«Сьогодні у нас є тільки Батьківщина, слава і честь. I дружба ще...»

«Необхідно особисто наводити лад у своїй країні»

Ужгородець Олексій Тороні, який повернувся з війни на лікування, — про настрої бійців

Олексій Тороні — типовий представник нинішньої молодої генерації ужгородців. Середня школа, технічний ліцей, строкова служба у Президентському полку, робота на підприємстві Volksvagen у Братиславі, охоронному агентстві в Ужгороді. Коли чобіт російського найманця ступив на українську землю, Олексія за першої хвилі мобілізації, разом ще з шістдесятьма земляками-закарпатцями, на початку квітня призвали до лав Збройних сил. Півтора місяця занять на полігонах   — і їхню частину спрямували в зону АТО. Розмова з ним склалася з двох частин — спочатку у червні, коли боєць воював, а потім — у вересні, коли він уже перебував на лікуванні після поранення.

— Ми пам’ятаємо трагедію, яку пережила твоя бригада під Волновахою. Що там відбулося?

— Мені пощастило — я того дня перебував на базі в Новоукраїнці. За день до трагедії приїздив наш комбат майор Полінкевич, який загинув у тому бою, й розповідав, що до наших бійців підходили місцеві і попереджали, що буде обстріл. Однак командування на це особливо не звернуло уваги. А о четвертій ранку бойовики здійснили масований обстріл польового табору, де на нічліг зупинився загін. У результаті загинуло 18 наших бійців, більше 30 було покалічено. Сепаратисти вели масований вогонь з автоматів, протитанкових гранатометів, кулеметів, мінометів, ПЗРК. Поранених добивали снайпери, які розташувалися з обох боків від місця бою.

— Сьогодні точиться багато розмов про зраду на рівні старших офіцерів, генералів. Що ти думаєш з цього приводу?

— Не раз ми дивуємося: знаючи місця дислокації сепаратистів, маючи точні координати, не отримуємо наказу на знищення ворога. Була ситуація, коли на блокпосту зосередилося 600 «сепарів», які щодня обстрілювали наші позиції, а команда стріляти нам так і не надійшла. У таких ситуаціях і приходять у голову думки про зраду або ще щось.

— Який контингент воює у рядах сепаратистів?

— Різний. Першими пускають наркоманів і п’яниць. Якщо ми відповідаємо не дуже активно, тоді вступають їхні основні сили. Якщо ми відповідаємо масованим вогнем — тоді вони не сунуться.

«НАЛАШТОВАНІ ВОЮВАТИ»

— Що говорили вам місцеві люди: підтримували чи проганяли?

— Деякі казали, що їм і без нас добре, «їдьте собі додому». Був випадок, коли на блокпосту зупинили для перевірки автомобіль-хлібовоз. Під час огляду в кабіні виявили карту з нанесеними позиціями українських військовиків. Є люди, що чекають звільнення своїх сіл від бойовиків. Але більшість місцевих людей просто залякана погрозами озброєних бандитів, які змушують їх іти воювати, грабують їхні оселі, ці люди просто хочуть, щоб закінчилася війна.

— Як налаштовані українські бійці, з якими ти воював?

— Налаштовані воювати. Але складається враження, що хтось таки зацікавлений у затягуванні ситуації. Якби ми так активно громили бойовиків, як після перемир’я (оголошеного П. Порошенком наприкінці червня. — Авт.), то ситуація була б набагато кращою. Наші після активної фази взяли паузу, а бойовики скористалися цим і почали перекидати нові сили.

Загалом, як на мене, то ротація в армійських лавах дуже необхідна. По-перше, люди надзвичайно виснажені. У багатьох уже просто здають нерви, дехто стає неадекватним. По-друге, захищати Батьківщину давали клятву не лише ті, кого призвали в першу і другу хвилю мобілізації, а всі дорослі і здорові чоловіки України. То чому одні вже півроку перебувають під кулями й артилерійським обстрілом, а інші сповна смакують переваги мирного життя? Свою крутизну треба демонструвати не на вулицях мирних міст і сіл, а на Донбасі. Треба розуміти: якщо Україну не захистимо там, то рано чи пізно її доведеться захищати тут. Я вважаю великою несправедливістю те, що мої ровесники з усієї України воюють, а ті жителі Донбасу, хто своєю байдужістю, якщо й не прямою участю, дав можливість заварити на Донбасі це криваве місиво, тепер спокійно відсиджується десь на Закарпатті, Львівщині чи в Києві.

«КУПИВ СОБІ НА БАЗАРІ ЗА 250 ГРИВЕНЬ БРИТАНСЬКУ ФОРМУ»

— Як екіпіровані українські вояки?

— Самі ж військові на початку АТО продавали міліцейські «броніки» за 250—300 гривень. Але вони не рятують, бо не розраховані боронити від куль. Форма нова, однак неякісна, один раз поправ — уже розлазиться. Я от купив собі на базарі в Ужгороді за 250 гривень британську. Харчування нормальне, допомогу від громадян привозять волонтери.

— А хіба кожен солдат може носити яку завгодно форму: українську, німецьку, британську?

— Звичайно.

— Яка зарплата у бійців?

— У перший місяць була 300 гривень, у червні на посаді молодшого сержанта мав зарплату 2800 і премію 2900. Але це лише у тих, хто перебуває безпосередньо у зоні АТО.

«КОМАНДИРИ СПРАВДІ ПО-БАТЬКІВСЬКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО НАС»

— Ви обговорюєте ситуацію в країні поза межами воєнних дій? Які настрої домінують?

— Знаєте, думки у бійців різні. Спільне одне — розуміння необхідності особисто наводити лад у всій країні, а не сподіватися, що це за тебе зробить хтось.

— Що можеш сказати про своїх командирів?

— Найбільше з нами спілкується мій начальник — майор, командир роти з батальйону територіальної оборони Чернівецької області та замполіт бригади підполковник Петро Марко з Ужгорода. (Підполковник запам’ятався ужгородцям своїм запальним виступом на першому антипутінському мітингу у березні. Він теж недавно отримав поранення поблизу Рубіжного і нині перебуває на лікуванні. — Авт.) Вони справді по-батьківськи ставляться до нас, оберігають і наставляють кожного бійця.

— Отримавши бойовий досвід, ти не думав стати професійним військовим?

— Ще до АТО я хотів іти служити за контрактом у морську піхоту. Однак сталося, як сталося. Якщо у нашій країні ставлення до армії зміниться кардинально і військова служба буде належно оцінюватися суспільством, як це у країнах НАТО, — тоді так.

P.S. За неповний місяць після цієї розмови 51-ша гвардійська Володимир-Волинська окрема механізована бригада зазнала під Іловайськом великих втрат. Базу волинських гвардійців, на якій перебував Олексій, о четвертій ранку російські окупанти обстріляли з установок «Ураган» і два дні поспіль палили «Градами» та місили танками. Поранений осколком у ногу та з вивихом суглоба стегна Олексій майже добу, разом з товаришами, просидів у траншеї. Згодом, за день до розгрому бази, їх евакуювали до шпиталю спочатку в Старобешево, а потім до госпіталів Маріуполя та Рівного. Нині Олексій уже вдома і готується до операції. Побажаємо йому найшвидшого повного одужання та успішного мирного життя.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород

«Попрощатися один з одним ми встигли не раз»

Боєць Нацгвардії з Херсона — про війну зсередини, полон, єдність побратимів і готовність до боротьби

Більшість херсонських нацгвардійців із військової частини №3056 залишаються в полоні у бойовиків «ДНР». Херсонці потрапили в засідку терористів неподалік Амвросіївки Донецької області. Російські найманці застосовували важку техніку, міномети, кулемети та підірвали боєкомплект українських військових. Ворог вів шквальний вогонь. Після нерівного бою херсонці разом із бійцями з Миколаєва і Запоріжжя потрапили до рук ворога, не маючи засобів для відбиття атак.

Один із перших херсонців, хто вийшов із полону бойовиків, — прапорщик Національної гвардії Анатолій Кузовий. Під час бою він отримав перелом ноги. «Деенерівці», не бажаючи займатися пораненими полоненими, вирішили обміняти його та інших хворих — своїх людей. Зараз Анатолій проходить лікування в Херсонській обласній клінічній лікарні. У нього — закритий перелом ноги у кількох місцях. Втім, запевняють лікарі, прапорщик зможе ходити, хоча реабілітація триватиме не менше трьох місяців. «День» провідав Анатолія Кузового у шпиталі й дізнався про його самопочуття, поговорив про військові дії на Донбасі, його перебування в полоні та подальшу боротьбу з терористами.

«Я ОТРИМАВ ПЕРЕЛОМИ, АЛЕ ХЛОПЦІ МЕНЕ НЕ ЗАЛИШИЛИ»

— Анатолію, як відбувався процес вашої відправки в зону АТО? Чи достатньо ви були укомплектовані?

— Ми постійно перебували у бойовій готовності завдяки частим тренуванням на полігоні. До відрядження з бойовим завданням були готові, нас це не лякало. Перед виїздом нас добре озброїли, видали бронежилети, які подарували волонтери і місцева влада. До речі, вони захистили багатьох хлопців від смертельних поранень. В зону АТО ми поїхали з командиром нашої частини. Біля с.Успенки Донецької області зайняли висоту, окопалися й почали нести службу на блокпостах, тобто виконували свої основні завдання. З живою силою противника ми не контактували, але тричі потрапляли під обстріл «Градів». Вижили завдяки окопам і бліндажам. Але втратили броньовану техніку.

— Як ви потрапили в засідку?

— Після третього обстрілу «Градами» ми втратили одного бійця, трьох було поранено. Командування прийняло рішення вивести нас з Успенки до Амвросіївки. Ми рушили в бік Маріуполя, щоб об’єднатися з частинами Збройних сил. Під час відходу, під селом Ольгінське, ми потрапили в засідку. Були обстріляні з кількох видів зброї. Ми прийняли бій, почали відстрілюватися. Скоро загорілися наші вантажівки, хлопці почали вистрибувати. Хтось не встиг. Комусь пощастило більше. Річ у тім, що шквал вогню був настільки сильним, що не можна було й подивитися довкола. Я вистрибнув і потрапив ногою в яму, отримав переломи. Але хлопці мене не залишили, потягли з собою в бліндаж. По нас продовжила бити артилерія і вівся вогонь зі стрілецької зброї. Попрощатися один з одним ми встигли не раз. Наш боєкомплект згорів у вантажівках, той, що був при нас, — використали. Лишилося по кілька патронів. Незабаром прийшли люди з російським акцентом, поставили умову: або ви виходите з бліндажу, або ми засипаємо його гранатами. Оскільки вести бій нам не було чим, ми вийшли.

— Як поводилися бойовики? Чому тебе відпустили?

— Нас посадили в автобуси, повозили по якихось лісосмугах, а на ранок ми опинилися в Сніжному, в райвідділі міліції. Там нас розмістили по камерах і сказали, що ми перебуваємо в статусі військовополонених. Назвалися «представниками ДНР». Але вони були явно не з України, відчувався характерний російський акцент. Через травму мене скоро перевезли в Донецьк. Там надали мінімальну медичну допомогу. Потім завдяки зусиллям нашого керівництва, ОБСЄ, Червоного Хреста, журналістів вдалося налагодити процес обміну полоненими. В першу чергу бойовики позбавлялися поранених, тому я був першим кандидатом на звільнення. Разом з іншими українськими військовими нас відвезли до Харкова, звідки мене забрали херсонці.

— Як зустрічали вдома?

— Зустріли дуже привітно, приділили чимало уваги, опікували. Місцева влада взяла на себе забезпечення лікування. Я щодня відчуваю підтримку колег і турботу медиків. За це я дуже вдячний. Приємно, що мене не «кинули», не забули.

«У ПОЛОНІ ЩЕ БЛИЗЬКО 38 МОЇХ ПОБРАТИМІВ. ЦЬОГО НЕ МОЖНА ПРОБАЧИТИ»

— Що найбільше запам’яталося з полону і скільки там залишається наших хлопців?

— Найважче було морально. Це важко передати словами. В ситуації, коли ти не маєш жодного зв’язку зі своїми рідними, командирами, просто не знаєш, що відбувається за вікном, відчуваєш себе дуже пригніченим. Бойовики сильно давлять психологічно. Їх головний аргумент — «ти нікому не потрібен, тебе не шукають, тебе кинули». Годували погано, в Сніжному за два дні ми їли лише раз. Але така війна: сьогодні ми виграли бій, завтра — ворог. Утім, ми вже понюхали пороху, походили під кулями, воювати трохи навчилися. Тепер — краще підготовлені, більше знаємо. Але розслаблятися не варто, адже там ще близько тридцяти восьми моїх побратимів. Після одужання, якщо буде наказ, я готовий іти за ними. Цього не можна пробачити. Зрозумійте, сидіти тут і усміхатися, коли в біді друзі, які тягнули мене на собі під вогнем, — це неприпустимо. За цей період ми стали як одна родина, трималися один за одного. І завдяки цьому, мабуть, не піддалися на тиск із боку бойовиків. Я впевнений, що там ніхто не пав духом. І сподіваюся скоро їх побачити.

— Чи змінилося якось твоє ставлення до населення Донбасу?

— Поговоривши з місцевими, я зрозумів, що більшість людей не підтримують ніякі «народні республіки» або приєднання до інших держав. Побачивши українських військових, наші прапори, люди буквально на наступний день приїздять на блокпости і жаліються на ситуацію, яку створили їм бойовики. Я взагалі не розумію, як люди зі здоровим глуздом, при всьому, що вже натерпілися, можуть бути за «ДНР». Там є група переконаних, які ніби зациклені російською пропагандою. В полоні мені ставили тільки одне питання: «Навіщо ви сюди приїхали?» Пояснення про те, що ми не несемо смерть, що ми приїхали на українську землю для боротьби з мародерами, допомагаємо реалізовувати законні права громадян, — не діють. Вони верзуть маячню, що я вбиваю їхніх жінок, їм їхніх дітей... Зрозуміло, що це люди, найняті за великі гроші.

— Зараз ідеться про особливий статус окупованих територій. Як ти до цього ставишся? Чи треба взагалі воювати за Донбас?

— Мене цікавить одне: особливий статус ми даємо кому? Незрозумілим республікам? Бойовикам? Бандитам у формі, яким промили мізки, дали грошей, і вони прийшли розповідати про якесь відокремлення? А у народу Донбасу, який приходив бідкатися нам, хтось спитав про цей статус? Я переконаний, що вони хочуть миру і нормального життя, а не «ДНР». Зараз бої тривають, людей продовжують зомбувати, бо українські канали там не працюють. Боротьбу треба продовжувати. Донбас — українська земля. Була і повинна бути. Не можна поступатися всяким шайкам. Поступимося раз, вони окріпнуть і будуть думати про захоплення нових територій. Вони несуть тільки смерть і розруху. І я не хочу цього в Херсоні.

P.S. Охочі допомогти Анатолію Кузовому швидше стати на ноги можуть перерахувати посильну грошову допомогу на картку його мами.

Ощадбанк: 5167 4900 2913 7305

Кузова Наталія Михайлівна

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон

«Воювати — мій обов’язок»

Боєць 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ розповів, як вижити у бою

Красень Юрій працює водієм на заводі у Новограді-Волинському, що на Житомирщині. У березні його підприємство подало до військкомату списки тих, хто служив у армії, чоловіку пообіцяли — викличуть, як буде мобілізація. Втім, тільки-но оголосили призов, Юрій сам попросився на фронт. «Я проти того, щоб хтось прийшов на мою Батьківщину та вказував мені, що робити. Зараз воювати — мій обов’язок», — переконаний чоловік.

Спочатку Юрія призвали на 45 діб, але вони «розтягнулися» й тривають сьомий місяць. «Не повірите: як потрапив на фронт, не було частини офіцерського складу, тому деякий час виконував обов’язки командира взводу. Потім став заступником командира взводу», — зізнається солдат. За радянських часів Юрій служив у Ленінграді, має хорошу фізичну підготовку, тому й на Донбасі проявив себе вправним бійцем.

Три із половиною місяці чоловік провів у Луганській області, його взвод стояв на блокпостах, розвозив боєприпаси та пально-мастильні матеріали. Юрій згадує: «На війні спочатку страшно, а потім звикаєш. Навіть забуваєшся трошки, мозок відключається, працюєш на інстинкті. Знаєш тільки, що попереду — ворог».

Наприкінці серпня в бою Юрія відкинуло вибуховою хвилею. Раніше у чоловіка були проблеми з хребтом, які через це загострилися. Наразі боєць перебуває в Головному військовому клінічному госпіталі в Києві, вже на другий день після операції він почав чіплятися до персоналу з питаннями, коли одужає та зможе повернутися до побратимів на фронт.

Чоловік підтягується на руках та обережно дістає з-за ліжка пакет, і звідти — блокнот, куди занотовує поради солдатам. Юрій озвучив деякі рекомендації: «Бійцям треба стежити один за одним та розраховувати рух мін — такий снаряд летить кілька секунд, за цей час треба пересунутися в інше місце. Також міна не потрапляє у те саме місце двічі. І, найголовніше: рух — це життя. Тільки ляжеш або сядеш — кінець тобі. Ще на війні своїх хлопців вчив, як правильно виживати. Ті, хто слухався, жодної подряпини не отримали».

Юрій проти того, щоб на фронт забирали молодь, у його підрозділі юнаків менше пускали до бою. Чоловік розмірковує: «Жити хочеться всім, але у когось навіть дітей немає. Чесно, коли бачиш, як молодий хлопець лізе під обстріл, про себе не думаєш, намагаєшся його за щось схопити — за пасок, кітель — та витягнути, аби він не постраждав. Різні відчайдухи бувають — думають, що куля не влучить у них». До речі, Юрій має талісман — срібний хрестик. «Коли обстрілюють, усі моляться, і соромитися тут немає чого. І матірщина є — все, що хочеш, — на війні. Такі ось проблеми», — знизує плечима військовий.

У лікарні боєць 72-ї бригади підтягує військову теорію, читає книжку про техніку ведення бою. За спостереженнями Юрія, українські військові борються з регулярною російською армією й кадировцями. «Такі не знають про честь, і, крім війни, нічого не бачили — все життя воювали», — акцентує український боєць. Чоловіку подобається, що в Україні він може «по-простому» підійти до офіцера, виказати, чим не задоволений, і разом із керівництвом знайти консенсус.

На переконання солдата, головне на фронті — залишатися вірним батьківщині та друзям. «Зрад у нас не було. Від початку намагалися звести незадоволення до нуля. Коли було що обговорити, збиралися, кожен свою думку висловлював, якщо щось не подобається — шуруй. І ніхто не шурував», — говорить Юрій.

Зараз боєць збитий із пантелику черговим перемир’ям, чоловік вважає, що це — можливість для Росії стягнути війська та закріпитися в Україні. Юрій запевняє: «Для перемоги нам потрібна злагодженість дій із верхами і техніка. Сьогодні у нас є тільки Батьківщина, слава і честь. І дружба ще. Багато наших хлопців полягло, але ми своєї Батьківщини не віддамо, хоч як би вороги цього хотіли».

Марія ПРОКОПЕНКО

«Слава Богу, дожив»

Цього тижня Борису Федині виповнився 21 рік. Юнак встиг побувати на війні, отримав поранення, був доправлений до Росії, але вибрався і звідти...

«Мобілізували на початку березня — ще у «першу хвилю». Спочатку покликали на навчання. Поки там був, оголосили мобілізацію, так потрапив на фронт. Сам з Київської області, з Яготина, працював продавцем. Два роки, як із армії, все по роботах їздив, нарешті влаштувався у рідному місті — у нас супермаркет відкрився. Місяців п’ять попрацював, і забрали», — згадує Борис.

Хлопець потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, був під Краснодоном, поруч із прикордонним пунктом «Ізварине». У зону бойових дій Борис приїхав у травні, близько місяця було тихо, потім українські військові потрапили в оточення, почались артилерійські обстріли.

На фронті Федина був гранатометником. Юнак розповідає: «У мене був гранатомет — велика труба, яка стріляє гранатами, й автомат. Мав знешкоджувати ворожу техніку, якщо вона йшла на нас. Гранатомет після навчань жодного разу не довелося застосовувати. Військового контакту з ворогом у нас не було, принаймні, на відстані, на яку стріляє гранатомет. У перестрілках важка техніка участі не брала, а потім нас почали «поливати» з мінометів та «Градів» — відстань більше кілометра, супротивника навіть не бачиш, мою зброю не застосуєш». Хлопець мав гранатомет, вироблений у 1970-х роках: раніше за зброєю добре доглядали, тому вона збереглась у нормальному стані.

У липні Борис із побратимами підірвалися в машині — юнак отримав опіки рук, забій спини, контузію. Добу поранені військові не могли відійти, за наказом комбата їх відправили до Росії — іншого виходу, на думку Федини, не було. Бійці 72-ї бригади потрапили до Гукова, потім — до Звєрева, після — до Ростова.

Борис Федина згадує: «Українське керівництво домовилося з російськими прикордонниками, щоб нас безпечно переправили на їхню територію. Там на нас мав чекати вертоліт, якого чомусь не було. Нас посадили у «швидкі» і повезли до російської лікарні». У Росії українські військові були більше тижня. За словами Бориса, місцеві ставилися до бійців непогано, хоча спочатку тиснули на психіку. Солдатів розмістили по шість чоловік у палаті, їх охороняли спецпризначенці, до них не пускали сторонніх. Хлопець вважає: «Стерегли, щоб не втекли, і щоб нас люди не образили — вони свого телебачення надивилися, раптом хтось захотів би щось із нами зробити. Втім, таких не було».

Військові чекали, доки у Росію доправлять їхні документи, доведуть, що вони — зі Збройних сил України. У РФ бійців часто відвідував генеральний консул України в Ростові-на-Дону — завдяки йому солдатів повернули на батьківщину. Спочатку Борис потрапив до госпіталю в Одесі, потім — до Києва, де лікувався донедавна. Хлопець не знає, що робитиме після одужання, — йому не можна піднімати важке, тому в армію він поки повернутися не зможе. «Чесно, хотілося б трошки відпочити, побути вдома, прийти на роботу, побачити родичів», — зітхає Борис.

За словами юнака, з офіцерами на фронті склалися добрі стосунки, командир батальйону трапився чудовий. Борис Федина зізнається: «Офіцери були біля нас постійно, робили та їли те, що й ми. А комбат багатьом життя врятував, хоча б тим, що відправив людей до Росії — його за це могли судити. Коли ми чекали на вертоліт, який так і не з’явився, важко поранені хлопці лежали з осколками, їх не можна було сховати кудись, а їх обстрілювали далі — усі просто молилися, щоб по них не попало. Взагалі, коли нам наказували взяти такий-то опорний пункт, комбат їхав на завдання з нами і, якщо бачив, що не можна туди підступитися — тільки втрати понесемо, — вертав солдатів назад».

З Борисом служили хлопці в основному на декілька років старші та дорослі чоловіки. Усі солдати були рівні між собою незалежно від віку, старші опікувалися молодшими: поки ті десь у нарядах були, готували вечерю. Борис Федина відвертий: «Сказали воювати — довелося воювати. З часом до всього звикаєш. На фронті ми всі рівні, все робимо разом. Нормально ставились один до одного, і разом виживали. Ось, 17 вересня мені 21 рік виповнився — слава Богу, дожив».

Марія ПРОКОПЕНКО

«Хлопці потребують якісної реабілітації»

Група українських військових, поранених у зоні АТО, відлетіла з Дніпропетровська на лікування у Литву

У її складі 14 бійців, які перебували на лікуванні в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова. Напередодні до Дніпропетровська прибув аташе Республіки Литва з питань оборони Міндаугас Квікліс, а також військові медики — лікар, капітан Саулюс Гревилькіс і його помічник, сержант Іоланта Юплинскене. Мета їхнього візиту — відвідування лікарні, де лікуються тяжкопоранені солдати. Литовські фахівці неодноразово зв’язувалися з дніпропетровськими медиками, обговорювали характер поранень та відбір пацієнтів. Підготовку солдатів до перельоту літаком литовських військово-повітряних сил особисто контролював військовий аташе. Усі витрати на транспортування поранених солдатів до Литви та надання там їм кваліфікованої медичної допомоги взяла на себе литовська сторона.

Із 14 пацієнтів, яких доправили на лікування, п’ятеро з батальйону «Дніпро-1», двоє — з «Донбасу», решта — з інших батальйонів тероборони та Збройних сил України — бійці 25-ї бригади МОУ, 93-ї бригади, 51-ї бригади та ВЧ-1126. Як розповідають лікарі, стан пацієнтів викликає питання — один з військових украй тяжкий (серйозне поранення печінки), четверо — тяжкі (травми кінцівок), ще четверо — у стані середньої тяжкості (переважно поранення м’яких тканин), п’ятеро мають задовільний стан (поранення хребта, кінцівок, черевної порожнини тощо). Литовські колеги обіцяють надати кваліфіковану допомогу з тим, щоб солдати не тільки одужали, а й змогли вести повноцінне життя.

Утім, не тільки вони лікують українських військових. Поранених бійців доправлять також до Естонії. Складність полягає у тому, що в Україні відсутні спеціальні літаки для транспортування пацієнтів. Саме тому на лікування за кордон поки що доправляють лише тих хворих, які мають можливість сидіти і мають, переважно, травми кінцівок. «Це ті хлопці, які потребують якісної реабілітації», — наголосив головний лікар Обласної лікарні ім. Мечникова Сергій Риженко. Наразі лікування за кордоном уже отримали півтора десятка поранених із зони АТО. Вони перебувають у Німеччині, Латвії, Туреччині та Ізраїлі.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ