Нові підходи США до держав-ізгоїв

У своєму зверненні до нації в Конгресі США 2002 року президент Джордж Буш яскраво описав Ірак, Іран і Північну Корею як «вісь зла». Проте відтоді Америка не ставилася до кожної з цих країн однаково. Відмінності у відносинах з цими країнами вельми повчальні.

Буш і його безкомпромісні радники вважали, що лише силоміць або «зміною режиму» можна зупинити тероризм цих «держав-ізгоїв» або їх програми отримання «зброї масового знищення». Відповідно до цього, в березні 2003 року Сполучені Штати вторглися до Іраку, внаслідок чого країна більш ніж на десятиріччя занурилася у вир майже постійної громадянської війни; з’явився новий безпорадний центральний уряд в Багдаді; а тепер це призвело до виникнення і зростання Ісламської держави.

В Ірані тодішній президент Мохаммад Хатамі, поміркований політик, запропонував досить розумний план щодо обмеження ядерної програми своєї країни. Але Буш і його команда вважали за краще чинити тиск на Іран санкціями і військовими погрозами, і будь-яка надія на розв’язання цієї проблеми шляхом переговорів зникла після того, коли Махмуд Ахмадінежад змінив президента Хатамі 2005 року. Лише після того, як новий поміркований президент Хасан Роухані зайняв свій пост 2013 року, з’явилася надія на розв’язання цієї проблеми шляхом переговорів.

На щастя, американський президент Барак Обама використав представлені йому можливості. Дійсно, нещодавня угода з Іраном, яку було ухвалено після серйозних проривів у дипломатичних відносинах з М’янмою і Кубою, знову змусить задуматися тих людей, які стверджують, що Америка перебуває в стані занепаду.

А як справи з Північною Кореєю, останнім членом сумнозвісної «вісі зла»? На думку адміністрації Буша, підписана 1994 року Женевська рамкова угода між Північною Кореєю і США з метою заморожування ядерної програми Північної Кореї і поступового виведення з експлуатації її графітових ядерних реакторів, була актом заспокоєння «наївної» адміністрації президента Білла Клінтона. Адміністрація Буша віддала перевагу жорсткішій лінії, використовуючи так звані шестисторонні переговори, розпочаті 2003 року за участю США, Китаю, Росії, Японії, Північної і Південної Кореї, які діяли майже як давильний прес. Хоча це публічно не заявлялося, існувала поширена думка про те, що впливові американські політики хотіли б змінити режим в Північній Кореї.

Проте, хоча президент Буш і підтримав жорстку лінію США щодо Ірану, 2006 року він змінив свою тактику у відносинах з Північною Кореєю і почав шукати можливість укладення угоди — поза сумнівом, під впливом першого ядерного випробування Півночі, проведеного в жовтні 2006 року. Підготовлену угоду, досягнуту після п’яти раундів переговорів шести країн у лютому 2007 року, не було ухвалено через відмову Північної Кореї погоджувати протокол процедури перевірок виконання угоди.

Коли Обама обійняв пост президента в січні 2009 року і запропонував «протягнути руку» країнам-ізгоям президента Буша, оптимісти сподівалися підписати договір про ліквідацію потенціалу зі створення ядерної зброї в Північній Кореї. На жаль, відтоді Північна Корея обдурила США щонайменше тричі: вона здійснила друге ядерне випробування в травні 2009 року; запустила супутник у квітні 2012 року, порушуючи резолюції Ради Безпеки ООН № 1718 і № 1874; здійснила третє ядерне випробування в лютому 2013 року. Враховуючи часті погрози північнокорейського режиму перетворити Америку, від Гавайїв до Вашингтона, на «море вогню», важко зберегти оптимізм.

Що засвідчує американським політикам досвід роботи з тріо країн «вісі зла» з 2002 року? По-перше, прагнення до «зміни політики» має більше сенсу, ніж боротьба за зміну режиму. Адміністрація Буша змінила режим в Іраку, але за рахунок величезних витрат, які доводиться мати і сьогодні. Навпаки, мета Обами щодо Ірану була скромнішою і була зосереджена на ліквідації потенціалу зі створення ядерної зброї. Ця робота дала позитивні результати.

Чи може бути застосований цей досвід щодо Північної Кореї? Ясно, що, враховуючи минулу тактику ведення переговорів режимом Кіма, Обама не хоче виявляти будь-яку нову дипломатичну ініціативу і може передбачати, що ведення переговорів з Північною Кореєю дало б його внутрішнім політичним супротивникам привід дискредитувати його угоду з Іраном.

Таким чином, в цьому питанні, найімовірніше, збережеться вичікувальна позиція. Проте, якщо просто чекати колапсу Північної Кореї і зміни режиму в результаті дефолту — то вартість такого хаотичного або сильного краху може бути надто високою. Дійсно, острах перед цими витратами змушує Китай бути пасивним у тих питаннях, які стосуються його північнокорейського клієнта.

Але час — не на боці Америки. Північна Корея продовжує збільшувати свій ядерний арсенал і розробляє ракетні технології далекої дії (вона вже може запустити балістичну ракету, здатну завдати удару по західному узбережжю Америки). Коротше кажучи, країна стає прямою загрозою для безпеки США.

Відповідно американські впливові політики повинні мати лише обмежені цілі, маючи справу з Північною Кореєю. Вони мають зрозуміти, що ці цілі будуть досягнуті лише тоді, коли вони будуть пов’язані з отриманням економічної вигоди для режиму Кіма. Рішення Лівії припинити свої ядерні розробки в грудні 2003 року і підписання угоди з Іраном цього року стали можливими лише з цієї причини.

Північна Корея, звичайно, не Лівія і не Іран. Але це також і не держава-відлюдник 1950-х років, оскільки за останні роки країна значно змістилася в бік ринкової економіки. Дійсно, на початок 2000-х років більше чотирьох п’ятих прибутку сім’ї середнього північнокорейця становив неофіційний ринковий прибуток. Водночас для підтримки свого існування режим Кіма залежить від податків від міжнародної торгівлі.

Лідер Північної Кореї, Кім Чен Ин, не є реформатором типу Ден Сяопіна з Китаю; але його режим стає дедалі більш схожим на Китай унаслідок безповоротного розширення ринкових сил. Це, звичайно, змінить ситуацію, в якій Кім розраховує вартість і переваги здійснення ядерної програми. Захід має допомогти йому внести зміни до цих розрахунків.

Крім того, міг би виявитися корисним той факт, що США, Китай і Росія змогли співробітничати в угоді по Ірану. Зокрема, позиція китайського президента Сі Цзіньпіна щодо ядерної програми Північної Кореї ближча до американських пропозицій, ніж позиція будь-якого з його попередників. Враховуючи економічну залежність Північної Кореї від Китаю, який займає приблизно 90% обсягу її торгівлі сьогодні, дуже важливо використати перевагу від цієї політики конвергенції.

Кращим способом зробити це було б рішення утриматися від «стратегічного вичікування» і розпочати неформальний контакт з Північчю, щоб прозондувати наміри Кіма. Зрештою, у відносинах з таким непостійним режимом, який склався в Північній Кореї, вичікування ніколи не буває ефективним.

Проект Синдикат для «Дня»

Юн ЙОН КВАН — колишній міністр закордонних справ Республіки Корея, зараз професор Міжнародних відносин в Національному університеті Сеула.