Iз 30 тисяч – вже 11...

Українські чиновники повідомляють про зниження залежності нашого оборонно-промислового комплексу від російських комплектуючих. Раніше у держконцерні «Укроборонпром» відзвітували, що з 30 тисяч номенклатурних одиниць, які слід замінити, 11 тисяч Україна вже виготовляє самостійно. «Події минулого року змусили нас активно розпочати процес імпортозаміщення. 35% комплектуючих, які раніше постачали з Росії, виготовляє вже безпосередньо «Укроборонпром», решту ми пропонуємо виготовляти силами інших підприємств України — це близько 20 тисяч найменувань, якими буде оснащено нашу зброю і техніку», — заявив генеральний директор концерну Роман Романов. А нещодавно заступник гендиректора «Укроборонпрому» Сергій Панькас оцінив залежність України від Росії у сфері ОПК вже у 30%. З одного боку, цифри вражають, але з другого — ці дані не вказують на те, наскільки критичною залишається залежність. Адже номенклатурна одиниця від номенклатурної одиниці різниться, і якщо одні деталі можна замінити аналогами, то з іншими складніше. Розкривати подробиці «Укроборонпром» не поспішає, але певні відомості все ж таки дає. Так, Сергій Панькас повідомив про те, що з Росії ми отримували певні сплави металів і тепер намагаємося «перекрити постачанням з інших країн, лояльно налаштованих до України».

Зрозуміло, що сильніші позиції в цьому сенсі Україна має в танкобудуванні, де цикл виробництва практично замкнений. І слабші, наприклад, в авіації, оскільки ні винищувачів, ні штурмовиків, ні бомбардувальників наша країна не створює. І навіть у будівництві військово-транспортних літаків не все гаразд. Авіаконструктор Сергій Меренков, якого торік Мінпромполітики України призначило виконувати обов’язки гендиректора ДП «Антонов», негативно оцінював прийняття на озброєння літака Ан-70. За його словами, повітряні сили України беруть на озброєння літак, «в якому більш ніж 90% комплектуючих і майже 100% матеріалів, з яких його виготовлено, — російські», і навіть двигуни Д-27, які стоять на Ан-70, не зовсім українські. «Унікальні гвинтовентилятори, але вони з підмосковного Ступіного, звідки і їхні регулювальники, 14000-сильні редуктори — з Москви, керування і паливна автоматика — з Уфи і Омська. Запорізькими (виробництва «Мотор-Січі», — Ред.) залишаються газогенератори і частина агрегатної «обв’язки», але метал на 100% російський», — казав він. «Авіоніка — із Санкт-Петербурга і Москви, повітряні системи — з Москви і Нижнього Новгорода, комплекс зв’язку — з Нижнього Новгорода і Новосибірська, електроустаткування — з Москви, Кірова й Саратова...», — перелічив Меренков. Задля справедливості слід наголосити: частину російських комплектуючих в цьому літаку однозначно можна замінити, наприклад, європейськими аналогами. Власне, військово-транспортний Ан-178 вже планується переоснастити повністю західним устаткуванням і двигуном General Electric CF34-10 або Pratt Whitney PW1500, аби повністю замінити російські комплектуючі. Хоча, звичайно, це великий обсяг роботи і необхідність нових випробувань.

Російські деталі на комплектуючі інших іноземних компаній вже замінив «Кременчуцький автомобільний завод», на базі машин якого виготовляють військову техніку. Скажімо, двигуни він має можливість купувати навіть у кількох виробників — «Мінського моторного заводу» та в компаній Deutz, Cummins, Daimler, Fiat тощо. Електроустаткування КРАЗ купує в Польщі і Білорусі, а підшипники — в Польщі, Туреччині та Індії. А ось автомобільну сталь раніше постачав «Новолипецький меткомбинат», а нині — вітчизняний завод «Запоріжсталь». Щоправда, на озброєнні української армії перебуває значна кількість техніки, яка побудована на базі російських автомобільних заводів, — КАМАЗ, УРАЛ тощо. Відмовлятися від неї не можна, доводиться лише ремонтувати, використовуючи наявний запас деталей, і модернізувати. Загалом, безпосередньо комплектуючі для машин не можна назвати продукцією ОПК, хоч вони й використовуються для виробництва військової техніки.

Те, що українському ОПК все ще потрібно замінити десятки тисяч одиниць деталей, агрегатів тощо, не означає, що техніка через це вже безпорадно завмерла. Самостійне виробництво частини озброєнь, наприклад, ще треба освоїти, але критичної нестачі поки що немає. Наприклад, це стосується виготовлення снарядів. Кілька місяців тому «Укроборонпром» заявив, що років через два в Україні буде побудовано сучасний завод з виготовлення снарядів і патронів. Потужності з виробництва необхідних нам снарядів і ракет для реактивної артилерії розташовані в Росії. Але при цьому поки що ми використовуємо складські запаси, що залишилися з радянських часів, і запаси ці досить значні. Інша річ, що якщо в мирний час запаси такі були навіть тягарем, то у воєнний вони інтенсивно використовуються. «Укроборонпром» наголошує, що працювати в цьому разі доводиться на перспективу. Як зазначав керівник держконцерну Роман Романов, на рішення вплинуло також захоплення терористами Луганського патронного заводу і донецького хімічного підприємства.

Так, цей шлях — складний і дорогий, але пройти його Україні до снаги. Врешті-решт, раніше у нас не було власного виробництва гармат, але освоїти його довелося саме через критичну залежність від північного сусіда. 1996 року Пакистан підписав з Україною контракт на постачання 320 основних бойових танків українського виробництва Т-84. Бажаючи зірвати експортний контакт, Москва офіційно відмовилася комплектувати ці танки своїми гарматами, що виготовляються на об’єднанні «Мотовилихинські заводи». Але в результаті Україна розпочала власне виробництво, створивши 125-мм танкову гармату КБА-3. До питання про те, чи можливо розраховувати на успіх, якщо немає глибокого досвіду: узявши за основу радянську 2А46 і німецьку 120-мм гармату Rh-120, українським конструкторам вдалося створити власну якісну гармату, яка виявилася не гіршою від аналогів. Стволи почали виготовляти на «Сумському заводі ім. Фрунзе», який спеціалізувався на обладнанні для нафтогазового комплексу, а повністю гармати збирають на Харківському заводі ім. В.Малишева.

Утім, навряд чи ми можемо стверджувати, що Україна самостійно запустить, наприклад, виробництво військових літаків (окрім військово-транспортних, що вже виготовляються). Звичайно, українські конструктори кажуть про те, що потенціал є. «Якщо вести мову про бойову авіацію, то лідерство в цьому сегменті на високому рівні утримують США, Росія, Європа. Краще, ніж їхній винищувач чи штурмовик, ми не зробимо. Проте на рівні, достатньому близькому, на рівні інших держав ми могли б робити», — казав в одному з інтерв’ю тодішній президент ДП «Антонов» Дмитро Ківа. Але всі розуміють, що ціна запуску такого виробництва надзвичайно висока, та й темпи виробництва явно будуть низькими, з огляду навіть на наявний досвід «Антонова». Наразі ставка робиться на модернізацію існуючого авіапарку. Але можемо стверджувати, що потенціал українського ОПК насправді високий і більшість завдань щодо заміщення російських комплектуючих власними силами виконати він спроможний.