Чи стане ТБ «смисловим фундаментом»?..

Вже більше року минуло після початку російської агресії проти України, однак лише зараз сітка мовлення вітчизняних каналів починає якісно трансформуватися, зокрема й за рахунок появи телепродукту власного виробництва. Так цього тижня на «1+1» стартував комедійний серіал «Останній москаль». Перші ж дві серії взяли рейтинг 12,56%, частку 32,57% за комерційною аудиторією каналу «18-54, вся Україна» й таким чином утричі підвищили показники відповідного слоту й в кілька разів — середні показники каналу. Чи були виправданими такі високі очікування глядачів, покажуть наступні серії нової картини. Однак вже зараз зрозуміло, що вітчизняна телеаудиторія зачекалася на власний національний продукт.

В минулих випусках у вже традиційній рубриці «Дня» своїми телесмаками з читачами поділились філософи, соціологи, культурні діячі й психіатри. Цього ж разу про власну історію відносин з телевізором розповідають спеціалісти, в роботі яких, окрім фантазії і творчого запалу, передусім цінуються чіткість й цілісність мислення. Про те, чого бракує на оновленому українському ТБ — в коментарях вітчизняних архітекторів.

«НЕ ХОТІЛА БИ, ЩОБ УКРАЇНА БУЛА ТАКОЮ, ЯКОЮ ЇЇ ПОКАЗУЄ НАШЕ ТБ»

Марина НІКОЛЬЧЕВА, архітектор, художниця, лектор:

— Телевізора не дивлюся — його не існує в моєму житті років із 14. Якість телевізійних програм не відповідає моїм потребам. Дізнатися ж новини чи подивитися фільм можна в Інтернеті. Інколи вмикаю хіба що Hromadske.tv. Хоча й це — доволі спірний проект. Спочатку було враження, що у них виходить, але зараз мені здається, що Hromadske.tv часто також нехтують інтересами свого глядача. Серйозні розмови мають тенденцію перетворюватися там на «дружнє спілкування», не цікаве широкому загалу, і зрештою — на балаган.

Єдиний формат подавання інформації, який нині не може забезпечити Інтернет — це ток-шоу. Якби вони були якісними і стосувалися актуальних питань, то, може, це спонукало б мене повернутися до телевізора. Але, на жаль, культурологічні теми наше телебачення розкривати не вміє, а політиків загалом слухати нецікаво — якість дискусії не задовольняє моїх потреб. Утім, у моменти загострення українського політичного життя, коли певних політиків просто необхідно почути, я робила винятки і дивилася «Шустер LIVE» та інші ток-шоу. Але зазвичай у таких програмах, як на мене, забагато маніпуляцій. Коли ж я розумію, що мною намагаються маніпулювати, бажання дивитися одразу зникає. Благо — найцікавіші і найактуальніші коментарі завжди можна потім переглянути в Інтернеті.

Телебачення — продукт масової культури, розрахований на масового глядача і створений на базі відповідних соціологічних досліджень. Але хто кого більше «ліпить» (глядач телебачення чи навпаки), однозначно сказати складно. Я б не хотіла, щоб Україна була такою, якою її показує наше телебачення. Здається, якби люди перестали його дивитися, їхній рівень би різко підвищився. На жаль, канали здебільшого схильні потурати не надто високим потребам глядача, а не формувати їх власними зусиллями. Чудово, що в нас є шоу про те, як звабити холостяка, але це — не найважливіше в житті. Коли дивлюся ефіри українських телеканалів, відчуття, що вони працюють заради своїх глядачів, у мене не виникає. Жодної якісної тематичної програми про архітектуру пригадати не можу.

ТБ складається з багатьох елементів, це вагома частина візуальної культури. Йдеться не лише про рівень розмови, а й, наприклад, про якість реклами або оформлення студії. Все це створює певну «картинку» нашого суспільства, до якої люди звикають і вважають її апріорі нормальною. До слова, незважаючи на велику кількість витрачених коштів, дизайни студій на провідних телеканалах найчастіше дуже далекі від сучасних тенденцій. Як і архітектура, телебачення має здатність несвідомо виховувати людину, закладати їй в «підкірку» певну модель поведінки. Так само, наприклад, правильно спроектована міська площа заохочує людей до суспільного діалогу. Якщо вміло користуватися такими інструментами, можна дуже суттєво вплинути на суспільство. У цьому — небезпека телебачення. Воно — один з батьків нашого суспільства і привчає нас до певного культурного рівня.

Попри те, що СРСР уже давно немає, наше ТБ, на мою думку, доволі радянського типу. У фундамент якісного національного телебачення варто було б закласти кілька принципів. По-перше, хотілося б, щоб воно виховувало смаки глядачів, а не потурало їм. Щоб сітка телепрограм була більш різноманітною й задовольняла інтереси різних прошарків суспільства. Не вистачає диференціації каналів за жанрами. Адже у нас немає, наприклад, жодного суто документального або історичного каналу. Як і у випадку з вулицями українських міст, щось потрібно вирішувати з рекламою. На суспільному телебаченні, яке фінансується з бюджету, мені здається, її взагалі не повинно бути. Так само — на платних каналах. Особисто я готова платити з власної кишені за якісний телепродукт без реклами. Крім того, вважаю, що телеканали зобов’язані підтримувати вітчизняний кінематограф, який переживає не найкращі часи.

«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ЕЛІТИ В ЕФІРАХ НЕ ЗНАЙДЕШ»

Георгій ДУХОВИЧНИЙ, віце-президент київської організації Національної спілки архітекторів України, член Українського комітету ICOMOS (UNESCO), член Архітектурно-містобудівної ради Києва:

— Передусім, звичайно, дивлюся новини — не дивитися їх сьогодні не можна. Крім того, інформаційно-аналітичні програми, класичні або арт-хаусні фільми. Якщо щось не встигаю, записую, щоб потім передивитися. Часто вмикаю канал «Культура» — сподіваюся, він збережеться після перетворення державного телебачення на суспільне. Ми, люди творчих професій, створюємо художнє середовище. Робити це й не бути при цьому його часткою — неможливо. Водночас колеги часто скаржаться, що через брак часу не встигають познайомитися з останніми новинками музики, літератури. Це — катастрофічна ситуація. Засобів для отримання нової інформації дуже мало. Після повернення з-за кордону найбільшою проблемою для мене була відсутність улюблених каналів про мистецтво Arte і Mezzo. Нестача інформації про культуру зіставна для мене з нестачею повітря. Канал «Культура» — один з небагатьох «навігаторів», здатних порадити, які диски купувати чи на який фільм сходити. Найгірший з можливих варіантів — це провінціалізм, спричинений відсутністю інформації. Така людина не буде розуміти свого місця у світі, вона залишатиметься задоволеною собою лише через незнання альтернативи. Прагматизм нових поколінь варто обмежувати. Єдине, що не має меж — це культура. Програм про культуру та історію має бути якомога більше.

Ми повинні вимагати від тих, хто сьогодні претендує на звання інтелектуальної, політичної еліти, щоб вони дійсно нею були. Для цього потрібна справжня інтелектуальна конкуренція, зокрема й на телебаченні. Сьогодні ж, на жаль, час в ефірі, а отже й статус політика можна просто купити. На екрані ж ми можемо побачити лише, як політики люблять самі себе... Хто у 2013 — 2014 роках виборював свободу для України? Хто потім у перших рядах пішов на фронт? Це інтелектуальна еліта Україна. Але, на жаль, ми не бачимо її в ефірах. Програм і ток-шоу, які дали б їй можливість відреагувати на те, що відбувається в країні, — немає. Не вистачає телебаченню й різноманіття — воно працює здебільшого лише на не надто вибагливу частину аудиторії.

На мою думку, найбільш ефективною формою протидії агресії, зокрема й інформаційній, є правда. Боротьба ж двох різних екстремальних типів брехні ні до чого хорошого не призведе. Найважливіше, що в Україні сьогодні сформувалося покоління внутрішньо вільних людей, які усвідомили свій реальний вплив на ситуацію в країні. Це — серйозний сигнал для тих, хто думав, що влада, зокрема і з допомогою ЗМІ, може все.

В телебаченні мене передусім цікавить інформація, факти — порівнювати й аналізувати їх я спроможний власними силами. Щоб сформувати свою позицію, використовую системний підхід — дивлюся не лише вітчизняні новини, а й Euronews та інші західні англо- та німецькомовні канали. Коли хтось на наших ток-шоу, особливо напередодні виборів, видає бажане за дійсне, мені просто соромно за них. Справді незалежних каналів в Україні я не бачу — всі вони тією чи іншою мірою ангажовані. Один із найбільш об’єктивних, на мою думку, — «5 канал». Подобається також їхній лаконічний формат новин. Останнім часом нову якість дискусії та інформування пропонує львівський канал Zik. Зокрема, імпонує здорова іронія Остапа Дроздова. Думаю, він представляє нову генерацію журналістів, які зможуть привести українське телебачення до достойного рівня.

«ОСТАННІ 15 РОКІВ У МЕНЕ ВДОМА НЕМАЄ ТЕЛЕВІЗОРА»

Ігор СКЛЯРЕВСЬКИЙ, дизайнер, експерт із організації міського простору:

— Останні років 15 в мене дома немає телевізора. Відповідно, телебачення я не дивлюсь. Важко пояснити, чому я прийшов до цього. Скоріше за все, тому що в моїй сім’ї просто не заведено дивитися ТБ. І, повірте, я від цього не страждаю.

Телебачення дуже сильно впливає на тих, хто його дивиться, тому важливо продукувати контент, зокрема новини, за професійними стандартами, не маніпулювати громадською думкою. Я вітаю створення в Україні суспільного телебачення, яке покликане орієнтуватися саме на запити суспільства. А це, зокрема, — якість, яка далеко не завжди вигідна з комерційної точки зору. Незважаючи на те, що свого часу я 15 років пропрацював на ТБ, у мене немає запиту на його нинішній контент. Час від часу дивлюся через Інтернет програми Бі-Бі-Сі й захоплююся ними. Дуже хотілося б, щоб подібні програми з’являлися на українському ТБ. Головний принцип — дотримання журналістських стандартів. Крім того, там можна побачити програми, які просто не можуть бути на комерційному ТБ, наприклад, блок якісних передач науково-популярного спрямування.

Якщо говорити про рівень українських телевізійних журналістів, то судити загалом мені важко, бо, як уже зазначав, не дивлюся ТБ. Але ті телевізійники, які беруть у мене коментарі та інтерв’ю щодо урбаністики, дизайну, навігації й таке іншу, — часто просто не в темі, не мають відповідного фахового рівня. Складається враження, що журналісти більше цікавляться поверхневими питаннями, тим, що може викликати резонанс. Наприклад, Аваков розмістив у себе на «Фейсбук»-сторінці фото нових поліцейських машин. На кілька днів медіа ніби подуріли — беруть коментарі про те, як виглядають ці машини, чи подобається мені. Ніхто не цікавиться головним — яким критеріям вони мають відповідати? Цікавить колір, форма, а не зміст...