Успіх із «чистого аркуша»

«Я родом із Луганщини. Працювала вчителем української мови у Луганському обласному ліцеї. Через війну була змушена переїхати до іншого міста. Зараз мешкаю в Запоріжжі, де організовую щотижневі літературні вечори під назвою «Літературна середа»», — ділиться вчителька української мови Олена Ольшанська і дякує ГО «Свідомі люди», котра взялась за поширення таких історій у вигляді соціальної реклами. Може, звертали увагу на бігборди у вашому місті, приміром, про репетитора з Луганська, яка знайшла нову роботу в Києві, або родини, котра в іншому місті встигла й облаштуватись, і дитя народити. Така реклама потрібна передусім суспільству, щоби показати багатогранність переселенців, їхнє бажання рухатись далі, іти вперед попри труднощі. Бо для багатьох війна, хоч як це дивно, стала поштовхом до змін, точкою відліку, коли з чистого аркуша пишеться нова історія життя. «День» вирішив зібрати кілька таких історій успіху.

«ЛІТЕРАТУРНА СЕРЕДА» ТА КУРСИ «КУМ»

Олена Ольшанська у вересні буде відзначати рік, як залишила рідний Луганськ. У місті вчилась та працювала, батьки мешкали у селі поблизу обласного центру. До них поїхала після закінчення навчального року. «Коли пройшов цей референдум, центральною вулицею вже їздили танки, було захоплено СБУ, на околицях міста стріляли, вже було страшно. Я у червні зібрала повністю свої речі і виїхала до батьків. Там була ціле літо. Не знала, чи буде працювати надалі мій ліцей. Рішення далось дуже складно, але наразі я не шкодую, що наважилась і виїхала. У Запоріжжі були родичі, які дали житло на перший час, і більше не було нічого», — пригадує Олена Ольшанська. Батьки лишились удома, але дівчина тішиться, що її рідня, хоч і розкидана по різних куточках України, але тримається разом духовно навіть на відстані.

Доки у центрі зайнятості підшуковували вільні вакансії для вчителя, жінка вирішила зайнятись своїм проектом, котрий успішно жив і розвивався у Луганську — «Літературною середою». «Ми просто збирались у кав’ярні й читали один одному вірші, у Запоріжжі такого не було, для мене це була згадка про рідне місто. Спочатку збирались у кав’ярні напроти університету, почали приходити студенти. Так сталось, що завдяки цьому проекту я влаштувалась на роботу, нас запросили провести один із заходів у бібліотеці для юнацтва. Сподобався формат і те, що приходить багато молоді, зараз я тут офіційно працюю та проводжу свій проект від імені бібліотеки», — ділиться Олена.

У «Літературної середи» нині літні канікули, але замість нього діятиме «Літературна штольня», творчі заняття зі словом. А паралельно Олена Ольшанська викладає на волонтерських засадах на курсах української мови. Вже випустила дві групи учнів, але бажання вчити українську у них лишилось, тому заняття переросли у літній Клуб української мови — «КУМ».

«Зараз я живу тим, що мені дуже подобається. І вся ця ситуація, переїзд у моєму житті дали лише урок та поштовх, що коли хочеш чогось досягти, не відкладати на завтра, а робити це зараз, бо в будь-який момент усе може закінчитись, а ти не будеш до цього готовий», — резюмує Олена.

ВОЛНОВАХА — ПОРАНЕННЯ, КИЇВ — ШАХОВИЙ КЛУБ

На розі вулиць Жилянської та Симона Петлюри у Києві невдовзі запрацює шаховий клуб. Його засновник — Володимир Хлепітько — за плечима має непростий життєвий досвід. Родом з Макіївки, там працював тренером із шахів сім років (сам грає у шахи з п’яти). Часто бував у Києві, і коли повертався зі столиці до Макіївки, їхній автобус потрапив під той жахливий обстріл під Волновахою. Хлопець отримав поранення, був у лікарні, і вирішив, що з такими поїздками треба зав’язувати.

«Після Волновахи я поїхав у бік України, перетин (лінії розмежування окупованих та контрольованих Україною територій. — Ред.) став небезпечним. Знаєте, кожна історія — це маленька трагедія, а загалом — велика трагедія. А якщо брати окремі випадки, то, звісно, непросто лишати свій дім, знайомих, родину. Там і житло, усе є, а сюди приїздиш і все з нуля, і якби ще не заважали», — каже Володимир Хлепітько.

Приміщення для шахового клубу орендар дає поки безкоштовно, доки справа розкрутиться. Інвестори, що готові допомогти, начебто знайшлись, обіцяли допомогти із столами-стільцями, шахами, але наразі все на словах. Щоби запустити справу на повну силу, треба близько півтори тисячі доларів. Зате аудиторію для ігор Володимир Хлепітько вже знайшов. Акцент робить саме на дорослих, бо для дітей можливостей грати в шахи вистачає. Зацікавити планує хорошою дружньою атмосферою, чаюванням чи кавуванням (буде включено у вартість гри, а це 60 гривень).

Із минулим зв’язки не пориває, з рідними Володимир спілкується телефоном і хоче, щоб про переселенців звучало більше позитивних новин. Хоча сам чоловік від цього статусу відмовився. «Насправді виїхало багато інтелігенції. Серед моїх знайомих багато музикантів, юристів, а ставлення до всіх однакове. І це неправильно, все одно мають бути індивідуальні підходи. Є люди, які хочуть працювати, щось робити, бути активними у соціальному та громадському житті. Але важко переконати громадян, що можна довіряти людям зі сходу», — додає шахіст.

«ДОНЕЦЬКІ-КИЇВСЬКІ»

Випадково трапилась у соцмережі група «Донецькі-київські», неважко здогадатись, хто переписується у ній. Навіть облаштувавши побут, очевидно, є потреба спілкування із земляками. До речі, ті, кому вдалось налагодити чи відкрити свою справу з нуля, часто беруть на роботу саме земляків, переселенців, чий статус іноді так відлякує роботодавців. Саме так учинив власник бару «Сплетни», що недавно відкрився у Києві. Євгеній Васілі мав аналогічний бар у Донецьку, його точну копію вдалось відтворити у Києві, з інтер’єром, аксесуарами, з усім до маленької дрібнички. І працюють тут переселенці. Слава про незвичний бар вже пішла столицею, хоча частіше відвідувачами є «свої», «донецькі-київські».

Або ж клініка діагностики «Геном», що зараз працює у Києві, а «родом» із Донецька, окрім співробітників-переселенців, таким вимушеними втікачами можна назвати і медичне обладнання. Директор клініки Олександр Краснов розповідає, що під час Євромайдану співробітники центру ходили на мітинги, відкрито заявляли, що з бандитами працювати не будуть. Коли у місті почались порядки та закони «ДНР», почали по можливості перевозити до столиці обладнання, а співробітники — переїздили вже за ним. До речі, псевдо-»Геном» у Донецьку працює, однак вже без кваліфікованого персоналу, хорошого обладнання та якості послуг. Лишилось лише ім’я, репутація переїхала до Києва. А керівництво взяло на себе ще й соціальну місію, окрім працевлаштування переселенців, тут надають безкоштовно послуги дружинам воїнів АТО.

Подібні історії нещодавно почала збирати та публікувати громадська ініціатива «Крим SOS». Здебільшого ідеться про успішні бізнес-проекти переселенців зі сходу та Криму, які виграли гранти у програмі Агентства ООН зі справ біженців в Україні. Так, у Києві запрацювала «Маленька кав’ярня» на Оболоні. Спочатку власники Ольга Сергєєва та Андрій Остриков (луганчани) планували дати теплу назву «Свитер», обвішати приміщення купою кофт, але прийшла весна, і тема в’язаних речей стала неактуальною. І розміри кав’ярні невеликі. А земляки кав’ярників відкрили у Вінниці першу і єдину на місто дитячу перукарню «Гарнюня». Теж за грантові кошти. Правда, від відвідувачів приховують, що переселенці, аби не привертати до себе зайвої уваги, а дітям подобається стригти волоссячко у іграшковому авто замість крісла.

Упевнені, що таких життєвих прикладів значно більше. А їхні герої не опустили руки після втечі від війни і заслуговують, щоб ми ними пишались, як «українці українцями». Будемо?