Львів’яни – про громадянське суспільство

 Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичних програм «Прямим текстом» і DROZDOV на телеканалі ЗІК:

— Добре, що добігає кінця цей страшний рік. І хоч я не маю жодних ілюзій щодо наступного, все одно перемагає передсвяткова віра. Добре, що швидко відновлююся завдяки активному культурному життю. У моїх планах — послухати «Кармен» і «Набукко», відвідав прем’єр у Театрі Заньковецької, на черзі — декілька естрадних концертів. Добре, що в межах своєї програми таки наважився зняти різдвяний концерт, який вийде в ефір 8 січня, — жива музика, невимушена атмосфера і сюрпризи.

Поганого — значно більше. Та найбільше мене просто вбив дзвінок від дружини мого сусіда, який загинув в АТО. Її, вдову з дитинкою, виганяють із хати його батьки. Ще й погрожують, що не отримає жодних грошей, а все майно, записане на покійного, забирають. Це не перший випадок, коли родичі загиблих виявляються негідниками. Уже є випадок, що через суд частину матеріальної компенсації відсудив батько, який навіть не виховував покійного сина, ще й ухилявся від аліментів. Немає слів! На все це накладається відчуття безсилля, яке з’явилося після Революції. Політики взяли гору над народом. І я очікую, що 2015-й буде роком великої помсти: у нас ще навіть нічого не починалося.

 Iгор ГУЛИК, головний редактор, директор «Львівської газети»:

— Немає зла, що б на добре не вийшло. У цілковитій правильності народної мудрості особливо переконуєшся зараз, у геть несподіваних обставинах. Здавалося б, що може бути гіршим за війну, з її смертями, розрухою, горем, психологічними травмами? Однак... Скільки мисленнєвих стереотипів та міфів розбилося в зоні АТО: і про традиційну українську «хату скраю», і про тотальну русифікацію півдня й сходу, зрештою, про «братній» російський народ.

Війна з багатьох політиків зірвала маски, однак багатьом допомогла реалізувати заповітні мрії про владу. Тобто знову ж таки переконуємося в нерозривній єдності позитиву з негативом. Розумію, що країна, мабуть, має пройти не одні вибори в екстремальних умовах, можливо, ще не один Майдан, аби нарешті викристалізувати з-поміж своєї людності справді гідних високих посад осіб. Та навіть ті нові обличчя, які вперше засвітилися під куполом у залі на Грушевського, мають шанс. І в позавладних активістів додалося союзників — тепер вони можуть впливати на систему, модернізувати її не тільки ззовні, а й ізсередини. Причому пильно стежачи за рухами теперішніх можновладців і коли треба — хапаючи їх за руки.

Зле, що у своїй щирості (наївності?) ми не звернули одразу уваги на майже тотальний цинізм, який властивий сильним цього світу. Для «вічно занепокоєних» демократія певним чином втратила свою цінність, вони навчилися хвацько інтерпретувати зміст її цінностей, та ще й таким чином, аби виходило із зиском, щоб було враховано їхні егоїстичні інтереси, без якихось загроз їхньому комфорту і спокою. Ми ж — новаки, наш ентузіазм збудований на емоціях — почутті справедливості, бажанні рівності та прагненні отримати якнайскоріше очікуваний результат. Тим паче, що кому, як не нам, уже сьогодні достеменно відомо, що його куплено людськими життями, кров’ю та слізьми. Зате ми краще знатимемо, на кого можна сподіватись у критичні моменти, а саме — на самих себе.

Боронити свої перспективи, облаштовувати країну потрібно щодня. Не бажано робити це за допомогою «коктейлів Молотова» чи інших подібного ґатунку, хай ефективних, однак руйнівних інструментів. На все свій час, а зараз він такий, що й насправді не варто розхитувати українського човна. Краще навести лад у під’їзді, взяти за комір бюрократа, поставити на місце хамовитого водія. Словом, «підмести хату», як писав колись про це Михайло Коцюбинський.

 Галина ВДОВИЧЕНКО, письменниця:

— Війні кінця не видно. А так хочеться, щоби чимшвидше вибили загарбників із нашої землі, щоби вони не пхалися до нас, не підбурювали тих, у кого сум’яття в головах, а дали нам спокій — самі розберемося, як нам далі жити у своєму спільному домі. Корупції не поменшало, а в деяких місцях вона ще й посилилася, замаскувалася. Іноді людина говорить правильні речі, а чинить так, що й ворогів не треба. Але, попри все, я переконана, що Майдан поклав початок незворотним прогресивним змінам у суспільстві — потрібен час і зусилля кожного.

Що ж до хорошого, то захоплює волонтерський рух, нові взаємини між людьми, нерідко — незнайомими, коли можна швидко акумулювати малі зусилля в одне потужне зусилля, яке реально впливає на наші справи загалом. Виявилося, що серед нас багато таких, хто щомісяця ділиться заробленим з тими, хто цього справді потребує, підтримує поранених у госпіталях та сім’ї загиблих, купує ліки, продукти, каремати, спальники, берці... Волонтерство врятувало, здавалося б, безвихідну ситуацію. Завдяки громадськості у нас з’явилася армія, а держава долучилася до цього процесу вже у другу чергу. З нашої участі народилося громадянське суспільство. Армія, яка постала з попелу, і титанічна підтримка армії народом — це прецедент в історії. Зараз, коли готуються подарунки на фронт, виникла ще одна ідея. Побачила нові дитячі книжки у книгарні й вирішила зібрати посилку на схід. Одна пішла в Луганську область, незнайомій людині. Іншу надішлю на Донеччину, знайомим. Багато з нас мають там друзів, родичів, хіба ні? Їм було б дуже приємно отримати зі Львова, Тернополя, Луцька, Ужгорода, Києва та інших міст книжки, солодощі, листи. І не варто відкладати добрі справи на післявоєнний час. Стільки зведено штучних стін — витягнути з цієї споруди бодай одну цеглину ненависті та недовіри може кожен... Роботи повно, додалися нові обов’язки, а діло йде: готується нова колективна збірка оповідань, художники працюють над оформленням двох дитячих книжок, які я віддала у видавництво, пишеться новий роман... Інколи складається враження: що більше на себе береш, то більше звідкись додається і часу, і наснаги.

 Олександр СТАРОВОЙТ, депутат Львівської обласної ради:

— Добре вже те, що Ми Є. Не просто як люди чи як народ, а як нація. Справді, на наших очах у нашій свідомості за короткий час (та що там час, занадто швидко!) здійснилося чудо — довго й занудно шукали національну ідею, а знайшли Україну та українську націю — модерну, сильну, самодостатню. Націю, де брати і сестри — за брата і за сестру, де не дискримінують за кольором волосся, випуклістю вилиць, довжиною носа чи групою крові, де маркером «свій-чужий» виступають не мова, конфесія чи традиція, а відповідь на прості запитання: чий Крим? Путін хто? Дай Боже це вберегти і примножити, прищепити імунітет на віки! Бо про таке ще трохи більше року тому і мріяти було годі! І заплатили ми за це криваву ціну, і платимо сьогодні, і платитимемо ще, і не приведи Господи втратити це відчуття — причетності до Великого Українського Народу!

Що ж із поганого... Коли як нація ми заслуговуємо на компліменти, то як індивідуумам нам ще доведеться рости і рости. Бо відчувається брак смиренності й терпіння, іноді — віри. А попереду — кілька тяжких років, і напевно, нам доведеться зазнати певних матеріальних втрат, зменшення рівня комфорту й добробуту. Без болючих і важких реформ не обійтися. Але що швидше вони відбудуться, то швидше відновимось ми, й іншого шляху немає. Непокоїть відсутність довіри у народу до провідників — це погано. Але мушу визнати: народ таки має рацію — цілковито довіряти можновладцям не варто. Тому мусимо знайти розумний компроміс — коли народ набереться терпіння, але пильно стежитиме за діями чиновників та депутатів і вестиме реєстр усіх помилок. І ті, що беруть на себе в цей час тягар влади, мусять розуміти — в герої їх ніхто не запише, питання лише в тому, який рахунок громада пред’явить, і через який термін.