«Ми народилися!»

Згадуючи страшний, найдраматичніший за всі роки незалежності рік, що минає, хочеться всі мотузочки подій прив’язати до одного вузла, до однієї відправної точки, від якої можна було б розплести причинно-наслідкові ниті. Це необхідно для розуміння, усвідомлення, зрештою для висновків. Перебираючи в пам’яті події, як картинки на слайдах, що автоматично змінюються перед очима, я зрозумів, у чому цей вузол. Ми народилися. Вся ця абсурдна, кривава, героїчна, надихаюча, зрадницька, трагічна мішанина танучого, як сніг при відлизі, року зрештою підпорядковується цьому одному, єдиному важливому факту — факту нашого народження як політичної нації, як громадянського суспільства. Ми вже не просто уламок старої радянської системи з її вадами і ментальністю. Так, ми ще несемо на собі тягар її болячок, нас ще покривають струп’я бюрократії, корупції та безвідповідальності влади, але народ вже почав якісно змінюватися. Треба усвідомити, що ще двадцять років тому нас не було. Був формальний запис, був вдалий збіг обставин, зрештою була мапа з прокресленими кордонами. Але то була зовсім інша країна.

Колись Велемір Хлєбніков, граючись із датами, написав у своїх передбаченнях — «Дехто 17-й рік...». Події набрали таких обертів, що впору писати про рік 14-й... Не знаю, чи думалося комусь, чи гадалося, але, мабуть, мало хто міг собі уявити, що чекатиме на Україну цього року. Але чому цей рік нас навчив? Про що дізналися ми і що відкрили для себе, перегортаючи просякнуті кров’ю сторінки календаря?

ФОТО РЕЙТЕР

Дві головні об’ємні події 2014 року стоять у нас перед очима — Майдан і Війна. Розстріл людей, втеча Януковича до Росії, анексія Криму, окупація Донбасу, АТО, Іловайськ, Луганський і Донецький аеропорти, Іл-76, Мінські угоди — цвяхи, глибоко вбиті в цей рік.

МАЙДАН

Майдан, який довів, що українці вміють стояти на смерть. Виявляється, кулі не завжди можуть зупинити людей, а вогонь запеклих таки справді не пече. Багато написано і сказано про феномен українського Майдану, але візьму на себе сміливість визначити головне здобуття його. Ні втеча Януковича, ні тим більше підписання Угоди про асоціацію з ЄС не є головним здобутком Майдану. Перемога духу, перемога над власним розчаруванням, над пасивністю — ось що є суттю буремних подій минулої зими. Для будь-якої влади залишиться таємничою загадкою ключовий механізм людської здатності до спротиву. Навіть найхитріші і впливовіші маніпулятори, які таки використали Майдан на свою користь, мають розуміти, що хвиля народного обурення — це небезпечна лава, з якою головне — не загратись. Не впевнений, що теперішня влада зробила ґрунтовні висновки з цього. Бачимо, як ще хоче верхівка убезпечити себе від неконтрольованого гніву мас, вибудувати капкани для можливого джерела непокори. І не просто непокори, а організованої непокори, здатності захищати власні права, відстоювати власну честь. Про дві грані цього явища — волонтерство і добровольців — згадаємо нижче. Бачимо, що влада і суспільні процеси не ідуть в унісон, не корелюють один з одним. Ці два пласти не мають зчеплення, що, звичайно, не може вилитися у щось добре. Зволікання з кадровими питаннями, гра в обіцянки, інколи відвертий блеф, милування тих, хто мав нести покарання за злочини перед народом, — все це плюс виправдання війною гальмування з реформами посилюють нервозність у суспільстві.

А карати є кого і є за що. Поки ж суспільству запропоновано об’єкт для концентрації ненависті — втікач Янукович, доля якого вже мало кого цікавить. Натомість головні ляльководи і автори провокацій на Грушевського та сепаратистських настроїв на Донбасі не тільки розгулюють столицею, а й балотуються до Верховної Ради. Виявляється, у нас в ХХІ столітті, в географічному центрі Європи мислимі масові вбивства на вулицях столиці. Більш того, ці масові вбивства можуть здійснювати правоохоронці. Звірі в погонах у лютому вбивали людей перед очима інших, розстрілювали чоловіків біля вікон кав’ярень на Подолі, тягали їхні трупи за ноги. Українців, патріотів можуть заживо палити на Майдані в будинку Профспілок. Ті ж, що іронічно видавали в ЗМІ ці події як забавку, досі носять звання заслужених журналістів України. Львівський «Беркут», який не мав відношення до побиття громадян, стояв на колінах перед людьми, а кати в мундирах стали героями на Донбасі. «Беркут!» — волали біснуваті бабці і екзальтовані юнаки в Луганську і Донецьку, записуючись до лав так званого «ополчення», а по факту в загони бандитів. Девальвація і заміна суті понять — ще одне явище, з яким ми познайомилися цього року.

Ми всі стали свідками ганьби — голова держави став катом власних громадян, втікачем і згодом спонсором війни на своїй Батьківщині — Донбасі. Війна — це не сторінки з підручників та художніх романів, це не кадри з кіно чи новин з далекої африканської республіки. Війна — це наша реальність 2014 року за вікном. Ми почули свист мін і крики агонії. Ми побачили пошматовані трупи і дізналися, що таке «котли». Ми зрозуміли, що зрада — це не тільки чийсь заробіток, а й тисячі смертей. Смерть, загибель стали статистикою. Кожен день для нас став розплатою за прорахунки і зволікання кількох десятиліть. Наш вибір 1999 року не раз ікнувся нам гіркою слиною. Наш громадянський сон перетворився на кошмар. Він породив чудовисько війни, настіж розкривши ворогу ворота.

РЕІНКАРНАЦІЯ ДЕМОНІВ МИНУЛОГО

Ми власними жилами відчули, що історія повторюється, і тепер, поринаючи в дослідження подій столітньої давнини, ми вже не дивуємося нічому. Ми позбулися ілюзій щодо того, ким для нас є наш сусід, і вже мало у кого повертається язик назвати його братом. Ми навчилися фільтрувати інформацію зі ЗМІ і переконалися, що брехня буває замішаною на крові, але при цьому у тисяч киян рука й досі тягнеться за безкоштовною проросійською газетою в метро. І найдивніше — факт того, що такі газети ще виходять і всіляко популяризуються. Більш того, ми ще купуємо диски та ходимо на концерти тих, хто замість того, щоб допомагати нашим бійцям, пританцьовує на корпоративах їхніх убивць у Москві та розважає окупантів в Криму. Ми дізналися, що той, хто називав себе братом, може забрати нашу землю, в яку ми вклали свій піт, яку перетворили з мертвого солончакового ґрунту на рай для туристів, для всіх бажаючих і перш за все для самих же росіян. Так само, як дізналися, що наказ загарбати частину української території може прозвучати з вуст людей з українськими прізвищами. Зокрема, Валентини Іванівни Матвієнко, яка займає пост із незграбною назвою голови Ради Федерації Федерального зібрання Російської Федерації. І це в той час, коли етнічні росіяни, білоруси, євреї, вірмени, чеченці будуть гинути за Україну і на Майдані, і в зоні АТО.

Вже було сказано про девальвацію понять і цінностей. Зокрема, ми вголос почули слово «люстрація», яке майже перетворилося на гасло. І найдотепніші навіть склали щодо цього терміну анекдот про скрипаля Ізю, якого люстрували за те, що він грав на день народження Азарова у присутності Януковича. Збрехати люстраторам він не міг, бо ті ж самі люстратори танцювали на тому ж самому дні народженні. Анекдот, який став ознакою суті того, що ніщо не змінюється в своїй сутності. Суть із однієї форми перетікає в іншу. Ми живемо в сюрреалізмі Стругацьких, в їх «Пікніку на узбіччі» і отримуємо не те, що просимо, а що суті нашій відповідає. То, мабуть, чогось кращого варто чекати лише тоді, коли зміниться сама наша сутність. Наша, тобто не тільки влади, яка є кристалізованим уособленням природи нашого суспільства, а й безпосередньо нас — людей, народу, нації. Лише в цьому полягає надія, а не в прийнятих законах чи наказах. Тоді за всіма законами природи неорганічна надбудова влади буде скинута з тіла суспільства, і з нього народиться нова, органічна природі шкіра.

ВИБОРИ

Цього року ми стали свідками реінкарнації демонів минулого. Виявилося, що минуле     — це лише тінь сьогодення. Ще у грудні 2013-го на телеекранах з’явилося майже забуте обличчя Леоніда Кучми, який відверто дав негативну оцінку стану економіки в країні (тобто розкритикував Януковича, який тоді вже набрид багатьом, можливо, навіть і Путіну). Тоді його роль, як і роль інших президентів, була посередницька. Імітований круглий стіл з імітованими цілями для імітації діалогу. Вистава перед драмою, яка мала перерости в катастрофу. І ось уже через півроку тінь Кучми з’явилася знову як посередник, перемовник чи взагалі невідомо хто. Адже жодного офіційного статусу на мінських перемовинах щодо перемир’я на Донбасі Кучма не мав. Спочатку Москва була настільки відверта, що разом із Кучмою посадила «домовлятися» з терористами Медведчука і Шуфрича. Це, мабуть, мало акцентувати на апріорній поразці заздалегідь слабшого супротивника. Висловлюючись термінами боксу, нас хотіли декласувати.

Обраний в один тур Президент України Петро Порошенко ступив на посаду впевнено, хоч і трохи розчулившись у певний момент. Сльозу новообраного глави держави зрозуміли і прийняли всі. Зомлілий солдат упустив рушницю, і особливо забобонний народ ахнув          — війні кінець. Мало хто звернув тоді увагу на коментар психолога в прямому ефірі, що Президент більш впевнено тримав у руках печатку, ніж булаву. Цей психолог точно підмітив, як то кажуть у самісіньке око, що Порошенко не буде воювати, а буде домовлятися. Обирали ж Петра Олексійовича з метою якнайшвидшого закінчення війни. Закінчення, а не припинення. Перші ж кроки Президента вилилися спочатку в трьохденне, а згодом десятиденне «перемир’я», яке прийнято брати в лапки. Таких «перемир’їв» було ще кілька, останнє з яких ми начебто переживаємо і зараз.

Люди усвідомлюють, що до загалу не доходить левова частина інформації, на основі якої керівництво приймає рішення. Але вони мають можливість зробити висновки на основі фактів. Під час «перемир’їв» ворог потужно озброївся. Вже з травня місяця на Донбас, не особливо ховаючись, надходила броньована техніка з Росії разом із найманцями. Всі вже знали, що Росія обстрілює наші терени зі своєї території, заганяючи наших військових у пастки і не даючи перерізати джерела постачання зброї. Сам кордон України з Росією завжди був умовним. Перші страшні втрати ми понесли саме завдяки атакам з російського боку, а саме в Зеленопіллі. Тоді хтось прийняв рішення залишити наших військових у полі недалеко від кордону з Росією, що стало фатальним для сотень солдатів. Висновків з цього, як було потім видно по Іловайській трагедії та невдалій спробі звільнити Луганськ, зроблено не було. Наче хтось вирішив довіритися росіянам, повірити в їхню миролюбність і несправжність агресивних намірів. Ця дивна наївність та прорахунки межують не просто зі злочинною некомпетентністю, а зрадою, і, звичайно, це мають розслідувати окремо.

Але ми також цього року звикли до того, що найкричущі факти зводяться до дискусій на телешоу та сухої, явно зменшеної статистики. Так прокурор Ярема нещодавно доповів про кілька сотень загиблих під Іловайськом. Цифра, яка багатьох не просто шокує, а обурює, адже натякає на те, що хтось хоче зменшенням масштабу біди зменшити і чиюсь відповідальність. А саме відсутність відповідальності за конкретні біди та злочини стало також ознакою цього року. Люди, яких підозрюють у злочинних наказах вбивств журналістів, сидять за столами перемовин з ватажками бандитів. Міністр оборони замість вибачень за явні прорахунки, зокрема за неможливість забезпечити вдалу роботу тилу, прямо на камери говорить про ефективність своєї роботи. В принципі, система ще з часів другої половини 1990-х працює за класичними принципами нівелювання відповідальності, без якої немислима результативність.

НАУКА СПІВІСНУВАННЯ

Цього року схід і захід України мав можливість як ніколи познайомитися ближче. Навіть ті люди, які за все життя не те, що не були у Львові чи Києві, а й не завжди виїздили до Донецька — власного обласного центру,           — могли як переселенці потрапити до столиці. Знайомство з Києвом для декого було болісним, а для декого відкриттям. Оголилось безліч проблем, які до цього існували в прихованому, підводному стані. Інакше і бути не могло. Саме тому безліч непорозумінь стали для нас всіх певним екзаменом. Екзаменом, який не всі з нас склали, але він був необхідним, адже попереду ще багато іспитів, з кожного із яких ми маємо виносити власний урок. Саме тому не варто драматизувати непорозуміння між «западенцями» і «східняками». Треба вчитися. Драма не в конфлікті, а в небажанні плекати науку співіснування один з одним. Нас роз’єднували не десятиліттями, а віками. Нам навіювали окремішність, хоча, по суті, українці і генетично, і ментально більш єдині, ніж ті ж самі італійці. Між слобожанином і львів’янином менше розбіжностей, ніж між північним німцем та баварцем. Що вже казати про росіян! Наші відмінності на рівні штучних маніпуляцій. Ми дізналися, що етнічні росіяни, євреї та вірмени можуть бути істинними патріотами України, а деякі начебто етнічні українці Захарченки і Плотницькі подалися за «рублем». «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то продасте...» І це ще один урок, який ми неодмінно маємо засвоїти.

Також ми дізналися, що 1937-й рік — це не сторінка з підручника, а ген. Ген, який може проявитися в будь-який момент за сприятливих умов. Виявляється, чашка чаю, келих пива чи склянка горілки у відвертій бесіді з сусідом може вартувати як мінімум свободи, а то й життя. «Трійки» в камуфляжі і з автоматами з російським акцентом, що заходять до вашого під’їзду «погостювати», стали нормою на Донбасі. Забутий ген раба і стукача прокинувся з минулого століття. Ми не знали, що історія постукає до нас у двері знову. Причому постукає прикладом.

ЩО ТАКЕ ВТРАТИ

Цього року ми відчули на собі, що таке втрати. Втрати майна, здоров’я, життя. Стиснувши зуби, багатьом з нас прийшлося залишити власні домівки, а комусь на рідній землі — згарища від того, що називалося оселею. Хтось із нас побачив смерть сусідів, а хтось назавжди залишився без близьких людей, тому що ні куля, ні міна не питає прізвищ. Їй ні до чого ваші паспорти і позиція. Ми стали жертвами чиїхось інтриг і провокацій. Російські спецслужби на Донбасі мають широкий полігон для відпрацювання різноманітних тактичних сценаріїв. І вже зараз ми бачимо, як вони вдосконалюють досвід у Харкові та Одесі, де не обходиться без вибухів. Багатьох із нас перетворили на пішаків, а дехто зумів, будучи пішкою, завдяки власній волі, власному духу перегорнути свою долю і долі своїх побратимів. Відчуття власної гідності і можливості вплинути на ситуацію, щось змінити власним кроком — це неоціненний досвід, який здобули ті, хто цього дійсно бажав. Це стало реальним саме цього року — року втрат і можливостей. Приклад того — наші добровольці і волонтери. Явища, які варто прописати золотими літерами в нашу історію. Наша надія і доказ, що ми не лише народилися — ми майже відбулися.

На жаль, економічна криза тисне на всіх, у тому числі й на волонтерів. Все менше можливостей у простих громадян виймати із власного гаманця гривню на потреби солдат, їздити на власний ризик у зону АТО. У великій скруті перебувають родини добровольців, які потребують чоловіків. На цьому тлі ми бачимо, як дехто з чиновників настільки знахабнів, що відверто відсилає військових до волонтерів замість того, щоб намагатися вирішити питання самому. Ситуація в економіці вкрай важка. Війна ж не тільки є одним із факторів такої скрути, а й непоганим засобом списати всі біди. Незрозуміло, щоправда, як війна впливає на спекулянтів валютою та на відсутність її у банківських обмінниках. Незрозуміло, чому уряд фактично відмовляється від пенсіонерів Донбасу аж до повного звільнення Донбасу від бойовиків, при цьому відшкодовуючи підприємствам у зоні АТО ПДВ та фінансуючи з бюджету Луганську телевежу, яка транслює російські канали (звичайно, це лише один із прикладів).

ОЧІКУВАННЯ

Економіка — це наш тил, який має бути побудований за принципами військової дисципліни. Не може бути в цій сфері спекуляцій, які наразі дорівнюють національній зраді. Але в цьому питанні ми знову ж таки повертаємося до згаданої ознаки часу — відсутності відповідальності. Саме тому снаряд, який не долетів із дула російського танка в український блокпост, може долетіти в наш тил економічним колапсом. Враховуючи світові санкції проти Росії, можна сказати, що наразі триває ще одна війна — війна худнучих гаманців росіян і українців. Про це мало говорять, але існує відчуття того, що ми не просто кидаємося один в одного мінами, а й зчепившись тягнемо один одного на дно. На цьому тлі ідеї «Новоросії», жебраки на Донбасі і той факт, що Путін є однією з найбагатших персон у світі, виглядає особливо іронічно.

Цього року як ніколи дуже шкідливо проявилася наша величезна прогалина. Ми програли інформаційну війну. Ми дозволили інформаційно повністю ізолювати Донбас. Більш того, ми ніколи ним не займалися. Ми не виховували схід, віддавши його на поталу російському впливу. Саме цей факт і став основою для російської інтервенції. Зараз нашвидкуруч керівництво держави намагається якось залатати дірки в цій сфері. Звичайно, великої ефективності від таких кроків чекати не варто. Саме тому не варто і розслаблятися. Основним джерелом інформації з теренів, підконтрольних Києву, на Донбасі є люди, які повертаються до своїх домівок. Від того, які враження вони несуть із собою з Києва, Харкова, Одеси, Сватова, Старобільська, залежить багато чого в інформаційному плані. Поки із Залізничного вокзалу Києва вони з легкістю можуть привезти детектив Дарії Донцової та спогади про величезні черги переселенців за допомогою в 400 грн.

Цього року у нас обрано нового Президента, новий парламент і сформовано новий уряд. Чи приживеться ця шкіра на тілі народу, чи, як інколи кажуть, ця влада є «перехідною», покаже час. Вимог до влади безліч, але суть їх у негайному проведенні реформ. Від себе варто додати — у дисципліні і відповідальності. Журналісти навіть окремо виписали для кожного члену нового Кабміну персональні завдання. У них — осмислене очікування людей. Людей, які перебувають у дуже напруженому і навіть депресивному стані з об’єктивних причин. Ні Президент, ні Верховна Рада, ні уряд не мають права списувати прорахунки чи проблеми на війну, адже всі вони прийшли на свої посади з усвідомленням висоти Голгофи, на яку вони пішли разом зі своїм народом. І цей хрест нести усім нам, бо ми народилися.