Лариса IВШИНА: «Як нам перемогти»

Фотовиставка «Дня» в Черкасах триває. За неповний тиждень її відвідали понад півтори тисячі громадян. «Люди йдуть і йдуть»,— говорить директор Черкаського обласного художнього музею Ольга Гладун. А минулої п’ятниці, крім велелюдного відкриття фотовиставки «День»-2014, у стінах цього ж музею відбувся і круглий стіл, співорганізаторами якого стали президент Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» Микола Гриценко та професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Поліщук. Участь у змістовній та відвертій розмові з найболючіших питань українського сьогодення взяли головний редактор нашого видання Лариса Івшина, Володимир Панченко,  письменник, літературознавець, професор Києво-Могилянської академії, голова наглядової ради Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День», Михайло Слабошпицький лауреат Шевченківської премії, письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів, а також голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко.

Діалог торкнувся і «шляху» «Дня», і стану українського суспільства та його інтелектуального прошарку зокрема, і нашої історичної «зброї». Пропонуємо читачам найцікавіші фрагменти розмови.

Президент Благодійного фонду підтримки ініціатив «Дня» Микола Гриценко: «Має бути зустрічний рух, бажання і середовище тих людей, які хочуть таких зустрічей, як у нас сьогодні»

«ЯКЩО ХОЧЕМО ЗМІНИТИ КРАЇНУ, МАЄМО РОБИТИ ЦЕ СОЛІДАРНО»

Лариса ІВШИНА: — Хотілося б сказати, що нами інтелектуально «переорана» вся країна. Але я абсолютно самокритична та реалістична і знаю, що це не так. Більше того, знаю, що це було неможливо. Хоча б тому, що немає опори на політичний правлячий клас.

Але чи означало це, що треба було відмовитися від такої роботи? Навіть розуміючи, що на великому багатті нагріваємо кухоль води. Все одно це треба робити — і ми так і чинили. На «дослідних ділянках» ми виростили свої «врожаї». Тепер підійшов час запитати в усього суспільства, чи потрібно це у масовому варіанті та «серійному виробництві». Адже така робота показала свою життєздатність у «країні «День».

Письменник, лауреат Шевченківської премії, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький (ліворуч) та письменник, літературознавець, професор Києво-Могилянської академії, голова наглядової ради Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» Володимир Панченко – давні друзі,читачі і автори нашої газети

До речі, у «Дні» я можу конкурувати лише з Назарбаєвим. 13 січня було 18 років, як — головний редактор газети «День». Я була головним редактором при Кучмі, Ющенко, Януковичі, і демонструю, що таке стабільність влади, яка еволюціонує. Мій особистий рецепт: я шукала у країні тих, хто розуміє, як ми можемо підвищити інтелектуальну планку. Було очевидно, що громадянське суспільство України, яке пораненим вийшло з Радянського Союзу, було абсолютно дезорієнтоване, не розуміло свого місця у світі. Нас «штормило», бо ми не мали високої «точки збірки», її треба було шукати.

Можливо, я не була оригінальна, але знайшла союзників у образі найкращих українських філософів. Наприклад, покійного Сергія Борисовича Кримського, з робіт якого починається майже кожна наша книжка. Його «Ефект високого неба» став для мене тональністю, відповідно треба було оркеструвати інше.

Голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко: «Оці шкіци з життя, які представив на фото «День» – це шкіци з життя нашої країни. З них складеться наша генетична пам’ять. Тут є глибина і є дуже широке інтелектуальне охоплення, дуже якісна журналістика, яка дає можливість справді мислити. Ці ініціативи треба підтримувати»

Кажу чесно: 1999 року газета була гостро опозиційною, єдиною, яка помітно боролася проти обрання Кучми президентом на другий термін. Хоч ми не перемогли, але були праві І ця правота зараз стає очевидною. Після 1999 року, коли стало зрозуміло, що вирішити цю проблему політично не вдасться, я вирішила для себе, що треба займатися суспільством. Адже проблема не лише у верхах, а й у неготовності низів, у неготовності політичних еліт. Я шукала однодумців у різних сферах. Наприклад, якось професор Володимир Панченко запитав, чому б нам зі сторінок «Історія і Я» не зробити книжку. Це було понад 10 років тому. Я спитала, чи буде він робити це зі мною? Володимир Євгенович сказав: «Так». І це була найкраща можлива реакція. Від усіх інших, хто приходить на наші зустрічі, я чекаю того самого. Якщо ми хочемо змінити країну, маємо робити це солідарно.

Так ми почали створювати книжку «Україна Incognita», яка стала бестселером. Книжка має шість перевидань, я називаю її «бабусею нашої бібліотеки». Потім ця книжка дала назву нашому історичному порталу в Інтернеті, який живе активним життям. У цьому враховані різні смаки публіки: історичні публікації можна читати в електронному варіанті, відвідувати музеї он-лайн. Ми не «консервуємося», хоча в якихось основних речах залишаюся прогресивним консерватором. Так, я — за читання книжок. Вважаю, що спілкування з книжкою наодинці розвиває мозок і уяву людини краще за «лайки» та інші електронні штуки.

Лариса Івшина: «Книга «Україна Incognita» стала бестселером. Вона має 6 перевидань, я називаю її «бабусею нашої бібліотеки». Потім ця книга дала назву нашому історичному порталу в інтернеті, який живе активним життям»

Отже, на початку кожного проекту треба шукати людей, розумніших за себе, і в них учитися. І «по дорозі» при створенні історичної бібліотеки журналісти газети «День» отримували додаткову історичну освіту за лекалами, які кроїли ми. Адже українська історія багатюща, наша спадщина колосальна. Але «пропускна здатність» голови маленька, щоби «пропхнути» все це у правильній послідовності. Тому треба обирати та вивчати знакові речі. Це стосується і медіа. Пригадую, спілкування з першими слухачами Літньої школи журналістики «Дня» вводило мене у глибокий транс. Коли запитувала природні речі, які маєш знати, якщо йдеш на журналістику, вони усі дивилися на мене квадратними очима. Так зрозуміла, що наші методи вивчення історії давно викликають проблеми. Пам’ятаю, як було у нас: школярі та студенти мали знати всі дати, замість того, щоби розуміти смисли, загальну логіку, боротьбу ідей та концепцій.

Для журналістів важливо знати знакові імена нашої історії. Випущені з орбіти постаті збіднили українську журналістику, яка нині у катастрофічному інтелектуальному стані. І з цієї деградації нас не витягнуть державні програми. Безперечно, ми повинні робити все, щоби такі речі існували, але все одно треба робити самостійні кроки. І такий самостійний крок ми зробили свого часу, щоби студенти не мали шансу сказати, що вони не могли чогось знайти та прочитати.

Дві години розмови в Черкаському обласному художньому музеї для аудиторії промайнули непомітно

Росіяни казали, що і Гельсінська правозахисна група народилась у Москві, а українці тільки оди Сталіну писали. А українці не могли заступитися за свою країну. Але ж є ця інтелектуальна думка: Петро Григоренко, Іван Багряний, Василь Стус — причому Василь Стус у спогадах Михайла Хейфеца. Це фантастично, талановито, цікаво, доступно. Впевнена, що кожна з наших книжок підтвердила свою затребуваність.

У Львівському університеті імені Івана Франка є Дискусійний клуб — студенти щомісяця читають книжечку, обговорюють її, буває, що пишуть матеріал і надсилають у газету «День». Старше покоління бачить це і радіє, бо молодь здатна концентруватися на важливих речах.

Спокус багато. Інтернет-простір дуже великий. Раніше була цензура, і це допомагало шукати самвидав і читати його. Тепер дозвіл є майже на все, тому треба формувати смак і рівень, не задовольнятися попсою і інформаційним сміттям.

Професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Поліщук багато зробив, аби у Черкасах відбулись круглий стіл та Фотовиставка «Дня». «Потреба такої акції очевидна – тим паче, у контексті подій, які відбуваються в Україні, і які так глибоко, різнобічно і навіть пророчо висвітлює газета «День», - ділиться він

Порятунок я бачу у нарощенні інтелектуальної планки. Українці — героїчний, мужній, самовідданий народ, але... Ми не маємо державного розуму в масовому варіанті. Ми п’ять разів здобували незалежність і втрачали її. Це свідчить, що ми рухаємося хаотично, не можемо концентруватися у потрібний час на персонах, які здатні витягнути нас за чуба з багна, в якому ми майже чотириста років колотилися. Безсистемно битися на «болоті» не можна, треба прокладати комунікації, шукати розумних людей, нарощувати нову якість життя.

Можливо, комусь здається, що це — надмірна планка і треба говорити тільки про ті справи, які стосуються війни. Але Черчілль казав, коли його заохочували скоротити витрати на культуру: «Заради чого ми тоді воюємо?» Що ми будемо робити, якщо переможемо? Невже будемо жити так само безтолково, як до того? Ось у чому питання.

Книга від головного редактора – авторові найцікавішого запитання

«День» ТВОРИТЬ ВЕЛИКЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЗІ СВОЇХ ЧИТАЧІВ»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: — В Україні нині до 900 вишів, у Франції немає і 50. Здавалося б, ми не повинні мати ситуації, яку маємо, але... Журналістка одної, навіть не «жовтої», газети якось прийшла до мене брати інтерв’ю про філантропію та благодійництво в Україні. Ця журналістка не знала, хто такі Терещенки, Чикаленко. При цьому вона закінчила інститут журналістики. Такий рівень не тільки інтелектуальної зрілості, а навіть професійної недобросовісності.

Інколи просто німієш. Усі слова вже сказані, і втомилися їх озвучувати, але жодної реакції. У цьому контексті незручно говорити про газету «День», бо маю від неї якісь надто позитивні враження. Я — читач від перших чисел цієї газети. Спершу з недовірою сприйняв це видання, бо до Революції Гідності вважав, що немає на світі великої благородної справи, яку б українці не завалили. Ідей нам не бракує. От з втіленням є проблеми.

Ним став історик Назар Лавріненко, який запитав: чи готова українська держава до розпаду Росії? Чи потрібно його прискорювати чи уповільнювати? І яке ставлення Лариси Олексіївни до перспективи такого розпаду?

Коли «День» почав публікувати матеріали на тему історії, вирізав їх і складав у папки. Свого часу я мріяв бути істориком, був начитаний певною мірою, але тут відчув абсолютну свою непоінформованість у якихось моментах. Тоді «День» був газетою, подібної до якої в Україні не було. Така ситуація і тепер. Це видання взяло на себе місію не тільки інформувати, коментувати, а й готувати читача інтелектуально. «День» став робити справу, здавалося б, для газети непідйомну — творення великого середовища зі своїх читачів.

Сам інколи відчуваю певну втому — от, нарешті отримав і прочитав п’ятничний номер. Тоді маю благословенну ілюзію, що справді все знаю. У газети «День» є системність погляду, і це — точка зору з боку українських інтересів. Потім у мене з’являється відчуття, що можу йти у будь-яку аудиторію, прочитати в університеті лекцію за темою, яку розкрили у газеті.

Живе спілкування головного редактора з вихованцями черкаського колегіуму «Берегиня»

Солідарний з Ларисою Олексіївною у тому, що стан нашого суспільства варварський, і це стосується, зокрема, ставлення людини до державності. Ми — колосальна нація у власному індивідуалізмі, анархізмі, почасти егоїзмі. Але у вмінні кооперуватися одне з одним, у пошані до своїх національних авторитетів є проблеми. У нас притлумлений державний нерв — це з нас вибивалося, випалювалося, винищувалося. Ми в одному себе недооцінюємо: у тому, що може зробити одна людина, якщо вона зібрала навколо себе 20, 30, 50 людей. Будь-який результат — тільки сума індивідуальних зусиль.

Людина має властивість забувати. Вона невинна, так влаштоване життя. Ось, на фотовиставці «Дня», поряд з нами, на відстані витягнутої руки Революція Гідності. Забулися деякі обличчя, події, навіть імена, а тут усе це візуалізовано. І я не здивований, що це зробив саме «День». Як і інтелектуальні «десанти», як цей круглий стіл.

«ПЕРШИЙ «ПУТІН» З’ЯВИВСЯ 1169 РОКУ»

Володимир ПАНЧЕНКО: — Із 1990 року мене не залишає відчуття, що я перебуваю у великому театрі і дивлюсь складну виставу, якій немає кінця. Ця драма називається «історією», вона включає і теперішній час, і майбутній, а ми — всередині неї. У цій драмі поряд йдуть трагічне, героїчне, кумедне та життєрадісне. Газета «День» завжди приділяє багато уваги проблемі історичної пам’яті. Це  дуже важливо, бо у цьому — питання ідентичності. Щоби людина розвивалася, вона має чітко усвідомлювати, хто вона.

Не дуже добре знаю людей з Донбасу, але з відомих мені фактів складається враження, що одна з їхніх найбільших проблем — проблема ідентичності. Їм складно відповісти на запитання, хто вони. Вони вважають, що вони трохи російські, трохи українські, трохи радянські, а в основному донецькі. Якщо у людини така «каша» у голові, це обертається лихом для неї самої. Питання історичної пам’яті і національного самоусвідомлення надзвичайно важливе. Якщо хочемо жити краще, треба впорядкувати власні голови. Зокрема, ми повинні добре розбиратися в історії, бачити та відчувати її.

Коли думаю про велику історичну драму, всередині якої ми перебуваємо, мене не покидає відчуття, що в історії все повторюється. Війна, яку нам нав’язала Росія, — дубль подій 1917 року. Є вічні сценарії: 1917 року їх реалізовували Ленін та Троцький, тепер — Путін. Три постійні складові цього сценарію: дестабілізація у країні, яку хочуть підкорити, створення маріонеткового уряду і третє — збройне вторгнення. Коли маріонетковий уряд створено, починається його збройна підтримка. Бачимо це зараз у дії, тільки прізвища інакші. У нас є свій Муравйов, тільки він «Гіркін» називається. Все те саме.

Такі речі важливо знати і для профілактики. До недавнього часу в нас існувала воєнна доктрина, яка базувалася на тому, що на сході у нас усе у порядку. Таку доктрину може створити людина, що не знає історії. Лариса Олексіївна Івшина часто повторює, що перед тим, як ставати державним службовцем, треба скласти іспит з історії України. Якби державні службовці в Україні краще знали свою історію, то не мали б ілюзій щодо Росії. Завжди у наших стосунках було саме так. Перший Путін з’явився 1169 року, його звали Андрій Боголюбський, це — суздальський князь, який спалив Київ. Петро І, Катерина ІІ — «Путін у спідниці», Путін — це одні й ті самі сутності, якщо говорити про імперську традицію.

«ЛЮДИ НЕ НАВЧЕНІ, ЩО ПІДТРИМУВАТИ РОЗУМНЕ ЗНАННЯ — ПРЕСТИЖНО»

Л. І.: — У 1990-ті роки старі табірники застерігали, що Росія — наш лютий ворог. Загал вважав, що вони з’їхали з глузду, і не треба про це говорити, варто поводитися інакше. Ці невислухані табірники — вина і гріх українського суспільства, адже 1999 року кандидат у президенти Євген Марчук казав, що треба визнати УПА воюючою стороною.

У нас часто кажуть, що треба спиратися на досвід Ганді. Але скільки газета «День» написала, зокрема про Євгена Степановича Грицяка, лідера Норильського повстання. І це не є фактом масової свідомості. Якщо хтось це виробляє, що заважає розносити по всіх капілярах суспільного організму це ціннісне знання? Дехто відмовляється робити це, бо знання створили інші. Це — проблема влаштування нашого суспільства.

На таких круглих столах, під час відкриття фотовиставок ми багато розмовляємо з журналістами місцевих медіа, і це — чудове спілкування. А їдемо — і нібито ніколи нічого не було. Так само буває і у вишах. Я — член наглядової ради чотирьох університетів. Зустрічаюсь зі студентами, спілкуємося, потім у вишах лишаються союзники, і ми підтримуємо їх. Потім приїжджаю знов, запитую — внаслідок такої титанічної праці, скільки людей передплачують газету «День»? Починається сором’язливе мовчання, і сама почуваюсь незручно, бо це сакраментальне питання з’являється в аудиторії, де немає навичок партнерства.

Питання про бідність у цьому контексті не розглядаю. Часом люди зовсім скромні готові купувати та передплачувати газету. Річ у відсутності інституту репутації. Люди не навчені, що підтримувати розумне знання престижно. Можемо проповідувати дуже багато, але важливо залишати на місцях партнерів та союзників, щоби це багаття підтримувалося. Ми занадто красномовні, всю енергію витрачаємо на трибуні. Але мають залишатися ефективні якісні сліди.

«КОРОЗІЯ» СТРАШНІША, НІЖ ВІЙНА»

В. П.: — Ми живемо у трагічні часи. Але це процес, після якого ми обов’язково станемо набагато сильнішими. Так ми  позбудемося багатьох ілюзій, будемо знати, де наші друзі і вороги. У нас потужний ресурс свободи, хоча вона трохи замішана на анархізмі. Ми вміємо перемагати, що важливо для нашої свідомості.

Історію варто знати не заради цікавості, а для того, щоб краще аналізувати теперішній стан речей і прогнозувати майбутнє. Є поняття «екстраполяція» — подія з минулого проектується на майбутній час. Якщо знаємо, що історія повторюється, це — шлях для прогнозування. Зі знанням історії ми можемо краще змоделювати майбутнє.

Паралельно ми повинні пройти надскладний процес дерадянізації. Це відбувається, але дуже повільно, складно, з ривками. Важливо розібратися з усім, що стосується історичної пам’яті.

У нас є ще одна велика небезпека, крім війни, Путіна та Росії, про яку говоримо рідше. Це — нереформована Україна. Тяжко щодня чути, що нічого не змінюється. Чую це у Києві, у Кіровограді, та й сам це розумію і бачу. Це не зовсім точна оцінка. Дещо змінюється, але чи достатньо серйозно? Є досвід 2005 — 2008 років, і це — меч над нашими головами. Ми не повинні допустити повторення того. А така небезпека є. «День», між іншим, цю тему зачіпає постійно.

У Кіровограді вже нова влада, тобто адміністрація, Президент безпосередньо призначив головою обласної державної адміністрації кілька місяців тому регіонала Сергія Кузьменка, який 16 січня голосував за «диктаторські» закони... Я надрукував у місцевій газеті відкритого листа цьому Сергію Кузьменку. Дуже різкого. Він закінчується словами: «Може, вам краще згадати про совість і подати у відставку? З’їздивши перед тим на прощення до сім’ї Віктора Чміленка?» Це один із загиблих на Майдані з Кіровоградщини. Таких прикладів можна наводити скільки завгодно. І на всіх рівнях можна зіткнутися з цією проблемою. Це, може, навіть у певному сенсі страшніше, ніж війна. Тому що це «корозія». Це зсередини може знищити державу і знищити все те, заради чого відбувалася Революція Гідності. Я думаю, що усвідомлення цієї небезпеки має стосуватися кожного. Рецепти всі відомі. Владу не можна валити. Але на неї треба щодня тиснути.

Л. І.: — І нову виховувати. На ранніх підступах.

В. П.: — Для цього є інститути громадянського суспільства, такий інститут, як засоби масової інформації — будь-якими шляхами треба тиснути за принципом «на те і щука, щоб карась не дрімав».

«ТРЕБА ВИКОРІНЮВАТИ «РОЗДВОЄНІСТЬ» ІНТЕЛІГЕНЦІЇ»

Валентина КОВАЛЕНКО: — Шановні наші письменники, шановна пані Ларисо! Кожен із вас говорить правду. Ця правда гірка для нас. Я щойно повернулася із Звенигородщини, села Гусакового, де помер найвищої проби патріот Михайло Григорович Іванченко. Це письменник, той справжній українець, який пройшов Голодомори, остарбайтерство, ГУЛАГи, був репресований, тікав, але не зламався, залишився до своїх 92 років непохитним у своїй українській позиції. І до цього часу вчив завжди всіх, щоби молодь виховувалася саме національно свідомою...

Яку ми маємо зараз інтелігенцію? Ми говоримо часто про перезавантаження свідомості, але чи воно відбувається такою хвилею, якою б нам хотілося? Напевне, що ні. Тому що система зламала багатьох, і пристосуванство продовжує працювати. Я спостерігаю це в нашій обласній раді, коли медики, освітяни, інші представники нашої інтелігенції кажуть: «Ми звикли працювати з губернатором, ми звикли традиційно підтримувати Президента, тому що ми держбюджетники». Чому ми постійно програємо? Бо саме цілісних таких, як пішов сьогодні Іванченко від нас, мало. Він у всі часи залишався, яким він був — цілісним. А це те, до чого ми маємо прагнути. А «шизофренія», роздвоєність — якраз і є та біда, коли інтелігенція в будь-якій ситуації за будь-якої влади намагається вирішити меркантильні питання.

Дуже багато риторичних запитань, болю і того, що ми маємо озвучувати і не прикриватися війною. Війна — це страшно. Те, що там найкращі, — правда. Але дуже велика небезпека, що вони там зламуються психологічно. Хлопці починають пити, тому що немає нормальних командирів. І це болить. І вони дзвонять кожного дня, і практично порушені права кожного. Пільг обіцяних немає, вони переживають за свої родини, які тут залишились і теж на символічну плату не можуть навіть нормально опалювати у сільській хаті — треба дрів завозити і так далі. Таких питань — тисячі...

Коли я теж поїхала в зону АТО, подарувала книжки — Симоненка, Тодося Осьмачку. Це — наші, хлопці, які здатні і захистити, і вони інтелектуально, глибинно закорінені в українське. Бо вони не просто туди пішли, вони кажуть: «Ми боїмося за наших дітей і онуків. Бо сьогодні — там, а завтра вони тут». Тому нам треба готуватися обов’язково. І один одного підтримувати. І плекати оту еліту, яка не має права зараз зламатися, бо ми маємо зараз останній шанс зберегти Україну. Останній. Не дай Боже, це вже знову піде на століття. Ми не кажемо, що рік Шевченка закінчився — він продовжується доти, доки продовжуватиметься наша боротьба за нашу Україну. А «День» — це наш щоденний пульс, який зараз б’ється дуже часто, реагуючи на нашу тривожність, наше бажання зберегти Україну. Я вам дуже дякую.

«МИ МУСИМО БУТИ ГОТОВИМИ В РАЗІ РОЗПАДУ РОСІЇ»

Назар ЛАВРІНЕНКО, історик: — Дякую, що ця зустріч відбулася. Минулого разу ми спілкувалися в Черкасах 2006-го року. Потім я насмілився вам надіслати матеріал, і ви надрукували його. Спасибі вам. Для мене було важливо, що мою статтю надрукували у «Дні». Дякую вам, що ви є. Запитання у розрізі погляду на концепцію нашої держави, її перспективу. Звісно, що ми приречені на перемогу і приречені на оздоровлення цього гнилого організму, і не лише нашого. А наша колонія, яка далеко на схід простяглася, вона приречена на розпад. У тому, щоб її розділили, зацікавлені всі старі держави. Чи готові ми, Українська держава, до цього розпаду? Чи потрібно його прискорювати чи уповільнювати? І яка ваша позиція взагалі щодо факту, перспективи такого розпаду?

Л. І.: — Ще 2004 року у передмові до книжки «Дві Русі», яка була компромісною у моїх поглядах тодішнього часу, я написала: чим ми, українці, можемо допомогти Росії? Тоді це взагалі вважалося абсолютно абсурдною постановкою питання. Про що мова? Як ми їм можемо допомогти? А я повторила цю тезу тут, у російському виданні «Україна Incognita. TOP 25». Цю думку я пропагувала раніше, просто вважала, що для Росії єдиний шлях — це федерація за принципом Сполучених Штатів. Ми могли би і світових лідерів до цього схилити. Але, по-перше, нам треба розуміти самих себе. Розуміти, хто ми такі. А потім схиляти світових лідерів розуміти, що Росія — це не те, що вони звикли думати. І що Росія, звісно, претендує на наше місце в історії. Із давніх-давен вона так вжилася в цю брехню, що зрештою сама «впала в яму». Бо в них під ногами історичний «пливун» — вони ні на що не спираються. Росія, звісно, з давніх часів, і ми це писали, бореться не лише за нафту, газ. А за — Наше — місце в історії. І тому ми робили всі випереджальні кроки. Наша «Сила м’якого знака» — як антидот «русскому міру». Це вже безкомпромісна історія. Тут уже ми — Україна — єдині спадкоємці традиції Київської Русі. Тут є дуже багато важливих сторінок, які ми повинні взяти природно. Це не означає, що в нас моментально з’являється перевага, і така мисленнєва «вищість»: ми все повирішуємо. Бо Росії в певному чині легше було б, якби вони спиралися на правдиву історію. Я пишу в передмові до цієї книжки: що тут, здавалося б, такого: у часи омолодження визнати, що ви на 400 — 500 років молодші. А ми, навпаки, у складнішому становищі. Бо одна справа говорити, що ми маємо 20 років відтвореної держави, а інше — сказати, що наш відлік понад тисячолітній... Тисячу років тому почав правити Ярослав у Києві — 1015 року. Протягніть цю лінію і подумайте, якого формату мислення, якої енергії, якого кругозору має бути та людина, яка скаже: я беру на себе відповідальність за тисячолітню спадщину Київської держави. І якщо так далеко дивитися, то тоді ми стоїмо поряд з Європою, з тими смислоутворюючими конструкціями, які тоді формувалися.

Росія саме за це воює. Вона хоче вторгнутися і показати, що ось є Британія, ось є Франція, ось є Німеччина. А Україна — ну, десь була, розчинилася, щезла, ми не знаємо... Це була їхня експансія і вона здійснювалася — найжахливіше — на наших каналах, через наші ресурси, наших політиків. Це була інформаційна інвазія, вона тривала всі ці роки. І протистояти цьому можна було, але, звісно, потрібно розуміти, що ми робили це фактично підпільним партизанським методом. І створювали свою бібліотеку без будь-якого сприяння держави. І змогли це зробити.

Ми це зробили для того, якщо не відбудеться кращий, еволюційний варіант. Я хотіла б і радила його — перехід Росії на іншу модель, у якій вона ніякий не «Третій Рим», ніяка не «Святая Русь», а нормальна держава, федерація за американським зразком. Тоді у нас будуть зовсім іншого типу відносини. Умовно кажучи, ми для них — «прабатьки». Ми маємо певну відповідальність за цю країну. Але оскільки ми ще не дотягли для того, щоб повністю осмислити себе, то ми й за них тільки частково можемо взяти якусь відповідальність, якесь патронування. Як Прокопович — архітектор «перестройки» часів Петра I. Ось чому, розуміючи це, я не вважаю, що це зараз так реалістично. Я говорила про те, що «Польща впала і нас завалила» — це був історичний приклад. Розуміючи, що Росія, валячись, завдає нам дуже тяжких травм — економічно і фізично, ми втрачаємо багато дорогої крові. Ми не змінимо географію і кордони. Але якщо ми піднімемося вище у своєму розвитку, то можемо бути захищеними від розпаду Росії. І першим чином тут важить — не втратити довіри західного світу. Не розчарувати пристойних людей Заходу, які поки що в діях наших політиків бачать дуже багато загроз, дуже багато варварства. Але водночас, я сподіваюсь, що бачать і ознаки позитиву. Є крайка свіжих у новому парламенті, є суспільство, яке починає заявляти про себе. Хотілося б більше все-таки цього підготовленого суспільства. Тому що у чому ж конфлікт історії на Майдані: люди, які прийшли на сцену Майдану, знали, чого вони хочуть, і кого хочуть і як хочуть, а люди на Майдані в принципі хотіли змін, але не були ні до якої альтернативи готові. А треба готуватися і завжди мати політичні, громадські організації, рухи в будь-яких середовищах, і в Черкасах зокрема.

Тому я не за те, щоб ми були негайно за розпад Росії. Ми до цього не повинні прагнути. Але ми повинні прагнути до свого набору висоти. Ось це наша відповідальність. І тут я абсолютно безкомпромісна. Якщо ще в мирний час, до того всі думали: «якось пронесе», а тепер очевидно, що не те що «не проносить», а це і наша відповідальність за війну. Частина української відповідальності за те, що ця війна сталася, безумовно, є. Вона персоніфікована. Чому ніхто абсолютно не проаналізував, звідки всі ці темні люди на каналах з’являлися, хто їх туди розписував, на яких умовах? Там «віщали» безкінечно про Донецько-криворізьку республіку. Це дуже просто встановити. Скільки часу тратив Колісниченко, Царьов на кожному ефірі. Це ж абсолютно очевидні речі. А це «забивало» мізки людям. І для того щоб тепер полікувати, мало моїх зустрічей — треба, щоб кожен став місіонером. Щоб кожен підготовлений студент за дорученням викладачів ішов у сільську бібліотеку чи в школи, зустрічався з людьми. І мав таке доручення — патронувати. Я схиляю до того, що має бути навчальний округ біля найкращих університетів І тоді ми будемо хоч якось готові до тих питань, які ви ставите. Воно абсолютно слушне, і я теж постійно над цим думаю: а що буде, справді, коли вона розпадеться? Ми вважаємо, що Росія впаде і все стане само собою. Нічого подібного. Тут ще питання і в тому, що ми одне одного «інфікували». Україна — Росію, Росія — нас. І щоб добре розділитися і піднятися на новий рівень, потрібна глибока і чесна інтелектуальна робота.

Для того, щоб перемогти, нам потрібен набір нових підходів і широке масове вивчення власної історії — своєрідний «суспільний домкрат». Модернізація національного характеру. Ми не маємо права жити так, як жили раніше.

ВРАЖЕННЯ

«ЦІ ІДЕЇ МАЮТЬ ПОШИРЮВАТИСЯ ТА КУЛЬТИВУВАТИСЯ»

Назар ЛАВРІНЕНКО, історик:

— Найголовніше у житті — ідея, після — слово, а потім — діло. Зараз зачіпляємо сферу ідей, це поле думок формується та культивується у Черкасах за допомогою таких розмов. І ідеї, висловлені тут, мають поширюватися та культивуватися. Загалом, наше суспільство може гуртуватися навколо ідеї самостійної соборної Української держави.

«БАГАТО ПОЖИВИ ДЛЯ РОЗДУМІВ»

Володимир ПОЛІЩУК, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Дискусія була гарна та змістовна. Тут ми порушили фундаментальні, на мій погляд, питання сучасності і перспектив, визначили больові точки України сьогодні. Певен, що для більшості тих, хто взяв участь у цій зустрічі, вона дала багато поживи для роздумів над цими проблемами. Фотовиставка та круглий стіл, влаштовані газетою «День», — знакова подія для Черкас. Символічно, що вона відбулася на початку року: значить, увесь він буде результативним у різних сенсах. Адже тут сказано багато важливого про державотворення, облаштування життя суспільства і конкретної людини.

Треба думати, в якому контексті продовжувати роботу, залучати студентів. Ми намагаємося робити так, щоби Україна була якомога менше Incognita, і Черкащина зокрема. Ясна річ, результативність різна, бо і студенти різні. Триває природний процес. Хотілося б, щоби молодь активніше цікавилася різними речами і вирішувала важливі суспільні проблеми.

«ЛЮДИ ПОЧНУТЬ ЦІКАВИТИСЯ ЯКІСНОЮ ЖУРНАЛІСТИКОЮ»

Наталія КОСІНОВА, студентка Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Розумію, що між регіональними ЗМІ та «Днем» лежить велика прірва — у місцевих виданнях немає такого масштабного пропагування духовних цінностей. Після таких заходів, можливо, люди почнуть активніше читати елітні видання, цікавитися якісною журналістикою. Це потрібно, хоча й процес дуже складний.

«ЗАРАЗ ТАКІ АКЦІЇ ДУЖЕ ПОТРІБНІ»

Олександра ТЕЛІЖЕНКО, заслужена художниця України:

— Я вважаю, що такі акції зараз дуже потрібні. На рівні держави ми практично не вели культурно-інформаційної війни. Хоча саме газеті «День» цього закиду зробити не можна. Тому що вся її діяльність саме на це спрямована. Але ж на рівні держави такі моменти одиничні. Ми просто потихеньку здавалися. Митці вимушені боротьбі за хліб насущний приділяти максимально часу, і руки поопускали дуже багато. Професіоналізм повально втрачається. А це значить, що не було й серйозних можливостей вести цю інформаційно-культурну війну. І от ми маємо результат. Та держава, яка не приділяє уваги культурі, потім просто вимушена приділяти увагу силовикам. Зараз треба цю ситуацію виправляти.

Пані Лариса та її команда це чудово розуміють, тому ваші акції конче потрібні. Лариса Олексіївна дуже мудра жінка, я давно нею захоплююсь, і під час відкриття фотовиставки, і круглого столу це враження ще більше закріпилося. Чи усвідомили всі потрібність цієї роботи? Багато все-таки було людей на зустрічі, й зараз люди йдуть на фотовиставку «Дня». Це — відповідь.

...Коли був Майдан, телевізійники брали у хлопців інтерв’ю: за що стоїш? Він на камеру каже: «За свободу України». Але по очах було видно, що він ще не розумів тоді, що таке свобода України. Йому 18 — 20 років, він не знає історії України. А треба знати, тому що це дає силу й грунт під ногами. Цього не робилося й зараз робиться дуже мало. І серед того, що робиться, ось ця акція газети «День». Я вдячна пані Ларисі та всій команді «Дня». Гадаю, всі, хто був на круглому столі та ще відвідає фотовиставку, будуть моїми однодумцями. Хоча я розумію, що це нелегко і забирає багато сил. Але це дуже потрібно робити.