Iсторія однієї дружби
1946-й рік. Післявоєнний, важкий, голодний. Мені тоді було десь років 12. Та пам’ятаю всі події чітко, бо було важко в усьому. Закарбувалася в пам’яті і ця подія.
У двір, де жила тітка Килина зі своєю 82-річною матір’ю Лукією, зайшла молода жінка з хлопчиком, якого вона ледве несла. Вона просила прийняти її на квартиру. Це була Ніна з Даніком.
Тітка Килина сказала, що з дітьми приймати не буде, бо з ними клопіт. Вони то кричать, то шкодять. Проте вона змінила своє рішення і взяла її з цим хлопчиком.
Це була росіянка, що приїхала в Україну, шукючи кращого життя, бо в Новгородській області в селі Вад, де вона жила біля батьків, була велика — з дев’яти осіб — сім’я. Щоб полегшити батькам життя, вона й пішла в люди.
Дісталася до України. Чоловік виявився недобрим, і вони розлучилися. Так вона дійшла до нашого міста.
І хоч жінки говорили різними мовами, вони незабаром здружилися, стали нерозлучними.
Ніна Олександрівна Миронова влаштувалась на роботу в дитсадок. А тітка Килина стала глядіти її маленького сина Даніка. Потім стала його хрещеною матір’ю.
Ніна навчилася готувати українські страви, заготовки на зиму. Вийшла заміж за українця Павла Ніколенка. Нажили з ним двох доньок — Женю і Надю, — і тітка Килина знову хрестила обох дочок. Проблеми незнання мови не було. Вони та їхні діти знали обидві мови. Жили дружно й щасливо. А тітка Килина виховувала їхніх дітей, бо вони обоє працювали. Потім діти почали ходити до школи. Вчили українську. Закінчили школу, потім батьки переїхали в Росію — в місто Кстово. Дівчата закінчили медичні інститути, Данік працював на заводі в Кстово. Помер.
Проте Женя і Надя дружбу з Україною і знайомим продовжують. Приїжджаючи, оглядають хату хрещеної баби Килі, згадують ті часи. Вільно розмовляють обома мовами і згадують поганими словами тих політиків, які спеціально баламутять людей на мовному грунті. А народи наші дружили і завжди допомагали один одному у важкі часи голоду, розрухи. Дружба простого народу завжди прокладала добрі шляхи до щасливого й заможного життя.
