперед. Кожен кінотеатр має своє коло глядачів. Люди приходять туди подивитися кіно, після показу залишаються й обговорюють побачене.

— Це ще і система спілкування.

— Так, за великим рахунком це клуби. Якщо повернутися до України, то у нас артхаусне кіно навряд чи може переступити 1 % з боксофісу в кінотеатрах. Хоча кінотеатри «Жовтень», «Київ», «Кінопанорама» працюють у цьому напрямі. У Законі про кіно, який ми, слава Богу, доопрацювали, окремо вказано арт-кіно, наведено його визначення і надані податкові преференції для кінотеатрів, які показують його.

— Щодо сьогоднішнього дня, щодо перспектив не веселкового розвитку подій ви, людина зсередини кіно, зсередини найстійкішої психічно касти — продюсерів, як бачите життєдіяльність кінематографа?

— Я намагався і намагаюся пояснити владі, що кіно і наука — дві речі, за допомогою яких можна підняти країну з колін. Все, що зараз відбувається у нас у країні, — це операційна діяльність, яка є затичкою дір. Труби іржавіють, їх «латають», міняти труби дорого. Потрібно придумати, як зробити нові труби, за новою технологією, потрібно придумати щось нове, і для цього потрібно розвивати науку. Я дуже перебільшую, але культура в широкому сенсі, не лише кіно, дозволяє творчо підходити до чого завгодно..

Французький соціолог Жан-Марі К’юбільє в книзі «Порногламур» описує наше існування, те, що наша культура перебуває на стику порнографії і гламуру. Ми повинні вирватися з цього замкнутого кола.

Якщо у нас буде можливість ходити на виставки, читати хороші книги і для всього цього будуть створені ідеальні умова, то за 5-7 років зміниться культура сприйняття світу, етика і мораль людей. Те ж саме стосується й науки, фундаментальної науки. Тільки-но виникає в країні фундаментальна наука, вона теж через 5—7 років дасть поштовх для інноваційних речей. Нанотехнології Сколкова провалилися, бо з Росії стався відтік мізків, залишилися лише руки, а руки без мізків нічого не зможуть. Те ж саме й у нас. Потрібно створити тепличні умови для вчених, режисерів, художників, письменників, фотографів. Це має бути величезна масова державна програма підтримки творчих людей та вчених. Це може підняти країну. І якщо говорити про кіно як частину всього цього великого процесу, то в кіно повинно статися наступне. Перше — потрібно працювати з молоддю. Не говорю, що потрібно забути про покоління 40+, але це те покоління, на яке не варто орієнтуватися. Потрібно змінити нашу академічну освіту, вона відстала. Треба дати можливість нашим дітям, студентам отримати нормальну матеріальну базу для того, щоб знімати постійно, не припиняючи, створити передумови відвідувати короткі освітні програми на Заході: воркшопи, семінари, лекції. Тревел-гранти — окрема стаття бюджету. Наша короткометражка «Мандрагора» — операторський дебют Сергія Лисенка, з яким він вступає в Лодзі. Їде вчитися за свої гроші, а повинен їхати за гроші держави, потім повернутися і відпрацювати тут два-три роки. Насильно тримати не можна, але він повинен повернутися і застосувати свої знання тут. Якщо ж ти вже відучився в нашому якомусь інституті культури, у тебе має бути можливість поїхати і довчитися там. Друге — потрібно чітко розуміти, якщо людина вже освічена, являє собою щось, то вона не повинна бігати в пошуку підробітків. У всьому світі є стипендії. Якщо ти сценарист або письменник, то можеш звернутися до фонду й отримати  гроші, які дадуть можливість жити спокійно і не думати більше ні про що, окрім свого сценарію. Бо нормальний сценарій пишеться півроку і після цього ще півроку доопрацьовується. Написати сценарій, поїхати з ним за різними програмами, послухати, що говорять про нього інші, сприйняти це, внести зміни.

— У сьогоднішніх реаліях абсолютна утопія розраховувати на підтримку держави. Ми на армію по п’ять гривень збираємо, і незрозуміло, що куди і як іде. Ну, чи не пусті мрії, чекати державних грошей?

— Не вважаю це утопією. Якщо говорити про приклади, то в Польщі є податок 1% на культуру. У нас бюджет країни близько 400 мільярдів гривень, 1 % —це 4 мільярди. Сума, яку назвав, в євро — десь 280 мільйонів, а ми просимо 40 на кіно. Що в цьому ненормального? Армія, так, безумовно, зараз проблема № 1, оскільки не працює первинний заслін. Але якби у нас була сильна власна пропаганда і захист від пропаганди, то не було б усього цього.