Найстарший із-поміж трьох синів...

Щодня Україна зазнає непоправних втрат. Читаючи новини в Інтернеті та ЗМІ, переглядаючи теленовини, ми вже просто не встигаємо запам’ятовувати імена тих, хто поклав своє життя на сході, захищаючи Україну від бойовиків та російських загарбників. А мали б. «День» продовжує публікувати історії героїв, які загинули за нас. Кожна історія — це чиєсь життя, обірване раптово й нахабно. Читати їх важко і болісно, але вкрай необхідно. Ми повинні знати наших героїв, пам’ятати про них і робити все, щоб ці смерті не були даремними. Бо це — не статистика. Це — сини, брати, батьки, чоловіки та друзі, це українці, які мали б розбудовувати нашу державу, але яких ми втратили у цій війні.

Сьогодні ми публікуємо три історії. Про 28-річного Анатолія Бузуляка, який загинув 29 листопада під час  мінометного обстрілу під Сніжним на Донеччині, 23-річного закарпатця Ігоря Розлуцького, який зустрів смерть на Луганщині, та вінниччанина Івана Бенеру, що загинув 2 грудня під Донецьком. Вічна пам’ять Героям!

Попередні історії читайте на сайті www.day.kiev.ua у  рубриці «Вони загинули за нас».

Непоправне горе увірвалося в оселю жительки Ужгорода Дарії Розлуцької 19 листопада. Цього дня не стало її найстаршого сина Ігоря. Він перебував у зоні АТО й, несучи службу на блокпосту, зазнав смертельних травм.

Ігорко, як називає його мати, був найстаршим із-поміж її трьох синів — торік  йому минуло всього 23 роки. Після закінчення 9-го класу школи №8 в Ужгороді вступив до профтехучилища здобувати спеціальність автослюсаря. Хлопець виховувався в неповній сім’ї —  коли йому було 13 років, батько залишив їх, і діти зростали з мамою. Саме тому він прагнув заробляти самостійно й працював то в охороні, то на автомийці, а останнім часом влаштувався на роботу вантажником у «Сільпо». Проте найбільше Ігор мріяв стати військовим. Коли молодший брат служив у Чернігові у Внутрішніх військах, Ігор, приїжджаючи до нього, по декілька разів приміряв його форму. «А потім, — каже пані Дарія, — ходив у військкомат просити, щоб його забрали в армію».

Можливо, якби він не виявив ініціативи та наполегливості, в армію його б і не призвали. Та вже в травні 2013 року Ігоря забрали на строкову службу до військових частин Мукачева та Виноградова. А згодом його перевели в Ужгород у медичну роту. Бажаючи здійснити свою мрію — стати військовим, у вересні 2013 року підписав контракт на три роки.

Дарія Павлівна розповідає, що дуже просила його не підписувати контракт. Але він стояв на своєму. У зону бойових дій у складі окремої 128-ї окремої Мукачівської гірсько-піхотної бригади він поїхав 24 липня. Відправили хлопців на Луганщину — у Станицю Луганську, де вони стояли на блокпосту. Ігор часто телефонував і завжди казав: «Мамо, в мене все добре». Пані Дарія каже, що часто відправляли синові посилки, і він їх отримував у повному обсязі, за що дуже вдячні закарпатським волонтерам.

За день до загибелі Ігор передзвонив матері. Сказав що з 4-ї до 8-ї години має стояти на посту, а коли піде на відпочинок, зателефонує. Після цього він ще набрав середнього брата Cтепана. А потім о 4-й годині 15 хвилин дзвонить її син Степан і каже: «Мамо, нашого Ігорчика немає». Про це його телефоном повідомив хлопець із сусіднього будинку, який перебував у зоні АТО разом із Ігорем...  Тоді загинув ще один боєць з приміського села Оріховиця.

Згорьована мати каже, що й досі вони достеменно не знають, як усе сталося. Її ніхто офіційно не повідомив про загибель сина. Увечері командир зателефонував лише її колишньому чоловікові. Брат Ігоря — Василь — пояснює, що в довідці про загибель причиною смерті названо травматичне руйнування голови танком Т-64. Тіло Ігоря доставили додому через тиждень. Дарія побоялася глянути на сина, про що нині жалкує.

Що ж до обставин загибелі Ігоря Розлуцького, то тут є чимало запитань, на які поки що немає відповіді. Боєць, який служив разом із загиблими в той день закарпатцями, розповідав, що вони витягали танк. Це було вночі. Танк зачепив плиту, і вона впала Ігореві на голову, а іншого, який намагався відбігти, гусениця зачепила й прокрутила. Сестра загиблого бійця з Оріховиці розповідала Дарії, що хлопці загинули десь о пів на дванадцяту. «Але яким чином — мій син мав спати у той час?! Ми не знаємо, Ігоря придавило, коли він спав, чи за інших обставин... Бо син, телефонуючи додому, часто скаржився, що там усі п’ють. Він був єдиним, хто не пив...» — говорить жінка.

А ще Дарія вважає, що Ігор не мав іти в зону АТО, адже за законом контрактник перший рік не повинен іти в зону бойових дій. Тим паче, що він був у медичній роті. Та, окрім цієї біди, сьогодні Дарія переймається ще й іншим клопотом. Ідеться про компенсацію, яку призначає держава родичам загиблого. Річ у тім, — каже Дарія, — що колишній чоловік, який десять років не брав участі у вихованні дітей, не допомагав їм матеріально, претендує на половину компенсації. Як розповіли братам Ігоря — Василеві та Степанові — у військкоматі, батько заявив там, що він хоче за ці гроші купити синам автомобілі...

Дарія розповідає, що колишній чоловік уже десять років не цікавиться дітьми й практично їм не допомагає. Коли вони розлучилися, родина жила в гуртожитку. Суд присудив батькові сплачувати дітям 300 гривень аліментів, проте Дарії довелося ходити у виконавчу службу, щоб змусити його виконувати свій обов’язок. Діти практично не спілкувалися з батьком, і всю любов та турботу вони отримали від матері. Окрім того, Дарія каже, що чоловік полюбляв прикладати руку, «виховуючи» синів.

Василь Розлуцький-старший має на цю ситуацію своє бачення. Він підтверджує, що, справді, вже десять років, як пішов із родини, але допомагати дітям і спілкуватися з ними не переставав. Що ж до участі в житті синів, пан Василь розповідає, що їздив до хлопців в армію, коли ті служили. Ігореві, коли той перебував у зоні АТО, передавав кілька посилок.

Смерть Ігоря стала для нього ударом, від якого й досі не може отямитися. А щодо компенсації, то чоловік стоїть на своєму — він претендує на половину належної суми. Проте, каже, що ці гроші йому не потрібні, бо вони «криваві». Він просто хоче їх отримати й від свого імені придбати синам автівки. На заперечення, чи потрібні хлопцям саме автомобілі, Василь каже: «А що їм ще треба?»

Але сини Василь і Степан не вірять в обіцянки батька. Василь каже, що вони каменем у ньому стануть, і той придумає тисячу відмовок, щоб тільки не віддавати гроші синам. Автомобілі, за словами Василя, їм наразі не потрібні, й вони вже дорослі та самостійні, тож можуть самі правильно розпорядитися грішми.

Тим часом Дарії доводиться оббивати чиновницькі пороги, щоб добитися того, що по праву належить родині загиблого бійця. Не просто було й стати на чергу на отримання квартири в Ужгородській мерії. Чиновниця спочатку «відшила» згорьовану жінку, сказавши, що їй «не положено»! І тільки після візиту до мера Дарію взяли на облік. Наразі Дарія чекає закінчення розслідування обставин смерті загиблого сина, бо тільки після отримання офіційних документів можна буде подавати папери на отримання компенсації.

Якими будуть висновки комісії та якою буде позиція чиновників, від яких залежить, кому буде призначено компенсацію,  стане відомо невдовзі. Але дуже сподіваємося на те, що Дарії та її синам не доведеться в судах доводити правду, а батько Ігоря дотримає свого слова.