«Iсторія – це шлях від чужини до дому»

Модератор зустрічі з Ларисою Івшиною доцент, заступник декана Інституту іноземної філології Анна Левчук була, як і аудиторія загалом, досить добре підготовленою до розмови. Її в Луцьку чекають фактично цілий рік. Отож Лариса Івшина й зазначила: традиційна зустріч у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки відбувається в тому ж конференц-залі бібліотеки, в аудиторії можна бачити вже добре знайомі обличчя. Адже не лише світлини, представлені на Фотовиставці «Дня», є «способом бачення світу без фільтру». Такими є й дискусія та живе спілкування з головним редактором видання, яке вже не перше навіть десятиліття здійснює величезну просвітницьку роботу. Певною мірою суть її у словах Лариси Івшиної про те, що «ненавчений народ не може бути в демократії». Особливістю цьогорічної розмови стала ситуація на сході України, де вже рік триває неоголошена війна й агресія сусідньої держави. Хоч тема розмови — «Як нам перемогти?», але стосується вона не лише війни на сході й завжди була актуальною впродовж усіх років української незалежності.

«ІНШИЙ ВАРІАНТ РОЗВИТКУ КРАЇНИ — БУВ!»

Оскільки в аудиторії було чимало торішніх і позаторішніх співрозмовників, то Лариса Івшина пожартувала, чи не починати їй розмову з того місця, на якому зупинилася торік... Адже зібралися тут однодумці, які хотіли звірити свої емоції та настрої щодо розуміння певних процесів в українському суспільстві.

— Наша газета — та, яку треба читати системно, — зазначає Лариса ІВШИНА. — Вона запропонувала свій погляд, можна сказати, й альтернативу тому, що домінувало в інформаційному просторі, і наполегливо, всіма видами «зброї», переконувала українців, що проект майбутнього держави, який ми створювали, абсолютно життєздатний. Якби ми так і діяли, то кризи, а може, і війни можна було б уникнути або мати мінімальні втрати. Це наша по-своєму цікава «кредитна» історія. На сайті газети є «Сторінка головного редактора», де вміщені мої виступи, репортажі з різноманітних зустрічей, дискусій, і одним зі знакових я вважаю свій виступ у ніч виборів 1999 року. Але виросло вже нове покоління, яке мало що чуло про ті знакові події для України. Вся новітня історія держави, яка відбулася на очах, з участю нашого покоління, — не розказана, не засвоєна. Якби ми запитали сьогодні у молодіжній аудиторії про ключових людей, які були з чимось незгодні у роки «раннього Кучми», то напевно, навіть найбільш «просунуті» студенти навряд щось змогли б сказати на цю тему.

А це означає, що перемагали конформісти. Що ми жили не зовсім своїм життям, ми більше знали і знаємо про чужу країну, ніж про свою. Не всі бачили шляхи, «розвилки», на яких можна було вибрати інший варіант розвитку для країни. А ці варіанти були! Ключові, важливі і для сучасних подій речі розпочалися ще 1994 року. Нещодавно ми в редакції проводили круглий стіл з економістами трьох поколінь, трьох вікових категорій. Віце-прем’єр уряду на початку української незалежності Володимир Лановий висловив думку, що «контрреволюція в Україні розпочалася ще 1994 року». Тодішній кандидат у президенти поїхав у Росію за грошима на вибори... Це була «відмашка» для всіх подальших подій. Але більшість опісля до системного аналізу й не підходила. Потім ми спробували всі «сорти» того самого явища, яке, врешті, закінчилося війною та відторгненням територій. Але розмов про це з такої точки зору ніхто з народом, крім, власне газети «День», і не веде.

 Анна ЛЕВЧУК, доцент, модератор дискусії:

— Єдине, що змінилося у певної кількості громадян, це розуміння необхідності змін. Я цікавлюся і газетою, і вашою сторінкою у «Фейсбуці», й підтримую прохання якогось молодого чоловіка, котрий попросив у вас «історію для чайників», мова саме про новітню історію України. Дуже багатьом не вистачає глобального погляду на те, що зараз відбувається і з яких причин.

Лариса ІВШИНА:

— ...А незнання дає ілюзії! Новітню історію, історію нашого часу можна переказати доступною мовою, і стисло.

Анна ЛЕВЧУК: — І треба це зробити!

Л. І.: — І треба наситити її новими смислами, щоб люди розуміли, в чому вони брали участь. Більшість електорату зробила свій вибір на користь непорядних людей, вони ж також пришвидшували війну в Україні. І коли кажуть про відповідальність за вибори, за вибір, кого ти приводиш до влади, то, як підтверджує українська історія та дійсність, воно ж так і є! Ненавчений народ не може бути в демократії. Він сам собі мостить ешафот і будує гільйотину. І якщо ми мали вже стільки помилок, то повинні радикально змінити характер своєї поведінки.

А. Л.: — І маємо на те дуже мало часу!

«СПОЧАТКУ ДОПУСКАЄТЬСЯ «ДЕРИБАН» ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ, А ПОТІМ — ЗАХОПЛЕННЯ ТЕРИТОРІЙ»

2015 рік газета «День» назвала «Роком Ярослава Мудрого». Це був досить успішний, так би сказати, державний менеджер свого часу, бо переважно в українській історії ми звертаємо увагу на приклади втрат і програшів. Тому багатьох цікавили критерії цього вибору та те, які ж уроки громадяни сучасної України повинні винести з епохи цього князя. Суспільство потребує саме таких прикладів.

ЗМІСТОВНИЙ ОБМІН ДУМКАМИ СТУДЕНТІВ І ЛАРИСИ ІВШИНОЇ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ЗАВЕРШИВСЯ... НОВИМИ ІНІЦІАТИВАМИ — ВОЛИНСЬКА МОЛОДЬ УЖЕ ЗАРАЗ ДУМАЄ НАД ЕСЕ ЗА «МОТИВАМИ» ФОТОВИСТАВКИ «ДЕНЬ»-2014 І ПРОГРАМОЮ ДОЛУЧЕННЯ ДО АКЦІЇ НАШОЇ ГАЗЕТИ «2015-Й — РІК ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

— Направду вибір кандидатури Ярослава Мудрого, а раніше — Мазепи, князів Острозьких, знакових постатей української історії, був безальтернативним, бо певні дати їхнього життя, річниці спонукають до цього, — каже Лариса ІВШИНА. — Це ті приклади, яких ми потребуємо. Знання ж захищають, дають аргументи у відносинах із сусідами. Ярослав Мудрий керував у ту епоху, коли прадержава на теренах сучасної України була імперією. І реально наша проблема досі полягає в тому, що не можемо визначитися: ми — нація імперська чи республіканська? Бо останні два десятки років спостерігаємо лише імітацію відновлення державності. І не випадково Росія змагається за нашу історію, хоче її привласнити. Ми маємо власну історію, але замало нею користуємося. Відповідно нею користуються «конкуренти», вони «беруть» її силоміць. А ми маємо брати зусиллями. Бо спочатку допускається «дерибан» історії, культури, а потім — і захоплення територій. Були цікаві проекти, наприклад «Великі українці», але це був разовий спалах. А такі знання повинні бути повсякденною потребою.

Що можуть тут студенти? Принаймні зайти на сайт «Дня» і почитати цікаві матеріали про Ярослава Мудрого. Знання змінюють мислення і погляди. У Росії ще два роки тому на державному рівні планували 2015 як Рік Володимира, батька Ярослава Мудрого. Не думаю, що зусилля наших сусідів привласнити чужу історію матимуть успіх. Але нас вони затримають у розвитку. Ми не відчуваємо своєї історії, її аристократичності, звідси — й комплекси, зокрема меншовартості. Зусилля газети «День» в історичному просвітництві поки що мають тільки «крапельну» підтримку. Підтримали проект «2015 рік — Рік Ярослава Мудрого» у Дніпропетровській гірничій академії, в дипломатичній академії у Києві... Ми всі загалом маємо робити значно більше.

— Ми не повинні дивуватися з наших історичних здобутків, а повинні дивувати ними світ, — підтримує Анна ЛЕВЧУК.

«ЯК ДАТИ ЗРОЗУМІТИ, ЩО МИ ВСІ ТЕПЕР — НА ФРОНТІ?»

Щороку зустріч із головним редактором «Дня» у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки затягується, бо запитати хочуть багато про що. Першокурсниця Інституту філології та журналістики зі спеціальності «Видавнича справа» Анастасія Лазука цікавилася думкою Лариси Івшиної про доцільність створення Міністерства інформації; майбутній журналіст Людмила Розтока — її оцінкою реформ в Україні; працівник університетського інформаційно-видавничого центру Ігор Ольшевський запитав про те, як ставитися до спроб довести, що увесь світ починався з України... Леся КОВАЛЬЧУК, учитель-україніст із великим стажем, викладач курсу «Літературна творчість» у Малій академії наук СНУ, вже багато років не пропускає зустрічей з Ларисою Івшиною в Луцьку, щоби почути відповіді, які потім вона донесе до широкої аудиторії.

Пані Леся передплачує газету «День» уже десять років і вважає її «найдосконалішою лектурою». Читає газету з олівцем у руках, бо підкреслює цікаві думки, з якими познайомить і учнів, і студентів, і вчителів, які підвищують свою кваліфікацію.

— Сила патріотизму — в освіченості, — каже вона. — Моя вічна гризота, а тепер уже не тільки моя: як нам перемогти? Ми часто забуваємо, що перемога починається з моделювання своєї мовної поведінки. Прикро слухати жаргон, яким послуговуються нині молоді люди. Як дати їм зрозуміти, що ми всі тепер — на фронті? Навіть наша поведінка сприяє успіху чи неуспіху. Як на масовому рівні досягнути цього прозріння?

Л. І.: — Загрози, які виникли нині в українському суспільстві, абсолютно нетипові. Рішення про створення Міністерства інформації могло бути логічним, якби вживалося в контексті з іншими заходами. Території, які окуповані, території, які під контролем України на Донбасі, потрібно інформаційно насичувати. Нещодавно у газеті «День» ми дали репортаж із Маріуполя: там досі люди дивляться російські канали... У Криму ж водночас закривають кримськотатарське мовлення. Чому немає адекватної відповіді? Є речі, від яких би я не «сахалася», питання в доцільності. Йдеться не лише про пропаганду та контрпропаганду. Ми маємо проблему спілкування з людьми. Ось мене запросили стати членом журі в акції «Любов до Донбасу»... Я в ній без будь-яких запрошень ще з 1990-х років. Розуміла, що Донбас — не однорідний. Його населення стало жертвою, з одного боку, путінської пропаганди. А з іншого — недолугості українського керівництва. Тому помилки треба виправляти. І я є апологетом того, що українському суспільству потрібна масова історична освіта.

Коли держава уже здатна просувати кращі зразки, тоді в країні людина бачить: ось ця дитина, незважаючи на скрутні обставини, добре вчиться, своїм розумом досягає висот, гарно володіє українською мовою, і вона абсолютно успішна у своїй країні. Це і має бути моделлю для наслідування. Коли ми дозволили, щоб у нас в політику йшли — і зараз ідуть! — люди, абсолютно неосвічені, які не мають мовної культури, які не «в ладах» з багатьма параметрами сучасного світу... Ми показуємо, що в нашій країні успіху досягають люди, які уміють «штовхатися ліктями», мають низькі моральні якості, переступають через усе, ідуть по головах... І звісно, тут не «в тему» людина, яка приходить і каже: діти, давайте говорити гарною українською мовою. Їй кажуть: ми все розуміємо, але ми хочемо успіху!

Усе це йде в парі з політичною боротьбою за правильну модель української держави. Де, нарешті, найвищі позиції в ієрархії займатимуть люди, які заслужили та які гідні того, щоб бути нагорі. Але так не буває в ідеалі ні в якій країні, навіть у Британії. Адже Британія сильна своєю консервативністю в найкращому розумінні цього слова. Тому багаті люди і хочуть там навчати своїх дітей. І якби Україні потрібна була сучасна партія, то я б вважала, що це має бути консервативна партія, яка зможе поєднати українську ідентичність і модернізацію, що я давно проголосила національною ідеєю. Тут є місце для цих змін національного характеру, коли ознакою високого рівня й стилю є гарне володіння рідною мовою. Але інколи до рідної мови доводиться йти через англійську, французьку, польську, багато мов — для того, щоб показати іншим свою високу вартість.

Коли ж людей стільки років призвичаювали до низьких цінностей, то говорити розумні речі такому соціуму складно. Звідси і банер газети «День»: «Знімаємо «порчу»!

Протиставити себе своєму мікросередовищу — важко. Тому і треба читати розумні газети і розумні книжки вчасно. Я мала розмову з хлопцем із Луганщини, Юрієм Богдановим, який випадково натрапив на нашу книжку «Дві Русі», прочитав її. І по-іншому почав сприймати Україну. Він казав, що в його середовищі з України просто глузували, бо ж вона завжди була «меншою сестрою». А виявилося, що вона має власну аристократичну історію. Вчасно прочитані книжки можуть врятувати душу. Як розповів сам Юрій, якби не якісні українські книжки, у тім числі й видання «Дня», невідомо, де він був би зараз і ким. «Може, й залишився б у Луганську і зараз був би прибічником «ЛНР», був би людиною із зовсім іншим світоглядом та цінностями», — розповів він. Не скажу, що наша дорога до самих себе — легка. Ми котилися донизу понад двадцять років і ще будемо котитися. Я не була суперпопулярною, бо завжди пропагувала зусилля. Ми у «Дні» не вигадуємо міфів про українську історію, але з її допомогою проектуємо майбутнє.

ДУМКИ ВГОЛОС

«БІБЛІОТЕКА, В ЯКІЙ Є «День», — УЖЕ МАЛЕНЬКИЙ БОЄЦЬ ЗА УКРАЇНУ»

 Людмила СТАСЮК, директор Волинської обласної універсальної бібліотеки:

— Для нас «День» — це завжди свіжий погляд на дійсність та історію. Проблеми, які маємо, газета передбачала, і більше того: давала рецепти, як їм запобігти, як їх вирішувати. Тому ми розбираємо газету «на атоми»: бібліограф розпише кожну статтю, і кожна знайде свого читача, буде осмислена. Я не знаю іншої газети в Україні, яка так всебічно писала би про неоголошену війну на сході! Ніхто так щемливо не пише про героїв цієї війни, як про хлопця з волинським прізвищем Жаловага, котрий загинув на Майдані. За патріотичним наповненням «Дню» немає рівних. Водночас як керівник отримую багато цінної інформації також про реформування економіки, люблю читати і колонки Людмили Засєди... Ми навіть видаємо «День» читачам додому на ніч, хоча не мали б, звісно, цього робити, але краще так, аби тільки людина прочитала все, що хоче.

Найбільше, за чим завжди шкодую — то це за тим, що газета ще не дуже доступна масовому сільському читачеві. Вона б мала бути у кожній сільській бібліотеці. Ось отримала локачинська районна бібліотека щедрий подарунок від головного редактора «Дня» Лариси Івшиної — книжки «Дня». Отримали їх і кілька сільських бібліотек Локачинського району. Тепер вони, на мою думку, вже стали хай маленьким, але бійцем за Україну. Нещодавно ми відмовилися від передплати на обласну універсальну бібліотеку російських видань типу «Военного обозрения», але цілий список передплачували роками! Але і ми, бібліотекарі, і читачі давно зауважили відверто шовіністичне їхнє спрямування. Краще передплатимо більше екземплярів «Дня». А коли дізнаюся, що в якій-небудь регіональній бібліотеці Росії передплатили «День», то також поверну в нашу книгозбірню російські видання. Та цього ж ніколи не буде. Тому маємо читати своє та про своє.

«ПЛАНУЄМО ДОЛУЧИТИСЯ ДО АКЦІЇ ГАЗЕТИ «2015-й — РІК ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

 Анна ЛЕВЧУК, заступник декана Іiнституту іноземної філології:

— Давно хотіла почути Ларису Івшину, тому і спробувала себе в ролі модератора зустрічі з нею. Знаю газету, викладачі нашого Інституту беруть участь у підготовці англомовного дайджеста, і це дуже хороша практика, така корисна для нас. Про своє, українське, треба промовляти до світу різними мовами, і приклад «Дня» дуже позитивний. Маємо і студентів нашого університету, які навчалися в Літній школі журналістики «Дня», після цієї практики виграли грант і почали випускати студентську газету... «День» — це той якісний інтелектуальний продукт, якого нині дуже не вистачає в Україні. Після зустрічі з Ларисою Івшиною ми плануємо долучитися до акції газети «2015 рік — Рік Ярослава Мудрого». Ми так потребуємо прикладів успішних державних менеджерів, для яких держава була важливішою за все особисте, а за часів князя Ярослава була і могутня держава, і освічені особистості в ній. Взагалі історія через особистості, що і робить «День», дуже приваблює. Мені хотілося б лише бодай трохи дорівнятися до Лариси Івшиної в її широких знаннях із різних сфер, до її комунікабельності, уміння тримати аудиторію. Мені суто по-людськи було б дуже цікаво з нею поспілкуватися.

«ЗУСТРІЧ, ЯКА ЗМІНЮЄ СВІТОГЛЯД»

 Марія АНДРУШКО, перший заступник генерального директора Волинської обласної державної телерадіокомпанії:

— Ми чекали на приїзд до Луцька головного редактора «Дня», бо хотіли записом розмови з Ларисою Івшиною зробити першу програму нової телепередачі «Редклуб» («Редакційний клуб»). Ми задумали її давно як розмову з людьми, котрі можуть змінювати світогляди, котрі не просто компетентні, бо знають більше за інших, а вміють переконувати, котрі ділом доводять свою спроможність і державницьке мислення. Ми раді, що Лариса Олексіївна погодилася зробити старт нашої передачі. Кажуть, як почнеш, так і далі підеш... Хотілося б. Тим паче, що головного редактора «Дня» знають на Волині не лише як землячку, а й як громадського діяча. Її слухають і, головне, чують.

Програма «Редклуб» вийде в ефір після Великодня, але про неї вже знають. Дивилися записи наші журналісти, оператори. Ділилися враженнями — й заінтригували... Власне, був і виступ Лариси Івшиної у програмі «Ранок з «Новою Волинню» — це прямий ефір, досить успішна програма, має свого глядача. Знаючи про участь у ній головного редактора «Дня», багато хто відкладав справи, аби послухати мудру людину, котра має своє бачення, власну думку. Нам нині так потрібні справжні експерти ситуації в державі!

«ПРОЕКТИ, ПОТРІБНІ Й ЦІКАВІ УКРАЇНІ ТА УКРАЇНЦЯМ»

Дмитро ГОЛОВЕНКО, завідувач видавничого відділу «Ключі» Волинської єпархії УПЦ Київського патріархату:

— Книжки «Дня» є не лише у продажу в нашому магазині, ми маємо своє ноу-хау: даємо читати книжки за символічну плату додому. Такі реалії, що придбати все, чого бажає душа — ну, важко сьогодні! А книжкові видання «Дня» — ті, які мисляча людина повинна читати. Я ось на відкритті Фотовиставки порадив і нашому митрополитові Луцькому і Волинському Михаїлу (він запитав моєї поради як фахівця) придбати книжку «Україна Incognita. ТОП-25». Це твори, які потрібні Україні та українцям, а культурні проекти, які здійснює Лариса Івшина, цікаві Україні та українцям. Щоденна газета — це велика праця, але коли найкращі експертні тексти зібрано у книжку, це інше сприйняття, бо читання книжки змушує нас більше думати. Хочемо створити читацький клуб при нашій книгарні, бо живе спілкування додає емоцій. Як ось і нинішня зустріч із головним редактором «Дня», чекаю на неї цілий рік!

«День» дякує колегам і партнерам за увагу та сприяння у висвітленні програми Днів «Дня» на Волині.