«Будителі ХХI століття»
Цьогорічні книжкові новинки «Дня» були гідно відзначені не лише експертами книговидавничої галузі (нагадаємо, видання «Україна Incognita. TOП-25» за загальною редакцією головного редактора «Дня» Лариси Івшиної отримало відзнаку на львівському Форумі видавців і нещодавно стало найкращою книжкою України у номінації «Моя країна» за версією Державного комітету з телебачення і радіомовлення). Їх добре оцінили і шукачі інтелектуальних подарунків, зокрема й новорічних. Так, тираж альбому «Люди Майдану» майже розійшовся, а «України Incognita. TOП-25» лишилася менш ніж половина накладу. Отже, радимо шанувальникам розумного поспішити. Чому саме ці книжки варто обрати? — у коментарі автора однієї зі статей «України Incognita. TOП-25».
Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янця-Подільського національного університету імені Iвана Огієнка:
— Публікація історичних матеріалів окремими книжками та друк їх на шпальтах газети має надзвичайно велике значення. Події останнього року, на моє глибоке переконання, підтвердили це. На мою думку, у медійному просторі більше за газету «День» ніхто не робив і не робить у напрямі розвитку національної свідомості українців, формування у них історичної пам’яті, розвитку почуття власної гідності. Тут немає перебільшення, а лише констатація правди. В інших медіа спостерігається явна недооцінка цього чинника. Однією з причин, можливо, є те, що колективи газет, за винятком вашої, не усвідомлюють значимості цього: перш, ніж щось створювати, треба мати уявлення, що ми створюємо.
Завдяки високому рівню самосвідомості головного редактора і колективу газети «День» ми маємо можливість прочитати низку робіт, виданих у багатьох грунтовних виданнях, про історичне минуле України. Чому ці збірки вкрай потрібні? Тому що вони дозволяють вибирати найцінніше. Це значно полегшує пошук. Для кожної особи, яка намагається пізнати минуле України (не на академічному рівні, а на рівні дещо вище повсякденної свідомості), це своєрідний підручник. Це перше. А друге, на мою думку, те, що життя показало: без цієї роботи ми далі не просунемося. Без цього ми не сформуємо громадянського суспільства з населення, адже громадяни мають усвідомлювати себе як особистість, свою роль і своє місце в житті і відповідно свою належність до нації.
Ми маємо зараз рану, яка кровоточить: схід України. Це приклад негативного впливу ідеології на свідомість людей. Ми забуваємо, що не економічні і не соціальні чинники визначають рівень суспільства. Суспільство формується, якщо його є з кого «зліпити». Без громадян воно ніколи не сформується. А громадян формують переважно не у сфері економічних чи соціальних відносин, а завдяки тому, що закладається в їхній свідомості. Простий приклад: Німеччина, один і той же народ. Сотні років у них були ті ж звичаї, традиції, ментальність. Але у частини Східної Німеччини, яка потрапила в зону радянського впливу, свідомість була змінена і стала іншою, ніж у тієї частини, яка розвивалася шляхом ринкових відносин і там не було ідеології тоталітарного характеру. Ще яскравіший приклад — Корея. Мало хто знає, що Північна Корея в промисловому аспекті на початку 50-х років минулого століття стояла на вищому рівні розвитку, ніж Південна Корея. Минуло 30 — 40 років — ідеологія змінила ментальність, спосіб життя північних корейців, бачення ними суспільства. Тож визначальна свідомість. Так і в Донбасі. Ми такі ж люди, як і жителі цього регіону. Але ще з радянського часу насаджувалася ідея їхньої винятковості, нібито це елітна частина, яка, грубо кажучи, годує Україну тощо. Люди це сприймали і сформувався такий стереотип. Але ця ментальність насаджувалася. Ми до сьогодні боїмося сказати, що по суті з часу відновлення незалежності України влада не займалася цим питанням. Вона не хотіла мати проблему з олігархічним капіталом, який там дуже активно формувався. Вона віддала цьому капіталу по суті в управління ці регіони. Навіть не враховували пов’язаність цих олігархів з іноземним капіталом, того, що для них цей простір насправді чужий, вони не ставляться до нього як до Батьківщини, а більше того — вони ж орієнтувалися на Росію і поступово перетворювалися на знаряддя політики путінського режиму. Ось так ми породили в межах своєї батьківщини такого страхітливого монстра. До сьогодні наша влада не усвідомила небезпеку цієї ситуації. Бо центральна влада жодних рішучих дій, спрямованих на деолігархізацію, не робить. Ніхто не хоче серйозно займатися реформуванням. Якщо ми не розв’яжемо цієї основної проблеми, ця ситуація може тривати ще десятками років і ніхто не знає, як все повернеться. Тому що треба, щоб населення Донбасу починало себе відчувати частинкою України. Хай говорять російською мовою, але на основі української ідеї.
Саме тому ці роботи, що видає «День», — як квіти, які треба плекати і берегти. Таких робіт дуже мало в нас. А це треба робити всім, увесь медіа-простір повинен проводити цю ідею. Я читаю вашу газету вже понад 10 років і, на жаль, не бачу, щоб медіа-простір переймав ваш досвід. На жаль, нічого за великим рахунком за ці 10 років не змінилося. Ваша газета як була, так і лишається «маяком». І праці, які виходять у вас, мають велике значення. Ми не усвідомлюємо, що історія дала урок на прикладі України значимості цієї праці. Коли друкувалися ваші перші книжки, можливо, було важко це оцінити, але життя показало, що курс, який взяла ваша редакція, очолювана Ларисою Івшиною, виявився оптимальним. Із вас треба брати приклад. Ви сієте хороше, яке проростає. Те, що в нас формується громадянське суспільство, — значною мірою вплив вашої газети. І всі зустрічі зі студентами, які проводить головний редактор газети «День», мають велике значення. Річ не в кількості тих, хто піде за вами. Річ у тім, що за вами йдуть кращі. Це сприяння у формуванні інтелектуальної еліти. Ви зараз виконуєте роль «будителів». Так у Західній Україні називали осіб, які в середині — другій половині ХІХ століття «будили Русь», тобто Україну. Ви є на значно вищому рівні будителями того українства, без якого ми не збудуємо незалежної демократичної держави.
