«Я не втомився закохуватися в життя»

До цієї знаменної дати Видавничий дім «Антиквар» підготує книгу спогадів народного артиста України, професора, лауреата Шевченківської премії. А 15 травня відбудеться бенефіс Рушковського — ювіляр вийде на сцену Національного театру російської драми ім. Лесі Українки в ролі Фірса у виставі «Вишневий сад».

Якби Микола Миколайович був лише учасником Другої світової — або лише актором, що віддав театру більше 60 років, — або лише педагогом, що випускає нині свій 13-й (!) акторський курс, — або лише театральним діячем, «хрещеним батьком» багатьох важливих починань — або лише імпозантним, ставним чоловіком, що не розмінявся на миттєві «спокуси» й перебуває в чудовій для своїх років формі, — він і тоді заслуговував би на загальну повагу. Але найчудовіше — те, що в ньому все це поєднується!

...Все, пов’язане з війною, сьогодні сприймається нами хворобливо. І тому особливу цінність мають безпосередні відчуття, незаплямлені репутації, чистий погляд. Все це є в спогадах

М. М. Рушковського. Він — один із тих небагатьох реальних учасників бойових дій, що залишаються сьогодні з нами (на відміну від фейкових «ветеранів ВВВ», що «розплодилися» останнім часом). Перші роки війни для Миколи — це робота в колгоспі й на заводі (оскільки йому в той час вже виповнилося 17, то зміна тривала як у дорослих, 12 годин), потім — фронт. Бойовий шлях Рушковсого розпочався наприкінці 1943-го — під Києвом (доля описала коло, повернувши його сюди 1952-го вже актором — до Театру російської драми ім. Лесі Українки). «Нашу 32-гу гвардійську бригаду, сформовану з вісімнадцятирічних хлопчаків, (...) відправили поїздом через Дніпро до Святошина, на околицю Києва — сильно зруйнованого, зимового, малолюдного», — пише Микола Миколайович. А потім — Тернопільський «котел», Золочів, Броди, Львів, Яворів і, через Польщу, — на Берлін. Спочатку у складі бойового розрахунку «катюші», потім — телефоністом взводу зв’язку управління бригади у складі 1-го Українського фронту... І при цьому — всього одне поранення, до того ж легке. Доля явно мала щодо нього інші, далекосяжні плани.

БОЙОВИЙ ШЛЯХ РУШКОВСЬКОГО РОЗПОЧАВСЯ НАПРИКІНЦІ 1943-ГО — ПІД КИЄВОМ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ МИКОЛИ РУШКОВСЬКОГО

Ще одне цікаве перехрестя в часі й просторі: набагато пізніше Рушковський двічі зіграє в кіно того самого генерала Москаленка, командувача 38-ї армії, під керівництвом якого навесні 1945-го здійснював кидок через гори, поспішаючи на допомогу Словацькому повстанню.

«9 травня, коли, нарешті, прийшла довгоочікувана звістка про перемогу, ми опинилися, по суті, в чистому полі — в Судетах, серед хуторів, корів, що мирно пасуться, й акуратних будиночків з басейнами, в яких плавали бідони з молоком. Місце було дуже красиве. Гори, джерельця, чисте блакитне небо... Це було таке вистраждане й довгоочікуване щастя, що ми вночі вискакували на вулицю й від радощів палили в повітря з карабінів й автоматів. 11 травня 1945 року я прокинувся під нашою бойовою машиною. Був ясний весняний ранок. Сів у затінку й думаю: «Ось мені й 20 років». (.) Коли закінчилася війна, і я рвався на «гражданку», мені здавалося, що роки, віддані армії, — втрачені роки. Не те щоб деградація, але певна зупинка в інтелектуальному розвитку. Пізніше, коли став професійним актором, а потім і педагогом театрального інституту, я усвідомив: в ті роки заклалася «скарбничка емоційної пам’яті», з якої брав і беру й дотепер для своєї справи», — підсумовує Микола Миколайович цей найважливіший етап своєї біографії.

З легкої руки Рушковського пішли у «велике життя» не лише актори, але й цілі театри: за його найактивнішої участі було створено спочатку «Сузір’я», а пізніше — Новий драматичний на Печерську, основою для якого став випуск 1999 року, причетний він і до народження Чернігівського молодіжного

А далі — навчання в школі-студії МХАТ, спілкування з живими театральними легендами, і — перший та єдиний театр в житті Рушковського, Київський ім. Лесі Українки, на сцену якого він виходить і сьогодні. «Коли педагог з історії західного театру познайомив нас із міфами (...), я дізнався, що є така річка Стікс, через яку човняр Харон перевозить душі. Тоді я для себе визначив: до кінця життя треба мати три-чотири ролі, які поганими навіть ворог не зможе назвати. Смію думати, вже досить набралося, але я на разі не кваплюся до Харону». Якщо точніше, всього ролей «набралося» близько ста, й чимало з них залишилося в історії і в пам’яті київських театралів. Так, після його Ромео шанувальниці навіть вкрали з театрального фойє портрет актора. І хоча вистава йшла недовго, розповіді про неї передавалися з покоління в покоління цих самих шанувальниць.

Якщо ж спробувати скласти рейтинг з побачених мною робіт М. М. Рушковського, то до TOP-п’ятірки увійдуть (не претендую на істину в останній інстанції — адже смаки у всіх різні): «привабливий мерзотник» Бризгалов із «Кафедри» Валерії Врубльовської, Доменіко Соріано з «Філумени Мартурано» Едуардо де Філіппо (у чудовому партнерстві з Адою Роговцевою), єврей-оцінщик Грегорі Соломон у «Ціні» Артура Міллера, Пер Гюнт в однойменній музично-драматичній композиції за драмою Едварда Гріга на сцені Філармонії та лорд Честерфільд у виставі театру «Сузір’я» «Коли кінь втрачає свідомість» за п’єсою Франсуази Саган...

СЬОГОДНІ ГОЛОВНА РОЛЬ У ЖИТТІ МИКОЛИ МИКОЛАЙОВИЧА — ФІРС У ЧЕХОВСЬКОМУ «ВИШНЕВОМУ САДУ». САМЕ ЦЮ ВИСТАВУ БУДУТЬ, ЯК КАЗАЛИ В ДАВНИНУ, «ДАВАТИ В БЕНЕФІС» АКТОРА В ЙОГО РІДНОМУ ТЕАТРІ 15 ТРАВНЯ / ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

Сьогодні головна роль у житті Миколи Миколайовича — Фірс у чеховському «Вишневому саду». Саме цю виставу будуть, як казали за старих часів, «давати в бенефіс» актора в його рідному театрі. «Фірса я почав репетирувати у 85. Коли був молодий і чув, як в інтерв’ю артисти говорили: «Моя краща роль ще не зіграна», — думав, кокетують. А зрештою так і виходить»...

Педагогіка — друга найважливіша складова в житті Миколи Миколайовича. Легендарний російський акторський курс він веде в Національному університеті театру, кіно й телебачення імені

І. Карпенка-Карого з 1963 року. «Моя дружина не даремно жартує: «Хочете змусити Рушковського посміхнутися — заговоріть із ним про його студентів». Педагогічна робота — частина мене. У 1960-х, коли я почав викладати, в театрі запитували: «Навіщо тобі це потрібно»? Але я все правильно зробив. Якби не реалізувався як викладач, то, напевно, не було б мене і як актора».

Назвемо лише деякі імена учнів Рушковського, чудово відомі в професійному та глядацькому середовищі: Тетяна Стебловська, Наталія Ковязіна, Наталія Кудрявцева, Тетяна Печонкіна, Ксенія Ніколаєва, Віктор Кошель, Валерій Легін, Ксенія Архангельська, Наталія Сумська, Валентина Гаркуша, Сергій Сипливий, Лев Сомов, Наталія Доля, Анжеліка Гирич, Андрій Самінін, Катерина Кистень, Ігор Рубашкін, Олеся Власова... Чернігівським театром ім. Т. Шевченка керує Андрій Бакіров, Новим драматичним театром на Печерську — Олександр Крижановський, театром «Актор» — Ігор Славінський (він же підхоплює естафету й у педагогічній майстерні).

З легкої руки Рушковського пішли у «велике життя» не лише актори, але й цілі театри: за його найактивнішої участі було створено спочатку «Сузір’я», а пізніше — Новий драматичний на Печерську, основою для якого став випуск 1999 року, причетний він і до народження Чернігівського молодіжного. І ще один важливий момент: будучи головою Київського відділення Спілки театральних діячів, Микола Миколайович був одним із «батьків-засновників», а потім — багатолітнім співголовою оргкомітету премії «Київська пектораль», все пов’язане з якою збурює театральну громадськість ось вже майже чверть століття.

«Доля була до мене прихильна. У своє «виправдання» хочу сказати, що і я долю не спокушав. (.) Щасливий, що у мене чудові випускники, хороша родина (дружина, Ізабелла Іллівна Павлова, виходила з ним на одну сцену більше півстоліття), дорогі правнуки, внуки, син (відомий журналіст Андрій Рушковський), професійними успіхами якого я пишаюся. Ще я дуже радий, що робив добро для людей, їхню вдячність та увагу я постійно відчуваю.

Моє життя не було легким і солодким. Але головне, що я не втомився ще, образно кажучи, закохуватися в життя, з цікавістю в ньому брати участь, радіти його живим і щирим проявам», — так закінчується книга Рушковського.

Життя триває! І так мало в ньому людей, яким хочеться по-хорошому дивуватися, з яких хочеться брати приклад, що вони обов’язково, неодмінно мають бути з нами якомога довше.

P. S. Фрагменти рукопису спогадів М. М. Рушковського люб’язно надані Видавничим домом «Антиквар».