Захоплення Луганської СБУ. Рік безкарності

У неділю 5 квітня 2015 року трапилась зовсім непримітна казусна ситуація в середовищі інтернет-ЗМІ. Деякі інформаційні ресурси поширили новину про викриття диверсійної групи бойовиків на Луганщині з арсеналом зброї, яка готувала на 10 квітня заколот в області. Ланцюгова реакція тиражування цієї новини набула певних несуттєвих інтерпретацій (у дусі класичного copy-past). Але читач із хорошою пам’яттю міг би вгледіти в цій «новині» дещо підозріле. Справді, повідомлення про згадану диверсійну групу вже було оприлюднене на сайті СБУ, але рівно рік тому. Така випадковість насправді натякнула на зовсім невипадкову послідовність подій, про які я як свідок маю розповісти.

Історія з минулорічним викриттям організованого злочинного угруповання Луганським СБУ на чолі з тоді новим керівником Олександром Петрулевичем 5 квітня 2014 року виявилась подією в єдиному ланцюгу подій, пов’язаних із подальшим захопленням будівлі обласного управління Служби безпеки. Ті кілька квітневих днів назавжди розділили історію Луганська на те, що було до захоплення згаданої будівлі, і те, що сталося потім. До цього розтління було залучено багато сил — як агентів, так і резидентів Кремля. Свій суттєвий внесок у цю руйнівну справу зробили і комуністи на чолі із Петром Симоненком, який, до речі, прибув на допит СБУ в понеділок. Не можна обминути увагою і тодішніх «власників» регіону, без благословення яких ще на початку весни не могло відбутися якогось більш-менш помітного дійства.

Факт того, що натовп вдерся не куди-небудь, а в саме осердя державної безпеки в регіоні підвищеного ризику, став кульмінацією підготовленої роками масштабнішої операції з утримання нашої країни в сфері впливу Кремля. Того ж дня, 6 квітня, відбулись захоплення держустанов по всьому сході. У Донецьку і Харкові були синхронно взяті штурмом обласні державні адміністрації. Луганськ, у свою чергу, відзначився особливо, впустивши бойовиків і бабць із каструлями до будівлі СБУ...

Втім, повернімось до подій напередодні захоплення СБУ. Буквально за день до штурму Служба безпеки затримує Олексія Карякіна та командира «армії південного сходу» Олексія Рельке. Карякін — власник зброярського магазину в Стаханові. Його склади було використано для зберігання російської зброї, яку завезли в Україну — загалом близько 300 автоматів Калашникова та іншого подібного «інвентарю». Перед цим у мережі з’явилось відео, де люди в масках повідомляють про готовність «боротися за Новоросію». Карякіна та інших бандитів після затримання тримають в МВС. На сайті СБУ з’являється вже згадане повідомлення. «Рибка» наче сама припливла до рибальської мережі. Але за ґратами ні Карякіну, ні його поплічникам, у тому числі згаданому Рельке, затриматись надовго не довелося.

6 квітня розпочинається черговий мітинг біля СБУ. На мітингу справді збирається багато людей, і не тільки з Луганська. Серед цього навезеного натовпу, як і під час штурмів ОДА в березні, впадає у вічі штурмова частина, яка складається із чоловіків у камуфляжі. На їхніх головах — військові берети із зіркою на кокарді. Друга штурмова частина — «тітушки» в аптечних масках. Вхід саме до СБУ було перекрито трьома шеренгами міліції, які стримували натовп, але очевидно, що міліція в кількості 70 осіб та без права застосовувати зброю насправді не була у вигідному становищі.

Складалось відчуття, що міліціонерів підставили. Саме тому вони не стали стримувати натиск, а згодом, після перших сутичок та поранень, взагалі полишили місце оборони. Пізніше начальник Луганського СБУ Олександр Петрулевич звинуватить начальника обласного УМВС Володимира Гуславського в тому, що той зволікав із наданням допомоги і відправив зрештою дуже мало правоохоронців. З іншого боку, було зрозуміло, що зосереджувати всі сили міліції в одному місці було нерозважно — натовп міг після СБУ піти на захоплення інших об’єктів, як це і сталося через три тижні. Незрозуміло також, чому шеренги міліції вишукували біля входу, а не забарикадували всередині укріпленої будівлі, зробивши її фактично фортецею. Також невідомо, де був особовий склад СБУ, та ж сама «Альфа». Та й взагалі, той факт, що довелося здати такий стратегічний об’єкт, як будівля СБУ, виглядає занадто дивним, особливо з огляду на те, що в новітній історії України намагання захопити СБУ траплялись декілька разів. 1994 року в Севастополі Служба безпеки України своєчасно успішно укріпила позиції в слушний момент, висадивши вночі до відповідної будівлі десант київської «Альфи». Уже 20 років по тому, коли натовп у Хмельницькому намагався підступитися до входу до обласного СБУ, пострілами з автомата таку спробу було зупинено. В Луганську у квітні минулого року для того, щоб захистити СБУ, не було зроблено нічого. Все решта виглядало, як награна імітація. Бандитам на моїх очах фактично віддали ключі від фортеці державної безпеки в надскладному і надзвичайно небезпечному регіоні. Уже потім СБУ буде інформувати про вилучені десь на кордоні жорсткі диски з комп’ютерів Луганського СБУ, а Олександр Петрулевич розповідатиме, як бандити оперативно розкрили зброярську кімнату, до якої перед цим завезли згадану вилучену зброю. Якщо припустити, що будинок СБУ було здано внаслідок зради, то стає зрозумілим, чому ту зброю не було вивезено до Києва, а заарештовані бандити залишились в Луганську, під рукою. Чи не про це хтось вирішив натякнути, днями «випадково» продублювавши на загал новину річної давнини?

«Який хороший генерал! Як добре, мужньо він поводився й усе чітко організував!» — саме такі слова я почув тієї ночі, з 6 на 7 квітня, в захопленій будівлі СБУ з вуст російського найманця. Вони — російські диверсанти у військовому обмундируванні і з годинниками, налаштованими на російський час — сиділи у приймальні та спокійно ділились думками. Спокійно, наче заздалегідь знаючи алгоритм подальших дій та усвідомлюючи, що вже нічого екстраординарного не станеться. Я ж тоді був переконаний, що такий легкий допуск до будівлі СБУ був маневром, щоб «навісити» на злочинців додаткові статті й застосувати нарешті рішучі заходи з припинення того сепаратистського шабашу, який тривав на сході України вже кілька місяців. Я помилявся. Судячи з усього, ніхто не збирався звільняти будинок СБУ, територію якого навіть не було оточено. Тоді ж за ніч, цілком організовано, в центрі Луганська навколо СБУ були побудовані барикади. Бойовики чітко орієнтувалися в плані досить заплутаних коридорів СБУ. Вже увечері 6 квітня в руках штурмовиків з’явилася зброя, якої до того не було. Виявилося, що бойовики вже захопили й оперативно (!) відкрили зброярську кімнату.

7 квітня з’явилось інтерв’ю нападників на Луганське обласне управління СБУ — вже звільненого Олексія Рельке і майбутнього «народного губернатора» Валерія Болотова: «Нам сам генерал, тобто начальник СБУ, дозволив забрати цю зброю, видав бронежилети і все інше. Дуже хороший чоловік виявився він, дуже добре тримався». Начальник Луганського обласного управління СБУ в березні-квітні 2014 року генерал Олександр Петрулевич так прокоментував слова Рельке: «Гадаю, Рельке, Болотову та їхнім керівникам потрібно було мене скомпрометувати, вони знали, що я очолив Антитерористичну операцію в Луганській області й готувався зачистити СБУ від бойовиків». Нагадаю, що наказ про початок АТО РНБО видало лише 13 квітня. Окремо Петрулевич розповів про штурм багатотисячного натовпу (штурмував актив, а не весь натовп), про зраду міліції, яка просто пішла, про розкриту спеціальними апаратами кімнату зі зброєю та її муляжне псевдомінування (?) і багато чого іншого. Мене ж не полишали спогади про кинуту російським бойовиком тоді вночі своєму подільникові фразу «хороший генерал», яку я вдруге почув від згаданого Рельке.

Тему захоплення Луганської обласної СБУ було «зам’ято». Я не чув про жоден арешт чи покарання, пов’язаний із державною зрадою по цій події. Наче захоплення будівлі СБУ не є чимось винятковим. За три тижні бандити остаточно захоплять ОДА й Обласну прокуратуру і намагатимуться захопити обласне УМВС. Але захопити останнє їм не вдасться. МВС здадуть згодом... без бою. За кілька місяців у Луганську не залишиться і натяку на українську владу. Детальне дослідження подій весни-літа минулого року підказує мені, що в низці випадковостей міститься певна закономірність. Синхронні захоплення об’єктів по сходу України, метрономна місячна циклічність, абсолютна безкарність відповідальних очільників державних служб, амністії та звільнення терористів, злагодженість відступу з ключових об’єктів — все це й багато іншого розкриває загальну картину системної здачі Донбасу, а отже, тотальної зради. Зради, підґрунтя якої готувалося задовго до війни і безкарність якої натякає на те, що ганьбу ще не змито, а небезпека ще дуже реальна.