Луганськ, який не скорився...

У редакції газети «День» відбувся круглий стіл, присвячений осмисленню тієї трагедії, з якою зіштовхнулися жителі Донбасу та всієї України. Чому так сталося й як виходити із ситуації? Тут дуже важливо почути думки безпосередньо самих луганчан, які були запрошені на зустріч в редакцію з різних середовищ — від представників шоу-бізнесу до політики, від бізнесменів до волонтерів.

Історія не повертається до наступного витку спіралі, якщо не зроблено відповідних висновків. Тоді вона вимушена обертатися по колу. Так, учасниця круглого столу — волонтерка, координатор інформаційного напряму ГО «Донбас-SOS» Марина ЛЮТА — привела історичну аналогію: «Торік нам здалося, що історія повторюється. Як і в той час, коли армія Муравйова йшла на Київ, а в столиці не було відчуття, що насувається небезпека. Те саме відбувалося у нас в лютому та березні. Тоді, коли це все можна було зупинити, коли ми повідомляли в СБУ, Луганськ, Київ, але нас ігнорували». На круглому столі також були присутні: громадський діяч Дмитро СНЄГИРЬОВ; український історик і громадський діяч Володимир СЕМИСТЯГА; директор Департаменту правової та законопроектної роботи Міністерства аграрної політики та продовольства України Ігор ЧУКОВСЬКИЙ; директор Департаменту міжнародно-економічного співробітництва Торгово-промислової палати України Геннадій БОЛДИР; музичний продюсер компанії Euromedia, організатор благодійного туру «Підтримаємо своїх» Віталій ПАСТУХ; психотерапевт Олександр ЗЕЛЕНЬКО.

Лариса ІВШИНА: — Україна несе за собою великий комплекс проблем, які дісталися їй з Радянського Союзу. Кожна територія країни мала свої особливості. Внутрішню українську інтеграцію фактично ніхто не проводив. Ми мали складну історію утворення цих регіонів та несли спадщину переселення, зокрема, після трагічних 1932—1933 років.

І Західна, і Східна Україна дивилися на ці проблеми з різних позицій. Так само, як і взагалі час, прожитий українцями в Радянському Союзі, читався кожним регіоном по-різному. Пройшло три роки після здобуття незалежності, й почалася контрреволюція. Із 1994 року формується кланово-олігархічна система, яка імітувала державу, а насправді витягнула з неї багато соків. Паралельно з цим здійснювалася гуманітарна «анексія» територій. Почали відбуватися процеси деградації. За Кучми Донбас було фактично віддано в лізинг. Росія ж у свою чергу туди прийшла зі своїми інструментами і витіснила звідти все те, що не змогла зберегти Україна. Газета «День» усіма своїми силами намагалася підняти всі ці проблеми. Але, звісно, що й сьогодні, попри два Майдани, які є реакцією суспільства на тиск і ненормальні умови, система, хоч і похитнулася, але стоїть. Ми ще не бачимо системних дій, які б вирішували питання з комплексом проблем окупованих територій.

Головна для мене думка — що масштаби бід або до кінця ще не відчуто, або не осмислено. І тому з цим величезним гамузом проблем ми одразу розібратися не можемо. Але нам дуже важливо відчути імпульс чесних людей, які мислять над тим, як їх реально долати.

СНЄГИРЬОВ: «ВАРТО БУЛО ОБ’ЄДНУВАТИСЯ НЕ НАВКОЛО ЛІДЕРІВ, А НАВКОЛО ІДЕЇ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ»

Дмитро СНЄГИРЬОВ: — Існує думка, що Луганщина — територія, де підтримують прокремлівські настрої. Нам нав’язували цю думку 23 роки і намагалися показати, що на Донбасі немає ніякого українського життя. А якщо й є, то підтримується воно на рівні державних дотацій або за рахунок підтримки Канади. Звичайно, тут треба казати і про відсутність відповідної державної політики щодо східних регіонів. Я схиляюся до думки, що взагалі з самого початку розглядався план викачки всього, що можливо, з України, а потім повернення її в лоно так званого СРСР. На всьому пострадянському просторі, включаючи Донбас і Крим, є ознаки того, що збереглися посткомуністичні, номенклатурні клани, які не були зламані навіть із появою нових демократичних лідерів. Не було у самих можновладців чіткого бачення державного розвитку України як незалежної країни. Ми йшли в дивному фарватері — чи то примкнемо до Брюсселя, чи то до Росії, не розуміючи, що у нас є свій шлях розвитку. Особисто моя думка, що якщо ми маємо мету — українізувати землі, то ми повинні мати власну імперську позицію, в тому числі й щодо сусідніх земель, які етнічно належать Україні й які зараз перебувають під юрисдикцією іншої держави. Тобто ми мали усвідомлювати, що Луганськ і Донецьк не є кордонними областями України. Кордони наші закінчуються там, де закінчується україномовне населення. Отже, ми мали пропагувати позицію «Українського світу» супротив позиції так званого «Русского мира». Це було б належною відповіддю на принцип, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова.

Я був організатором маршів у Воронежі. Такі ініціативи не знаходили підтримки навіть у державних органах. Навпаки, СБУ разом із ФСБ намагалися руйнувати будь-які проукраїнські настрої. Більше того, я спостерігаю, як люди, які переслідували мене, зараз перейшли на протилежний бік і демонструють наразі виконання обов’язків, які із самого початку слід було покласти на Службу безпеки. На жаль, у той час українські спецслужби не наповнилися проукраїнським змістом. Треба було проводити жорстку люстрацію, й не лише у сфері спецслужб. Чому так сталося? Тому що непокараний злочин приносить ще більшу біду. Ті прояви сепаратизму, які не були винищені 2004 року, показали себе згодом у ще більш потворних проявах. Злодій, якого не покарано, іде на рецидив, але в більш радикальній формі. Наприклад, можна було утримати Луганську область, коли спроби захоплення торкались окремих адміністративних будівель. Потрібна була чітка державницька позиція. Але не було чіткої політичної волі. Варто було об’єднуватися не навколо політичних лідерів, а навколо ідеї збереження територіальної цілісності.

Існує хибний стереотип луганчанина, як такого собі «ватника», який сидить навприсядки і лузає насіння. Цей стереотип продукувався штучно для того, щоб ще більше розділити Україну на схід і захід. Я пригадую це і думаю, що була певна помилка з нашого боку, коли ми намагалися вивозити дітей зі сходу України в культурологічні рейди на Західну Україну. Таким чином ми намагалися об’єднати те, що й саме по собі вже об’єднано. Треба було везти їх у російську глибинку. Там вони б відчули, що то є «Русский мир», який живе набагато гірше, ніж Донбас. А так вийшло, що «Русский мир» для них став чимось особливим і загадковим. Просто тому, що вони його достеменно не знали. Ми ж не враховували психологічного фактору. Дитина приїздить із депресивного регіону до європейського українського міста. Це дещо принижує її. Коли ж вона бачить ще більш депресивне середовище, то вона починає цінувати те, що має. Вийшло так, що багатьох спокусили саме тим, про що вони не мали жодного уявлення, так званим «Русским миром». Тепер вони побачили принади цього «Русского мира» на вулицях Луганська. Бо ті, хто наразі прийшов до Луганська з Росії, — це реальне бидло у ватниках і з автоматами. У мене є знайомий, у якого була колекція шкур. До його будинку зайшов чеченець, натягнув одну зі шкур і сказав: «Ну вот теперь мне будет тепло». Ось він — «Русский мир»! І я вам скажу, що підтримка Путіна зараз на сході суттєво впала. Замість навіяної стабільності відбулося ще більше зубожіння. Відібрали те, що люди накопичували все життя.

Л. І.: — Вся справа в тому, що в 1994 році, коли відбулася та сама контрреволюція, вона була спрямована не проти комуністів і не проти декларативних опозиціонерів, а саме проти тих людей, які мали державницьке бачення. Їх було не так багато, але їм не давали можливості здійснити весь той комплекс завдань, який би зробив Україну істинним суб’єктом і на сході, й на заході. Це було б вищою «точкою збирання» для всіх земель. Ця «точка збору» була, але вона не стала домінуючою через багато перешкод. Все це треба чесно проаналізувати. Я це все бачила як учасник виборів 1999 року. Зараз все це повертається в більш складному вигляді. Луганськ і Донецьк у цьому моменті стали найбільшим докором. Абсолютно очевидно, що криза цієї кланово-олігархічної держави підпалила країну.

СЕМИСТЯГА: «КОЛИ В ЛУГАНСЬК ЗАХОДИЛА РОСІЙСЬКА КОЛОНА, ВИСКАКУВАЛИ ЖІНОЧКИ Й КЛАЛИ НА ТАНК АРКУШ ІЗ СПИСКАМИ УКРАЇНЦІВ»

Володимир СЕМИСТЯГА: — Рівень русифікації в Україні зашкалює. Що нас може всіх об’єднати? У демократичній цивілізованій Європі існують одні ліки від хвороби — знання своєї державної мови, знання своєї національної історії, знання національного законодавства. Чомусь від росіян не вимагають переходити на українську мову, й у той же час від українців, навпаки, вимагають використовувати російську. Коли я виступав на слуханнях у Верховній Раді з приводу державної мови, то поставив запитання — там, де віддаються команди російською мовою у військах, в міліції, чи захищатимуть вони цю державу і нас? Ті, хто розмовляє мовою сусідньої держави. Врешті-решт, настав час, і все проявилося. Неймовірно, але в Луганську громадськості довелося воювати за кожну українську літеру на вивісках.

Коли ми судилися за свої права, то постала проблема — хіба може громадськість повноцінно боротися проти державного апарату з висококваліфікованими юристами? Мені довелося читати лекції й у міліції, й у прокуратурі, серед членів суду й, зокрема, серед представників Служби безпеки. Коли я наводив приклад, що на стіні повісили свого часу портрет Міхновського, то в СБУ ледве не зривалися аплодисменти. «Ах, как прекрасно работали чекисты!». Зрозуміло, що такі люди не могли захищати нашу державу, й історія це довела. У свій час проводилася така політика на Луганщині — території заселялися росіянами, а українців виселяли в Сибір, Урал, Далекий Схід. Я був свідком шокуючого факту. В Луганськ заходила російська бронетанкова колона. Вискакували жіночки й клали на танк аркуш зі списками українців, з якими потрібно розібратись.

Л.І.: — Треба було одразу націлювати людей на збирання всіх цих фактів і свідчень, які згодом будуть додані до матеріалів відповідних справ. Я переконана, що це готувалося. Це не було так, що Путін дорогою, користуючись Майданом, прихопив Крим. Це була цілеспрямована робота з повернення України під вплив Москви. Із 1994 року, з приходом Кучми, ця робота велася приховано, а згодом — повним ходом.

В.С.: — І настав час відверто говорити, що ліві партії — я маю на увазі комуністів, учорашню Партію регіонів тощо — все зробили, щоб те, що відбувається зараз на Донбасі, сталось якомога швидше. У мене таке враження, що наші очільники лише робили враження, що вони не знають, що відбувається.

БОЛДИР: «Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ЇХ ГОТУВАЛИ НАС УБИВАТИ ТОДІ, КОЛИ ВБИЛИ РИБАЛОК В АЗОВСЬКОМУ МОРІ»

Л.І.: — Чому катастрофа на сході стала можливою та які ви бачите шляхи її подолання? Яка частина луганчан бере участь у обороні країни?

Ігор ЧУДОВСЬКИЙ: — Комбат «Золотих воріт», батальйону, який стоїть у Щасті, говорить, що в його батальйоні 80 відсотків луганчан. Фактично ми повісили ярлик, що вся міліція зрадницька. Вона, може, й залишилася корупційною, але багато з них воюють за Україну.

Геннадій БОЛДИР: — Я сприймаю цю ситуацію на людському рівні. Коли все це почалось, я перебував за межами України на дипломатичній роботі в Австрії. Коли спілкувався зі знайомими з Луганська, то попереджав їх, що далі можуть бути невиправні наслідки, які цей регіон знищать. Тоді, весною, все це сприймалося несерйозно. Йшлося про певні амбіції відносно Києва. До поїздки за кордон я десять років працював з підприємцями в системі Торгово-промислової палати. Ми спілкувалися з нашими партнерами і в Ростові, й у Воронежі, й у Бєлгороді — прикордонних регіонів. Це спілкування було щоденним. Підприємці — люди аполітичні. Багато з нас до цієї ситуації ментально не були готові. Тобто до такого повороту подій і сприйняття Росії та росіян. Особливо — на рівні бізнесу. Ви знаєте прислів’я: «Від добра добра не шукають» — це виключно російське прислів’я, яке відноситься лише до росіян.

Відчуття того, що ми браття у мене підтримувалось до одного певного моменту. Не до Криму, а ще раніше. Я зрозумів, що їх готували нас вбивати тоді, коли вбили рибалок в Азовському морі. Це був той «дзвінок», який «порвав мій шаблон» і я почав звертати увагу, що відбувається. За місяць до того, як Янукович мав підписати Угоду про асоціацію з СЄ, ми достатньо активно працювали в Австрії, адже Відень — це інтернаціональний майданчик. Ми майже щогодини звітували, наскільки ми наблизилися до цього важливого кроку України. Потім з’являються перші ознаки того, що розпочався «відкат» назад. І коли почався наїзд на українські підприємства, то стало зрозумілим, що гарячої фази не уникнути. Тоді вже було відчуття того, що щось трапиться, і питання полягало лише в тому, коли. Зараз наше завдання — вижити. І вижити не лише ціною життя наших солдатів, а й економічно. Важливо допомогти нашим підприємствам перелаштуватися на інші ринки.

ІВШИНА: «МИ ПОВИННІ ПІДНЯТИСЯ НА ІНШУ ВИСОТУ»

Лариса ІВШИНА: — У нас був недавно круглий стіл і фотовиставка в Черкасах. Один чоловік в ході в ході розмови запитав мене, чи повинна Україна бути зацікавлена в тому, щоб Росія розвалилася, й що буде в цьому випадку. Правильно заглянути за горизонт. Це дуже правильна риса. Я сказала, що Україна тримає свою територію, як і аеропорт в Донецьку, вже багато століть. Коли Росія розпадатиметься, ми географічно не зможемо нікуди подітись, і тому ми не маємо бути безтурботними. Саме тому ми повинні піднятися на іншу висоту. Це — той рецепт, над яким мають думати всі — практики, теоретики, стратеги. На якому рівні відносин ми маємо бути в країні між людьми, між бізнесом, між державою.

Газета «День» підготувала свою підтримку для українців. Нас багато разів запитували, чому наша серія книжок називається «Бронебійною публіцистикою» та «Підривною літературою». Що за мілітарне мислення? А я просто багато речей сприйняла з української історії. Нам потрібно мати цей цивілізаційний зв’язок. Його не можна розривати. Від наших табірників, які в ГУЛАЗі піднімали повстання. Зараз по телебаченню показують фільм про повстання в Кенгирі. Мій улюблений лідер не Ганді, а Євген Степанович Грицяк, який очолив повстання в таборі Норильська. Ці табірники говорили дітям — пам’ятайте, що Радянський Союз — це наш найлютіший ворог. А діти були виховані на історіях про «всі ми браття», «мир, труд, май» і думали, що діди з’їхали з глузду від страждань. І тут — не питання в УПА. Скільком людям сталінізм і на сході, й по всій Україні поламав життя. І ось в цих книжках рецепти всіх. Тут є і Гедройц, і Шептицький, і Донцов, і Бандера, і Сахаров, і Ліна Костенко, і Стус. Чому саме він? Стус не був тим націоналістом, яким жахають людей.

ПЛАКАТ ДМИТРА КРИШОВСЬКОГО, ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

В.С.: — На підтримку вашої думки згадаю слова Шевченка: «Польща впала, та й нас придавила». Нам треба зробити все, щоб Росія, падаючи, не придавила нас.

Л.І.: — А друга фраза: «За що боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?». Ми фактично завалили кілька імперій. І підточили Австро-Угорську, і Річ Посполиту, й не дали Отаманській імперії поширитися, але з цього всього треба зробити один висновок — воїни ми прекрасні, а з державним мисленням у нас досі проблеми. Тобто треба привернути увагу до поширення інтелекту, розумного простору та створення якісної альтернативи нинішній номенклатурі.

ЛЮТА: «ВСЕ МОЖНА БУЛО ЗУПИНИТИ — КОЛИ МИ ПОВІДОМЛЯЛИ В СБУ, В ЛУГАНСЬК, У КИЇВ, — АЛЕ НАС ІГНОРУВАЛИ»

Марина ЛЮТА: — Я з маленького містечка. Воно розташоване на перетині Донбасу і Слобожанщини. Тому можу говорити про менталітет цих двох прошарків. Слобожанська ментальність досить схожа на землеробів. Більш лояльні, більш розсудливі. Донбас — це шахти, заводи, тобто робочий люд. Ви казали про підготовку того, що відбулося зрештою на Донбасі. 2001-го року я була редактором студентської газети в університеті Рубіжного. Рубіжне — це маленьке містечко на Донбасі. Тоді я вперше потрапила в СБУ, бо у мене була проукраїнська позиція. В минулому році нам здалося, що історія повторюється. Як і в той час, коли армія Муравйова ішла на Київ, а в столиці не було відчуття, що насувається небезпека. Те саме відбувалося у нас у лютому і березні. Тоді, коли це все можна було зупинити, коли ми повідомляли в СБУ, в Луганськ, у Київ, але нас ігнорували. Тоді я вже працювала у Лисичанську, в редакції корпоративного телерадіомовлення, і єдине що ми могли зробити — ми намагалися вести ефір українською музикою та говорили про свою позицію. Дуже багато бруду ми вислухали на нашу адресу за це. Як наслідок журналісти роз’їхалися по Україні.

Під час наступу та перших блокпостів ми організовували проукраїнські мітинги у минулому році, за що більшість вимушена була поїхати, бо повертатися не є безпечним. Ось такі вигнанці. Переїхавши до Києва я знайшла способи допомагати своїм. Не варто гадати, що ця земля полишена. Патріоти на Донбасі є, вони одне одного знають, але вони справді живуть наче в резервації. На жаль, не всі старі патріоти на нас молодих звертали увагу, якої ми потребували. Ми тоді займались і етнографічними дослідженнями, робили проукраїнські заходи, відкривали бібліотеки, їздили в Артемівськ. Ми всіляко намагалися привертати увагу. Але на жаль, ми не відчували, що на загальних пластах на нас звертають увагу. Але ми все витримали. І Україну з нас не витравить ніщо. Україна для нас справді понад усе. Але і зараз ми чуємо голос Донбасу щодня. На жаль, там нічого не змінюється. Та багато хто там критикує Україну і водночас ладен отримувати і від нас допомогу, і від Ахметова, і від кого завгодно. Мушу сказати, що Слобожанщина — надзвичайно красивий край, який населяли здебільшого люди з Центральної України, козаки. Але на жаль, зараз не територія втрачена, а люди. Земля там увібрала дуже багато України в себе.

ЧУДОВСЬКИЙ: «НАШУ НОВУ ІСТОРІЮ МОЖНА ПИСАТИ З КАРНИХ СПРАВ»

Ігор ЧУДОВСЬКИЙ: — Нашу нову історію можна писати з карних справ. Достатньо простежити прізвища фігурантів деяких справ. Багато хто з них проходить по цих справах як свідки, хоча мали б зі свідків перетворитися на обвинувачених. Але повернусь до теми, що ми могли зробити, щоб не допустити тої біди, яка сталася. Я думав, можливо, варто було кількома гелікоптерами знищити захоплене СБУ? А потім зрозумів — ні. Чому? Тому що і такий варіант розвитку подій спецслужби РФ передбачали. Проблема глибше. Треба усвідомлювати, що область фактично була підлегла певним особам, які вирішували все. Жоден мер в області не пройшов без санкції Єфремова. За вказівкою Єфремова призначались усі. Зокрема й начальники міліції. За одним телефонним дзвінком мери районів присилали в Луганськ по два-три автобуси з «туристами», і ми їх бачили на так званих прорегіональних мітингах, які називались «антимайданом». Але ми маємо визнати, що завдяки Януковичу і Путіну ми наразі маємо потужний патріотичний рух. Вони почали приєднувати Україну до Росії через коліно. Якби вони дали нам доступний газ, запустили б фінансовий капітал та забезпечили робочі місця, то майбутнє України могло бути інакшим. Якби Янукович думав не лише про власну кишеню, а й про соціальний сектор, то у нього було багато шансів пройти в президенти 2015-го року. Тоді б Україна могла бути інтегрована і до Митного Союзу. Але Путін «кедебіст» за своєю натурою. Йому треба поламати. Ось вони нас ламали, ламали і мають тепер країну, яка всіляко прагне до Європи. Тепер ми маємо громадянське суспільство, частиною якого є і ми — луганчани.

ПАСТУХ: «УКРАЇНСЬКИЙ АРТИСТ МІГ СТАТИ ПОПУЛЯРНИМ НА ДОНБАСІ ЛИШЕ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ЙОГО ВИЗНАВАЛИ В РОСІЇ»

Віталій ПАСТУХ: — Я із Сіверодонецька, закінчив ПТУ і три роки навчався із хлопцями. Із 35 хлопців повноцінна сім’я була тільки в трьох. У інших батьки або сиділи або вже померли від алкоголізму чи наркоманії. Тому я на своїй шкірі знаю, чому так сталося на Донбасі. Коли я зустрічаюся зі своїми друзями із Західної України, які ніколи не були на Донбасі, намагаюся годинами пояснити чому там усе сталось, але їм усе одно не до кінця все зрозуміло.

Але давайте почнемо з простого — з назви мого міста. Як повинен писатися Сіверодонецьк чи Сіверськодонецьк? Є багато версій, а на різних в’їздах у населений пункт розміщені різні його назви, включаючи «Сєвєродонецьк».

Далі. Дуже давно я розпочав у місті промоутерську роботу, став возити до нас «Братів Гадюкіних», «ВВ», «Океан Ельзи», «ТНМК». Ці заходи ставали все популярнішими. 2001 року я організував фестиваль «Зоряна брама», основна умова якого була — тільки україномовні колективи. На нього з області зібралося близько 15—20 тис. народу. Але на наступний день до мого офісу прийшли люди в масках та дали мені 15 годин, щоб я виїхав з міста. СБУ та ФСБ приїхали разом — у них був один офіцер російських спецслужб. Ось так.

Що ж до причин, які призвели до сьогоднішньої ситуації. Якщо включити популярний музичний канал «М1» або «RUMusic», OTV, ми зрозуміємо, що навіть після всіх трагічних подій усе у нас так і залишилося. Відбувається пропагування російської мови, примітивної культури. Причому, генеральний продюсер «М1» говорить, що вони працюють на аудиторію 12—16 років. Цим вони виховують молоде покоління, яке завтра-післязавтра буде студентами та розпочне створювати українські сім’ї? Те ж саме із радіостанціями. У нас 70% комерційних радіостанцій належать напряму РФ. «Український Медіа Холдинг» українською має тільки назву.

На сьогодні не важливо, на якій мові бути патріотом. Той самий репер Ярмак, який родом з Борисполя, читає реп російською і українською. І покоління 14 років на Донбасі сприймають його як свого. І коли вони слухають його патріотичні треки — «Моя страна не упадет на колени», — автоматично, не до кінця це усвідомлюючи, стають патріотами України. Української музики на сьогодні дуже багато. Але є лише одна українська радіостанція Radio YES, яку перекупили поляки, і у неї плейліст на 100% український — незалежно від мови. Крім цього, є великий резерв української музики, який не вміщується в ефір. Отже, можна зробити висновок, що нам не дають пропагувати українську музику.

Звичайно, великою мірою винна в цьому державна політика — у нас забули про кіно і в цілому українську культуру. Зараз 30-річні хлопці на Донбасі — це покоління «Брата-2». І «Океан Ельзи» популярний на Донбасі тільки тому, що його пісня є саундтреком до цього фільму. Український артист міг стати популярним на Донбасі лише після того, як його визнавали в Росії.

Я роблю тур «Підтримаймо своїх». На прохання Міноборони і особисто міністра ми почали робити концерти на сході у звільнених містах — Сіверодонецьк, Маріуполь, Сватове та ін. І коли ми приїхали в Маріуполь, люди сказали, що востаннє «український артист» приїжджав до них 10 років тому і звали його Йосип Кобзон.

Ми також робимо акції для дітей-переселенців із зони АТО. Нещодавно ми провели один із таких заходів — у нас були Ірма Вітовська, Марія Бурмака, Тоня Матвієнко, Арсен Мірзоян — прекрасні українські артисти, але люди не впізнали їх. І коли їм запропонували заспівати пісню українського артиста, діти по 8 років попросили пісню «Белый лебедь на пруду» групи «Лєсоповал».

Що ж до телебачення, то тут та сама ситуація. На Новий рік у нас переважала «кобзонщина» та ін. Музичні канали — те саме. І я знаю, що продюсери каналів, які роблять такий ганебний продукт, не дозволяють своїм дітям дивитися їх.

Останній мій приїзд відбувся у Сіверодонецьк, коли ми робили концерт на День Збройних сил України на прохання МОУ і особисто пана Яценюка. Нам обіцяли дати грошей, але в результаті я все провів власним коштом. Однак Кабмін прозвітував про п’ять зроблених концертів на День ЗСУ.

Зараз місто повністю під контролем колишнього «Беркуту» з Луганська, сім’ї яких залишились у самому Луганську. На запитання: «Чи ви на боці України?», вони відповідають: «Ми хочемо звільнити Луганськ».

Ще одна історія. Одразу після помаранчевої революції мені зателефонували друзі, які стояли зі мною на Майдані, та запропонували саундпродюсувати кіно. Спочатку я погодився, але мені розповіли деталь: грошей на нього в Україні не знайшли, тому авторів фільму запросили в Москву, запропонували дещо змінити сюжет і за це росіяни давали $20 млн. Вони також уточнили, що фільм мав зніматися під повним контролем ФСБ. Я спочатку не повірив, але перша зустріч із представниками російської спецслужби відбулась у Києві на Оболоні.

Так чи інакше, але зараз на території РФ знімають понад 12 фільмів та серіали про події на Донбасі. Що ж у нас? Я саундпродюсую «Казку старого мельника» — перше українське фентезі. Бюджет цього кіно — 12 млн грн. Але зараз гривня серйозно впала, і яка буде якість цього фільму — невідомо. Скільки коштує один танк? 7 млн грн. Два танки — це одне повноцінне кіно від якого користі в цій війні не менше.

Тому, на мою думку, потрібно ухвалювати закони щодо регулювання теле- та радіомовлення, кіно, обмежувати показ таких фільмів, як «Брат-2». В пропаганді ми також програємо: Lifenews веде прямі трансляції боїв у Донецькому аеропорту, а ми інформацію здобуваємо лише від волонтерів.

Нещодавно я зайшов на залізничний вокзал у Києві і хотів купити книжку українською мовою, та не знайшов жодної.

ЗЕЛЕНЬКО: «ОБКУРЕНИЙ ПІДЛІТОК ІЗ АВТОМАТОМ ДЛЯ ЛУГАНСЬКА ТА ДОНЕЦЬКА Є «НАШИМ», А ІНТЕЛІГЕНТ ІЗ КИЄВА — «ВОРОГ»

Валентин ТОРБА: — Ще одна проблема — адаптація луганчан-переселенців до цих реалій. Хотілося б почути з цього приводу психотерапевта і викладача Олександра Зеленька.

Олександр ЗЕЛЕНЬКО: — Є кілька міфів. Міф перший — люди на Донбасі жили так погано, бо вони не бачили, як добре живуть в інших регіонах України. І якщо, наприклад, показати Криму та окупованому Донбасу, як розквітне Україна, то вони захочуть повернутися до нас. Але є приклад Куби, яка живе в 60 милях від «земного раю». І чи хтось хоче туди? Хтось перестав любити Кастро?

Д. С.: — Проте під час спроби нелегально перетнути державний кордон вас за мить розстріляють.

О. З.: — Насправді, якщо цих людей з Донбасу відправити у російську глибинку, де процвітає алкоголізм і немає роботи, вони скажуть, що це місце близьке їм. У багатьох містах Донбасу прийти додому тверезим є неприроднім.

Кілька фраз співробітників Луганського національного університету. «Нам не потрібна ваша цивілізація — нам потрібна наша культура», — це слова професора-соціолога. «Все зло від багатства», — фраза завідуючого кафедрою в Інституті економіки та менеджменту. Це так звана інтелігенція Луганська. Такі університети кудись перевели, але ж абсолютна більшість їх співробітників бігали кормити терористів, які захопили СБУ, і досі підтримують їх, називаючи «нашими ребятами». Обкурений підліток із автоматом для Луганська та Донецька є «нашим», а інтелігент із Києва — «ворог». Це абсолютно усвідомлена позиція, і вони свідомо ніколи не включали жоден український канал, радіостанцію та не брали до рук українських книжок. Київ перебуває у міфі, що путінська пропаганда там когось обдурила. Ні, вони чекали Путіна десятиріччями — це досягнення їхніх мрії. У жовтні 2013 року колишній губернатор Пристюк замовив на трикотажній фабриці тираж триколорів та колорадських стрічок — на той момент ще не пахло Майданом.

Д. С.: — Знаєте, у чому успішність 79-ї аеромобільної бригади? Її командир починав розмову з офіцерами, які до нього приходили, з питання: «Ти будеш стріляти в москаля?» Саме в цьому був психологічний відбір.

О. З.: — Ще одна наша проблема — разом з переселенцями з Донбасу ми переселяємо людей, які ненавидять Україну. Тому нам варто було б скористатися досвідом Ізраїлю, де існує поняття репатріант: той, хто довів, що він єврей, боровся за свої ідеї і т. д., може отримати допомогу та приїхати жити в цю країну. На якій підставі Володимир Семистяга, який провів два місяці в полоні бойовиків, та сім’ї терористів, які стоять на блокпостах, мають отримувати допомогу від України та бути в одній юридичній площині?

В. Т.: — Разом з тим допомогу отримують і ті, хто не має жодного відношення до бойовиків, і при цьому вони не стояли з жодними прапорами. У них просто є паспорт громадянина України, який держава їм надала. Якщо ми нівелюємо вагу паспорта, то нівелюємо і вагу державності. Питання в тому, кому давати паспорт.

О. З.: — Питання в тому, що ми нівелюємо патріотизм. Хоч ти будеш патріотом, хоч не будеш, ти все одно матимеш однакові права з тими, хто 11 травня бігав та верещав «За Донбасс!» Ми боїмося образити тих, хто кричав «Донбасс всех кормит» та «Крымнаш»? Чи тих, хто віддає своє життя на східному фронті? Ми продовжуємо вважати патріотизм приватною справою?

В. Т.: — Не зважаючи на те, що ми в одній країні, зараз у Києві ми, луганчани, є гостями. Звичайно, нас повинні поважати, якщо ми на те заслуговуємо, але любити ніхто не зобов’язаний.

Д. С.: — У війні є її активна переможна фаза. Як показала практика, щойно українські війська розпочали наступ на російськомовні райони (Станично-Луганський та ін.), почався масовий виїзд. Всі ті, хто вважає Росію своєю батьківщиною, вже виїхали, а це вже великий плюс. І якщо ми перейдемо від пасивної оборони до активних дій, то відбудеться природна міграція цього населення та заміна його україномовним. Ми переїхали на велику Україну, але ми повернемося. Натомість дехто на Донбас не повернеться, і внутрішніх переселенців в нашій державі близько півмільйона. І це процес природної асиміляції — люди стануть ближчими до свого українського коріння, незважаючи на те, що у нас своєрідна психологія. Але зараз все те, що ми можемо робити і допомагати, згідно із власною спеціалізацією, ми робимо. Пан Семистяга займається тут просвітницькою діяльністю, пан Пастух — культурною, пані Марина Люта — волонтер, Валентин Торба — журналіст, який отримав визнання у Києві. Це і підтримка українського Донбасу — показати, що у нього є українське обличчя. І центральна українська влада має просувати та показувати ці обличчя, адже люди, які виїхали з цього регіону — не якісь суспільні низи, які виїхали, щоб отримувати державну допомогу від України, яку ненавидять.

Але основний рецепт для переселенців — просто поважати ті території, на які вони виїхали зі своєї Батьківщини. Тоді тебе поважатимуть місцеві жителі, незалежно від того, з якого ти міста та якою мовою розмовляєш.

Ця війна вирішує проблему Донбасу докорінно — він, як організм, проходить очищення від шлаку, який був накопичений у цьому регіоні.

СЕМИСТЯГА: «ЦЕ КОНФЛІКТ ДВОХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ»

В. Т.: — Зараз необхідна фільтрація, і треба думати про те, кому давати паспорт. Потрібне глибоке тестування. Після перегляду відео із захопленими «кіборгами» хочеться кричати про наступ на окупований Донбас. Але треба більш тонко підходити до цих питань. Ізраїль навчився прицільно знищувати своїх ворогів. Рятує Ізраїль не стіна з бетону. Просто з одного її боку — бруд, а з другого — чистота. Ось цього ми маємо досягнути. І треба сподіватися, що ці мавпи спустяться з пальм до цивілізованих людей. Але зараз на Донбас із Росії завезли стільки всього, що вигрібати доведеться не одному поколінню.

В. С.: — Ми боїмося назвати речі своїми іменами: той конфлікт, який сьогодні відбувається між Росією та Україною, світоглядного характеру. Це конфлікт двох цивілізацій: є угро-фінський, татаро-монгольський сплав, який виник на євро-азійському кордоні, а є європейська середземноморська цивілізація, до якої належить Україна. І якщо на сході стоять наші ЗСУ, то це не для того, щоб когось «погладити по голівці». Рушниця, яка висить на стіні, одного разу вистрілить. Окрім цього, нам потрібно припинити внутрішнє самоїдство.

Б. Г.: — Єдиний вихід з цієї ситуації та з тих загроз, які стоять перед Україною, я вбачаю в одному — ми можемо вистояти, якщо із зовнішнім ворогом буде подолано внутрішнього ворога. Я порівнюю ситуацію, яка була під час моєї роботи у Відні за часів Януковича. Усі чотири роки ми займалися проблемами іноземних інвесторів — правовою безпекою, корупцією та загальними питаннями. Але зараз можемо лише припускати, які гроші вкладає Росія не тільки на збройну агресію, а й на наших деяких осіб у державі. Але ці суми не набагато менші. Те ж саме вона робить і в Європі, і в усьому світі. Це відбувається, і ми це відчуваємо. Саме тому ми не відчуваємо через рік після Майдану тих змін, які б уже повинні відбутися.

В. П.: — Усі говорять правильні речі, але нічого не зрушується з місця. Якщо український народ хоче бути українцями, треба вивчати українську мову, треба читати українські книжки, знімати українські фільми. Потрібно також заборонити трансляцію російського кіно, музики і т.п. Нам потрібно чесно сказати, з ким ми воюємо. Якщо це дійсно війна з РФ, то треба саме з цієї ситуації і виходити. Що ж до законодавчої бази, то якщо взяти річний бюджет Мінкультури, то це разова місячна зарплата членів Кабміну. Про що ще можна говорити?

В. Т.: — Мені подобається у присутніх луганчанах те, що вони начебто не знають, що робити, але потихеньку щось роблять.

П. В.: — Правда, все це відбувається на власних потугах, адже держава для цього нічого не робить. Людський ресурс невічний.

В. Т.: — Для цього багато робить газета «День». Це певна кристалізація української історії і сучасності, через переосмислення деяких її подій та явищ. Треба проговорювати свої проблеми, озвучувати їх. Без цього ми не зробимо висновків.

ПІСЛЯМОВА

Круглий стіл з луганчанами тривав три години і продемонстрував поліфонію думок. Як бачимо, хтось закликає терміново лізти в саме жерло пекла і негайно брати під контроль той бандитський хаос, який бур’яном квітне на сході і загрожує всій країні... Думок безліч, якісних рецептів мало. Хоча «День» усіма своїми силами завжди піднімав ці проблеми, попереджав про небезпеки і вказував на альтернативу. Редакція планує і далі проводити подібні кругли столи, шукаючі спільні знаменники. Ми плануємо розширяти географію кола учасників, запросивши представників окупованого Донбасу та анексованого Криму. Можливі ідеї, питання і пропозиції читачів щодо цього, прохання надсилати на електронну пошту valentin.torba@ukr.net