«Ми стоїмо i стоятимемо»

Олександр Олександрович до Києва приїхав лише на кілька днів. І знову — на передову. Там зараз неспокійно. «Із 27 грудня 2014-го по нас щодня стріляють. Або стрілецькою зброєю, або артилерією, або і тим, й іншим», — розповідає комбат. Його 17-й окремий мотопіхотний батальйон (який сформовано 23 квітня 2014 в Кіровограді) стоїть у Дзержинському ще з першого дня зими.

Наприкінці квітня цього року Олександр Щербина отримав звання полковника, а багато його бійців — відзнаки і нагороди. Сьогодні більшість тих, хто прийшов у батальйон рік тому, — вже демобілізовано. А на зміну їм приїхали необстріляні новобранці. «Географія батальйону — вся Україна. Воюють і водії, і слюсарі, й кухарі, і викладачі, і психологи, й робітники, і люди науки...», — розповідає Олександр Олександрович і додає, що головне на війні — дисципліна, деколи вона стоїть навіть вище, ніж мотивація.

Про своїх бійців розповідає лаконічно: «Бійці щодня вели бойові дії, інколи по 8—12 годин, взимку мерзлу землю копали, роздираючи руки до крові. На небезпечних місцях, як терикони, висотки, піднімали українські прапори. Відбивали атаки, брали у полон противника, здійснювали розвідку, надавали першу допомогу, ремонтували техніку, підвозили боєприпаси. Коли починається обстріл — найголовніше завдання — зафіксувати, звідки по нас стріляють. Для того, щоб зафіксувати, треба дивитися, а дивитися — це означає вийти з укриття. Усі зі своїм завданням справлялися, виконували, і це не полігон, це справді бойові дії». Каже, що всі нагороди, які отримали бійці, не просто заслужені, а завойовані. «На кожній медалі є краплина крові», — каже.

Олександр Щербина — військовий за покликанням. «Я закінчив Одеський інститут сухопутних військ 1995 року. Зараз працюю за фахом. 2008 року я пішов на пенсію, але вже рік, як мене мобілізували і я служу далі. Тепер підписав контракт, — розповідає Олександр Олександрович. — Був у миротворчій місії в Боснії і Косово, брав участь у місії ОБСЄ у Грузії, проходив навчання в оборонному коледжі в Нідерландах».

«Дню» полковник розповів про ситуацію на сході, чому в нас досі АТО, а не війна, і про те, як змінилася армія.

Марія ПРОКОПЕНКО: — Ваш підрозділ стоїть у Дзержинську, біля Горлівки, яку контролює «ДНР». Яка ситуація в цій прифронтовій зоні?

Олександр ЩЕРБИНА: — З 27 грудня 2014 нас щодня обстрілюють. Або стрілецькою зброєю, або артилерією. Або і тим, і іншим. «ДНР» використовує 82-міліметрові міномети «Волошка», 120-міліметрові міномети, самохідні артилерійські установки, танки. До речі, 120-міліметрові міномети і САУ заборонені Мінськими домовленостями.

Марія СЕМЕНЧЕНКО: — Диверсійні групи також активізувалися?

О. Щ.: — Так. Диверсанти постійно намагаються підійти впритул до нас, відкривають вогонь зі стрілецької зброї. Деяких затримуємо, кілька осіб узяли в полон недавно. Спіймані диверсанти виявилися жителями Дзержинська. Всі узяли в руки зброю в липні. Причини різні. Загалом всі вони маргінали — злочинці, бандити, кримінал незрозумілого походження. Ми їх передали до СБУ для допитів, потім МВС про них поклопочеться.

М. П.: — Як спілкуєтеся з жителями Донбасу?

О. Щ.: — Ми прагнемо підтримувати з ними нормальні стосунки. Допомагаємо, чим можемо. З місцевими жителями працюють офіцери батальйону зв’язків з громадськістю. Просимо волонтерів, аби підтримували людей. Зокрема, волонтери допомагають дитячим садкам і школам: привозять українську символіку, співають українських пісень, подарували вишиванки.

Батальйон більше працює з місцевою владою, міським відділом міліції, лікарнями. Найбільше співпрацюємо з працівниками, які ремонтують лінії електропередач, газогони, водогони. Постійно десь щось ушкоджується, і ремонтники виходять на нас, а ми вже гарантуємо їхню безпеку.

М. С.: — Як змінилося ставлення місцевих жителів до українських військових?

О. Щ.: — Є люди з різними поглядами. Спілкуємося з усіма, вислуховуємо їхні проблеми, прагнемо допомогти, пояснити ситуацію. Спочатку було багато російської пропаганди, але зараз «дим розсіявся» і люди бачать, де правда, думки про український фашизм зникають. Ми спілкуємося з шахтарями, бізнесменами, вчителями, лікарями, міліцією. Прагнемо до всіх знайти підхід.

М. П.: — А що влада Дзержинська?

О. Щ.: — У мера міста Володимира Слєпцова є російське громадянство і нерухомість у Криму. Від нього, звісно, нічого доброго не чекаємо. Його оточення — люди, з якими можна нормально спілкуватися, вони цілком адекватні.

«КОЛИ БОЄЦЬ УПЕВНЕНИЙ У СВОЇЙ ЗБРОЇ, СУСІДАХ І КОМАНДИРІ, ВІН НОРМАЛЬНО ВОЮЄ»

М. С.: — Ваш батальйон вже рік на сході. Як за цей час змінився підрозділ?

О. Щ.: — У березні ми провели ротацію просто на передовій, робили це поступово, упродовж трьох тижнів. Понад 300 осіб відправили на дембель і більше 400 узяли до себе на службу. Заняття з новачками проводили просто в Дзержинську. Зробили полігон, де відпрацьовували вогневу, інженерну, медичну підготовки, топографію, тактику. Всі заняття прагнули провести в повному об’ємі. Колись виходило, колись ні, але щодня воювали.

Перші бійці батальйону навчалися на полігоні в Кіровограді. З того часу ми зробили висновки і зараз помилки, допущені рік тому, прагнемо не повторювати. Рік тому упор робився на володіння стрілецькою зброєю, зараз досвід показав — автоматом воюють в останню чергу. Спочатку використовують ПТКР — протитанкові керовані ракети, танкові і протитанкові гранатомети, автоматичні гранатомети, зенітні установки, міномети «Волошка». І кожен боєць повинен уміти використовувати цю зброю. Рік тому такому не вчили, гранатометник вчився поводитися з гранатометом і все. Зараз організовуємо взаємозамінність складу, аби будь-який боєць знав, як підійти до кожної одиниці зброї, актуальної сьогодні.

М. С.: — Як психологічно готуєте новобранців? Що бійцям треба знати про війну?

О. Щ.: — Спочатку проводять заняття з офіцерами, потім офіцери займаються з підлеглим особовим складом. Пояснюємо все про вогневу підготовку, розповідаємо все про інженерну підготовку: про створення вогневих, запасних, несправжніх позицій, бліндажів, укриттів, маскування. Вчимо наданню першої медичної допомоги, топографії. Коли боєць упевнений в своїй зброї, сусідах і командирі, він нормально воює.

Страх обстрілу — першого, другого, десятого — ми вже здолали. Звичайно, деяким це було незвично, страх був присутній, особливо, коли з’являлася перша кров. Але ми продовжували спілкуватися, запрошували волонтерів-тренерів з кризисного менеджменту.

«У НАШ БАТАЛЬЙОН НІЧОГО НОВОГО З ТЕХНІКИ ПОКИ НЕ ПРИЙШЛО»

М. С.: — Як за рік помінялося забезпечення батальйону?

О. Щ.: — Всі новенькі прийшли з навчальних центрів з формою, частково — з бронежилетами і касками. Кому чого не вистачило — ми додали, що самим не вистачило — доотримали. Чомусь у першу чергу забезпечують підрозділи Нацгвардії і високомобільних десантних військ. У наш батальйон нічого нового з техніки поки не прийшло, тому ремонтуємо і прагнемо зберегти те, що є.

Форма і бронежилети у нас переважно українського виробництва. Те, що дають волонтери, — різного походження. Бійцям, яких мобілізували з якихось підприємств, колеги можуть прислати щось дороге, імпортне. Але те, що ми отримуємо офіційно, від держави — все українського виробництва. Поки важко говорити про якість нашої форми — бійці проходили в ній всього місяць.

«КОЖЕН ПОВИНЕН ВИКОНУВАТИ СВОЮ РОБОТУ І НЕ ЗАВАЖАТИ ІНШИМ»

М. С.: — Як в українському суспільстві змінилося сприйняття української армії?

О. Щ.: — Ставлення до армії помінялося докорінно. За минулі два роки наші збройні сили заслужили на певний авторитет. Українська армія протистоїть силам, які у декілька разів перевершують збройні сили деяких країн НАТО. Були успішні операції, були і провальні. Але з цього всього, сподіваюся, робляться висновки — це вже рівень вищий, ніж рівень командира батальйону.

Ми маємо бути більш маневреними, обізнаними, краще організовувати взаємодію, ефективно і своєчасно використовувати різні види зброї. Думаю, висновки зверху робляться. Армія реформується, і не все у нас погано. Кожен на своєму рівні повинен виконувати свою роботу і не заважати іншим.

Кадрове питання у нас дуже болюче, особливо на рівні командирів взводів і рот, начальників штабів. Раніше курсант чотири роки вчився у військовому училищі, випускався, ставав командиром взводу, служив два-три роки, ставав командиром роти, і не факт, що був професіоналом. Зараз беруть людину з військової кафедри, три-чотири тижні тримають у навчальному центрі на зборах і все. Природно, потім до нього є питання в плані професійної підготовки. Коли така підготовка у солдата — це одне, а коли приходить такий офіцер, якому треба керувати боєм, ставити завдання підлеглому особовому складу — це інше. І коли такий офіцер одразу приходить на передні рубежі оборони — це, може, і неправильно.

М. С.: — Які ще є питання, які треба негайно розв’язувати в українській армії й у галузі оборони взагалі?

О. Щ.: — Ми дуже відстаємо в сучасних засобах розвідки, спостереження, зв’язку. У нас є зброя, яка була актуальною в 1980—1990 роки, і зараз вона дуже застаріла. По-перше, треба впроваджувати нові технології, зокрема цифрові, модернізувати стару зброю. Потужності у нас є, є кому цим займатися. Ті ж танки: корпус вічний, з ним нічого не станеться і за 30—40 років, але озброєння треба модернізувати. Те ж саме з БМП і БТР. Треба вдосконалювати весь спектр озброєння від стрілецької зброї і до зброї великого калібру.

М. П.: — Як оцінюєте український танк «Оплот», який російські експерти нещодавно визнали кращим у світі?

О. Щ.: — Можна і треба його використовувати в українській армії, але він дорогий. Його у нас на озброєнні всього дві штуки. Спочатку його треба достатньою мірою виробити і потім навчити особовий склад ним користуватися.

М. П.: — Наскільки це вигідно економічно? Пропонують «Оплоти» продавати за кордон, а на отримані кошти модернізувати танки, які в Україні є на озброєнні.

О. Щ.: — Це вихід, у світі так роблять. Базова модель залишається старою, а під неї ставлять нове озброєння, оптику, далекоміри — все. Але рано чи пізно прийде час, коли «Оплоти» теж треба буде використовувати. Збройним силам правильно воювати на своїй техніці, яка не поступається світовим аналогам. Але це дорого, довго. Спершу можна модернізувати той же танк Т-64. Але на перспективу і «Оплоти» впроваджувати.

«ТРЕБА ВКЛАДАТИ В НОВІ ТЕХНОЛОГІЇ, КАДРИ, ОЗБРОЄННЯ»

М. С.: — Фінансові ресурси України обмежені. Куди треба вкладати гроші в першу чергу?

О. Щ.: — Вважаю: треба вкладати в нові технології, кадри, озброєння. Але зверху, мабуть, видніше.

М. С.: — Як ви вже зазначили, у ЗМІ багато говорять про втрати української армії, поламану техніку, і люди в тилу через це панікують...

О. Щ.: — Нас атакують практично щодня. Ми ж відбиваємося, тримаємося. Все нормально. У цей же час зміцнюємося, навіть на «передку» проводимо маленькі навчання — попри те, що противник у Горлівці нарощує чисельність артилерії, танків і живої сили в рази. Ми стоїмо і стоятимемо. Треба буде — героїчно загинемо.

М. С.: — Українські військові показували трофеї противника. Що це за озброєння?

О. Щ.: — Все озброєння і боєприпаси, що ми брали, — 1998, 2005, 2011 років випуску, тобто, сучасне. Російського виробництва.

«НА ПЕРЕДНІЙ КРАЙ ОБСЄ ПРАГНЕ НЕ ВИСУВАТИСЯ»

М. П.: — Свого часу ви працювали в місії ОБСЄ в Грузії? Якими були ваші обов’язки там?

О. Щ.: — На той момент була Чеченська війна і Росія звинувачувала Грузію в тому, що та на своїй території готує бойовиків, екіпірує їх, лікує, і потім з території Грузії вони знову заходять воювати до Чечні. Для того, щоб зняти ці звинувачення, ОБСЄ була виставлена наглядова місія. Завдання — моніторинг російсько-грузинського кордону на чеченській, інгушській і дагестанській ділянці. Там стояли спостерігачі з апаратурою, які стежили за тим, чи є порушення кордону, чи ні. Я був у місії з 2001-го по 2003 рік. І з 2003-го по 2005-й.

Тут, в Україні, завдання в місії ОБСЄ інші. Тут вони зараз стежать за тим, аби виконувалися Мінські угоди. Це раз. По-друге, стежать, використовується заборонена зброя чи не використовується. І хто провокує стрілянину, яка зі сторін. Але для цього вони повинні підійти впритул до передової — тільки звідти їм буде видно. Поки вони туди підходити не квапляться.

М. П.: Зараз в українському суспільстві багато претензій до роботи ОБСЄ...

О. Щ.: — Організація дуже бюрократична. Для того, щоб місії ухвалити якесь рішення — про розширення, передислокацію, висування спостерігачів ближче до лінії розмежування, їй треба пройти дуже довгий шлях. Спочатку на місці робиться оцінка, потім вона передається на штаб вище, ще вище, ще вище — і зрештою, начальник безпеки місії вирішує, можна туди допускати людей чи не можна. Це їхній спосіб роботи, і, на жаль, ця організація так працює.

У місію входять представники з 55 або 57 країн, всі патрулі у них міжнародні, немає такого, що їдуть у машині три французи або три італійці. Патрулі виставляються багатонаціональними, вони виїжджають зазвичай двома машинами, поки що це все робиться на рівні патрулювання. Вони вийшли, у Дзержинську покаталися — все нормально, розвернулися і виїхали. На передній край на цьому етапі вони прагнуть не висуватися.

«ТЕ, ЩО БУЛО В АФГАНІСТАНІ  Й ІРАКУ, — ЦЕ КВІТОЧКИ...»

М. С: — У чому специфіка конфлікту на сході України? Чому у нас до цього часу АТО, а не війна?

О. Щ.: — Я не знаю, чи буде вигідна Україні війна з Росією. З тим потенціалом авіації, ракетних військ, артилерії, яка є в Російській Федерації. Тому, мабуть, українські політики, український уряд до цього часу схиляються до того, що Україні Антитерористична операція зараз вигідна. Якщо у Воронежі стоїть 30 стратегічних бомбардувальників, які за дві-три години з України зроблять просто порожнє місце, то зараз нам вигідно вести АТО. Якщо ми будемо готові до повноцінної, повномасштабної війни, то буде війна, а не АТО.

М. С.: — А чим наша війна відрізняється від військових конфліктів, які вам довелося бачити?

О. Щ.: — Я сам побував у Боснії, в Косовому був двічі, в Грузії був, знаю Нагірний Карабах не з чуток, Придністров’я, Осетію, Абхазію. Спілкувався з офіцерами, які були в Афганістані, в Іраку. Так от, те, що було в Афганістані й Іраку, — це квіточки у порівнянні з тим, що відбувається зараз на Донбасі. Дуже велика щільність артилерії зосереджена на невеликому відрізку. І виходить, що артилерія впритул стріляє один в одного. Стільки крові, стільки жорстокості навіть у тих війнах не було. І тут, на Донбасі, вже повний спектр бойових дій іде — інформаційна війна, диверсійна війна, загальновійськові бої, артилерійські дуелі, танкові дуелі...

«НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЧОГО ЧЕКАТИ ВІД ЦИХ МІНСЬКИХ ПЕРЕМОВИН»

М. С.: — Чи було у наших військових розуміння, що в Україні буде війна? Наприклад, коли почалася анексія Криму...

О. Щ.: — Дивлячись на те, як відбувалися події в тих же Косовому, Придністров’ї, Нагірному Карабаху, Абхазії, Осетії, то вже було зрозуміло, що все одно цей конфлікт розгориться і переросте в такі бойові дії, які зараз на Донбасі. І найголовніше, що це ще не межа. І коли настане межа — мені важко сказати. Бо конфлікту в Нагорному Карабаху вже скільки років? А приклади Придністров’я, Абхазії...

М. С.: — На передовій відчувалися Мінські угоди? Яке перемир’я на передовій?

О. Щ.: — Артилерійського обстрілу перший час, з 15 числа, було значно менше. Але потім крок за кроком бойовики починають використовувати все частіше той калібр, який заборонений Мінськими домовленостями. Це і 120-міліметрові міномети, і калібри 152 мм і 122 мм. Зараз інтенсивність артилерійського обстрілу з боку противника збільшується.

Навіть не знаю, чого чекати від цих Мінських перемовин. Ми — військові, ми виконуємо накази. Як порядні все, що треба, відводимо. Вони ж цей час використовують для перегрупування, підвезення запасів і палива і для зміцнення своїх позицій.

«ТЕ, ЩО МИ ВИВЧАЛИ, І ТЕ, З ЧИМ ЗІТКНУЛИСЯ НА ВІЙНІ, — РІЗНІ РЕЧІ»

М. С.:- Наскільки відрізняється справжня війна від того, що людина уявляє собі, обираючи військову професію. Коли ви вперше потрапили в зону бойових дій, що ви там побачили?

О. Щ.: — Вперше це було в Боснії 1996 року у складі 240-го батальйону, ми туди потрапили одразу після училища. На жаль, у нас вже тоді загинув один боєць...

На цій війні, на сході, звичайно, все відрізняється. Я вивчав війну зовсім по-іншому. Якщо у нас у підручнику написано, що в кожному взводі повинно бути три БТР або три БМП, то тут був один КАМАЗ або ЗІЛ на цілий взвод. Це зараз, за рік, ситуація трохи покращала.

Те, що ми вивчали, і те, з чим зіткнулися, — різні речі. Якщо раніше, в мирний час, сержантський склад навчали півроку за своєю спеціальністю, то нам припало з найпершого дня вчиться самим на війні. Робили висновки зі своїх бойових дій, з бойових дій наших сусідів, у кого які втрати були і чому — теж вивчали.

М. С.: — Деякі комбати пішли в політику. Що вони можуть привнести туди як люди військові? Ви самі не збираєтеся йти в політику?

О. Щ.: — Я не думаю туди йти, і мені навіть важко уявити, що ці комбати можуть привнести в політику. Політика — це повноцінна юридична, економічна освіта, міжнародні відносини... Але якщо твоя справа воювати... Але нехай самі розбираються, це їхнє рішення.

М. С.: — Як військові бачать роботу журналіста на передовій?

О. Щ.: — Суспільство повинне знати, що відбувається в армії і на фронті. Можливо, якусь інформацію ви повинні подавати із затримкою в два-три дні, щось узагалі не розповідати — ми не хочемо, аби в ЗМІ з’являлася кількість наших втрат, дані про несправну техніку й озброєння. Може, з часом все це потрібно буде освітити, але того ж дня — не хотілося б.

Усі постійно говорять тільки про наші втрати. Чому б не розповісти про втрати ворога? Ми постійно подаємо по оперативній і командній лініях свої результати, але вони ніде не звучать. Можна було б разом із втратами озвучувати й наші досягнення: кількість узятих у полон і вбитих, знищених кулеметів, ПТКР, броньованої техніки противника. Якщо журналісти будуть на місцях, побачать все на власні очі.