«Дерадянізація» та «декучмізація». Модернізація!

Нарешті хоч хтось із урядовців сказав правду. А саме: що Україні необхідно проводити наступну хвилю часткової мобілізації й що нам необхідна змішана система комплектування Збройних сил, тобто формування війська на основі військовиків як строкової, так і контрактної служби. Цей мужній крок зробив міністр оборони генерал Степан Полторак, перебуваючи в Чугуєві під Харковом. «Мобілізація потрібна, тому що треба міняти хлопців, які вже півроку перебувають на фронті. Вона потрібна, але її необхідно проводити з урахуванням тих прорахунків, які було зроблено до цього», — наголосив міністр і додав, що по тому, як прорахунки буде враховано і виправлено, Президент України прийматиме рішення про часткову мобілізацію. Водночас генерал Полторак згадав і термін «загальна мобілізація», проте висловив певність, що про неї сьогодні говорити зарано.

А ще міністр сказав іншу, не менш правдиву річ: «Час, коли ми були не готові до війни або коли ми були слабо готові, проходить». Звернули увагу? Лише «проходить», а не «проминув», й Україна готова на рівних протистояти російській армії, як хвацько заявляють деякі високопосадові особи, в той же час благословляючи Леоніда Кучму на новий тур переговорів із російськими агресорами та донбаськими терористами в Мінську. Очевидно, про нові етапи «перемир’я» і «припинення вогню», коли все одно практично щодня гинутимуть українські військовики та цивільні люди, проте буде номінальна підстава робити вигляд, що ніякої війни немає, а є тільки АТО...

Утім, за обставин, коли вистачає охочих вимагати, щоб Українська держава демонструвала свою миролюбність, і військовому, і тим більше політичному керівництву країни необхідно тверезо оцінити ті ганджі в підготовці війська та проведенні мобілізації, які генерал Полторак досить делікатно назвав «прорахунками». Можливо, він не хотів підставляти своїх попередників і тих політиків, хто їх призначав. А, можливо, розставити крапки над «і» в цій справі мають незалежні експерти, які не зв’язані службовими інструкціями.

Отож погляньмо в недавнє минуле — корінь проблем армії саме там.

Колись Микола Міхновський сказав: «Військо — це право нації на існування». Роки незалежності мали стати періодом розбудови потужної боєздатної української армії, наявність якої змушувала б заспокоюватися будь-якого потенційного агресора. Однак сталося інакше. Такі міністри оборони, як Костянтин Морозов, Віталій Радецький та Євген Марчук, намагалися у вкрай несприятливих умовах хоча б підтримати на належному рівні боєздатність тих з’єднань і частин, що залишилися Україні після розпаду СРСР. Але за минулі десятиліття більше було інших міністрів — таких, які займалися чи то «дерибаном» військового майна, чи то бездумним скороченням ЗСУ. А за режиму Януковича українська армія взагалі потрапила під оруду російських генералів, головним завданням яких була її ліквідація.

Тим часом слабке військо — це пряме запрошення до агресії, якщо твоя країна розташована поруч із недемократичними державами. А слабкість ЗСУ в останні роки була видна неозброєним оком. Навіть те, що було, істотно послабили, а часом і знищили. Замість поступу та модернізації війська фактом стала його деградація. Що бачили українські військовики під акомпанемент нескінченних розмов про реформи? Вони бачили скорочення, скорочення і ще раз скорочення під претекстом «оптимізації» й чули обіцянки, що така армія, яку спочатку піддавали обрізанню, потім — кастрації, а за Януковича — вже вівісекції, стане сильнішою в якісному відношенні. Цього не сталося. 1992 року країна мала потужне угруповання військ кількістю щонайменше у 800 тисяч військовиків (для порівняння: найбільша за чисельністю армія НАТО в Європі й на Близькому Сході — турецька — має приблизно 600 тисяч військовиків). Звісно, така кількість війська в мирний час для України непідйомна, і певне скорочення було необхідне, але ж не таке, яке стало фактом в останні роки.

За Януковича оголосили, що, мовляв, за рік-два чисельний склад ЗСУ становитиме 75 тисяч. Це було би трохи більше, ніж у Швейцарії з її територією 41 тисяча квадратних кілометрів (у 15 разів менше, ніж Україна) і населенням сім мільйонів (майже всемеро меншим, ніж в Україні). Але ж Швейцарія є країною з міжнародно визнаним нейтралітетом, що з часів Наполеона ні з ким не воювала, а з усіх боків її оточують країни — члени НАТО і нейтральна Австрія. А на додачу швейцарське військо добре традиційно озброєне і навчене, там фактично кожен дорослий чоловік уміє володіти зброєю. І не випадково Гітлер 1942 року, вже розгорнувши на кордонах оточеної з усіх боків Швейцарії потужні війська, так і не наважився дати наказ наступати — бо швейцарська розвідка викрила його плани, і країна за добу провела загальну мобілізацію. В Україні ж під розмови про перехід до професійної армії відбувся фактичний розвал системи військкоматів, які за нових умов, мовляв, перестануть бути потрібними.

Існує об’єктивна кореляція між територією, населенням, геополітичним розташуванням, довжиною кордонів і необхідною чисельністю війська. Україну Партія регіонів оголосила позаблоковою державою (номінально цей статус і досі не скасовано). Такій державі для надійного захисту треба мати в мирний час щонайменше 400 тисяч військових. Членство в НАТО дало б можливість скоротити армію до 170 — 150 тисяч, але аж ніяк не до 75-ти.

А на додачу ЗСУ ввійшли у 2014 рік абсолютно недостатніми не лише в кількісному, а й у якісному вимірі. Їхнє озброєння являло собою музей доби «розвиненого соціалізму» (а спроектовано цю зброю у своїй масі було навіть не у 1980-ті роки, а значно раніше). Чи не в найгіршому стані перебувала винищувальна авіація ППО та штурмова авіація поля бою, в чому ми всі й пересвідчилися під час бойових дій на Донбасі. А в сучасній війні така авіація — це один із вирішальних чинників. Нема протиракетної оборони, а вся система ППО — застаріла. Оперативно-тактичні ракетні комплекси «Сапсан», широко розрекламовані, не вироблялися, всупереч усім обіцянкам. Нічого не робилося для виробництва крилатих ракет, а це також дуже важливо в сучасних збройних конфліктах. Корвет сучасного типу для ВМС «застряг» на стадії проектування, а новітні танки «Оплот» надійшли до війська в кількості одного десятка — для помпезних парадів...

Від самого початку незалежності влада фінансувала оборону за залишковим принципом. Ніколи не було досягнуто витрат на це на рівні прийнятого в НАТО стандарту — 2% ВВ. І хоча українські депутати в нападі позірного патріотизму ухвалили навіть вищий індекс — 3% ВВП, він, як і багато іншого, залишився на папері. Під час російської збройної агресії проти Грузії 2008 року Віктор Ющенко героїчно відвідав Тбілісі, але було б значно корисніше, якби він як Верховний Головнокомандувач доклав усіх зусиль для різкого посилення оборони України. Але Ющенко тоді найбільше переймався запровадженням в армії «національного військового кроку». А Юлія Тимошенко, яка була тоді прем’єром, навіть після подій у Грузії заявляла, що не бачить воєнної загрози нашій країні. Інакше кажучи, провина за нинішні проблеми ЗСУ лежить не тільки на Януковичі та його команді, чи не так?

Ще одним чинником, який підривав боєздатність і моральний стан ЗСУ (його наслідки відчуваються донині), стало виховання особового складу, над усе в останні роки, яке будувалося на радянсько-російських традиціях з усіма наслідками, що звідси випливали. Червоні прапори з символікою сталінських часів, подвійна система нумерації частин і з’єднань (радянська й українська), культ маршала Жукова та «Великої Вітчизняної війни радянського народу»... Чи дивно, що після такої ідеологічної обробки значна частина солдатів й офіцерів якийсь час не могла сприйняти російських агресорів як ворогів, а не «братів по зброї»? Крім того, радянські традиції не могли не вплинути на військове мислення, на речі доктринального характеру, несумісні й несумірні з українським реаліями. Зокрема Україна не має величезних людських ресурсів, якими б можна було «завалити» супротивника, на чому будувалася стратегія сталінських маршалів і генералів.

Загалом же за останні десятиліття, а особливо за часів Януковича, у ЗСУ відбувалася «негативна селекція», тобто з війська «вимивався» найбільш патріотичний та енергійний командний склад, натомість сформувалася ціла генерація «паркетних генералів», корумпованих полковників і майорів та невдах-лейтенантів, ні на що не здатних, окрім животіння на жалюгідну зарплату у війську. Це — диво, що в ЗСУ за цих обставин залишилися такі командири, як генерал Сергій Кульчицький та полковник Юлій Мамчур...

Отож сьогодні — за умов «гібридної війни» Росії проти України — головними чинниками розбудови ЗСУ, на наш погляд, є їхня модернізація, декучмізація та дерадянізація. Перше полягає в організаційно-технічній перебудові та переоснащенні війська відповідно до сучасних критеріїв; в Україні вистачає власних виробництв та інженерно-конструкторських сил, щоб на 75—80% забезпечити армію новою та модернізованою технікою. Інше слід закупити за кордоном чи домогтися постачання за ленд-лізом (відповідний законопроект, до речі, вже зареєстровано в Конгресі США). Крім того, слід задіяти власні ресурси для розробки перспективної техніки. Друге — це рішуче вигнання з армії «паркетних генералів» і корумпованих полковників, «зачистка» від російської агентури та ідейних прихильників Путіна, від некомпетентних осіб та лакуз різного штибу. Тільки не треба перетворювати таку операцію на ту пародію на люстрацію, яка вилилася у вигнанні із ЗСУ адмірала Кабаненка та генерала Воробйова... Третє — це рішуча відмова від радянських символів (включно з червоними прапорами вже неіснуючих частин), від виховання на зразках сталінської пропаганди, від іменування навчальних закладів на честь одіозних сталінських полководців (що не виключає вшанування гідних цього українців, які воювали в Червоній армії, як-от маршал Малиновський, генерал Герасименко чи льотчики-аси Кожедуб і Бабак). А також — відмова від стратегії й тактики за принципом: «Мы за ценой не постоим».

Що ж стосується часткової мобілізації та чисельного складу війська, то в зоні так званої АТО (хоча насправді — на фронті), за оцінками, постійно перебуває не менше, ніж 50 тисяч армійців і нацгвардійців. Ця чисельність не може бути зменшена навіть у разі зведення бойових дій до мінімуму, бо завжди можливий раптовий удар бойовиків і російських військ. Для забезпечення планової ротації, тобто відпочинку та переформування частин, потрібно ще дві зміни — тобто загалом близько 150 тисяч фронтового особового складу ЗСУ і Нацгвардії. Ще 150 тисяч «багнетів», без тиловиків і вільнонайманих, потрібні для прикриття інших оперативних напрямів. І не менше, ніж 40 — 50 тисяч прикордонників. Загалом ідеться про приблизно 450 тисяч вояків у різного роду формуваннях, призначених для відсічі ворогові. Це — максимум, що може собі Україна дозволити без проведення загальної мобілізації, обмежившись мобілізацією частковою, і це все одно вимагає граничної напруженості всього суспільства, адже є ще і внутрішні війська, й підрозділи СБУ, й державна охорона тощо, — і все це люди зі зброєю, яких країні потрібно годувати, одягати, розселяти, навчати, лікувати й гідно забезпечувати в разі інвалідності. Але — зауважимо — це все одно більше, ніж витримає економіка за умов миру, отже, необхідно або запроваджувати воєнний (надзвичайний) стан чи його елементи, або здати треба Донбас росіянам і визнати їхню анексію Криму. Втім, це дало б тільки тимчасову передишку, адже плани Путіна включають загарбання всієї України, і тільки б деморалізувало суспільство та військо. Наразі людина зі зброєю є найкращим гарантом успіху політичних та економічних реформ, і політикам слід виходити саме з цього.