«Більш видимими і відомими стають справжні люди!»

Оксана ЯРОШ, професор кафедри політології та державного управління Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— Задля збору свідчень про події Майдану 2013 — 2014 років у різних куточках країни Український інститут національної пам’яті ініціював створення регіональних робочих груп, які упродовж літа та осені здійснюють записи в найбільших містах України. До цього проекту на Волині залучено Східноєвропейський національний університету імені Лесі Українки та Волинську державну телерадіокомпанію. Ці спогади дуже важливо зберегти, бо час іде, і потроху все забувається. Ці записи будуть зберігатися в архівах, і наші нащадки зможуть дізнатися про Майдан через ці особисті, емоційні, трагічні історії.

Маю честь бути регіональним координатором цієї діяльності, й щаслива, що записи за проектом «Майдан: усна історія» дають можливість ближче пізнати героїв Майдану, познайомитися краще із такими людьми, як Сашко Гуч, Сергій Мерчук, Богдан Климчук, отець Михайло Бучак, дев’ятнадцятирічний Богдан Морозов — усіх не перелічиш. От Сашко Гуч — унікальна людина, дуже позитивна. Навіть про страшні речі він говорить із посмішкою. Він був важко поранений у лютому 2014 року, досі проходить реабілітацію. Лікувався в Ізраїлі. Або Сергій Мерчук, який витягав своїх друзів із пекла. Постійно за інших згадував, про себе лише повідомив, що був трохи поранений. А Сашко питає мене: «Сергій казав, що сам був вісім (!) разів поранений?» Отакі люди є навколо нас! І якщо вони є, то все в Україні буде добре! Ми переживаємо страшні часи — Майдан, війна, однак нашу непросту дійсність варто поважати за те, що більш видимими і відомими стають справжні ЛЮДИ.

Леся КОС, жителька Горохова:

— Мене тішить те, що невеличкий (але нестерпний) ремонт у моїй квартирі добігає кінця. А ще прийшло подання на мого брата, який воював у зоні так званого АТО і пережив полон... Можливо, він очолить наш Горохівський військкомат. Погода теж не завдає клопоту, ходимо на ставки купатися. А засмучують (і, на диво, це вже стало якоюсь моторошною звичкою) події на сході. Знаєте, я досі тривожуся за хлопців, які там у заручниках. Особливо за тих, хто сидів разом із братом. Я не маю відповіді на питання: чому їх не звільнили?..  І це пригнічує, змушує знову і знову про це думати. Змушує писати драматичні вірші. А найбільше засмучує те, що я просто не БАЧУ виходу для нашої молодої України з цієї «гібридної» бойні, з цих безглуздих смертей. Інколи я просто перестаю вірити, що у нас як нації є майбутнє.

Роман МАРТИНЮК, волинський волонтер, нині — рядовий Збройних сил України:

— Служу в 14-й окремій механізованій бригаді за призовом. Торік «волонтерив», на сході бував щотижня. Напередодні минулого Дня Незалежності був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, разом із Бірюковим, Тукою, Ричковою... Досвід останнього року змусив дуже критично ставитися до влади діючого Президента, маю власну теорію змови і зради. Близько знайомий із подіями під Волновахою, Савур-Могилою, Іловайськом. Дещо знаю про Дебальцеве. Чув (бо знаходився за десять кілометрів від того місця), як розстрілювали 31-й блокпост...  Передбачаю із високою долею ймовірності черговий наступ «сепарів», особливо в секторах «В» та «М» — від Волновахи до Маріуполя, є ймовірність оточення цих міст. Особливо гостро це вдарить по Україні зараз, напередодні Дня Незалежності, особливо якщо згадати події річної давнини... Намагаюся думати критично і логічно. Розумію різницю між тим, що пишуть і кажуть, і тим, що думають і роблять. Тішить мене лише те, що цей сказ зі сходу нам все ж таки вдається стримувати від поширення на мирну землю України.

Iєромонах Нiфонт, настоятель храму в селищі Голоби Ковельського району:

— Два дні у кінці серпня  голобська громада приймала паломників міжнародної ходи до Почаєва. Українці здавна беруть участь у прощах до святинь. Вважається, що коли людина хоч раз у житті пішки дійде до Святої Гори, то благословення Господа отримують не лише сам паломник, а й наступне його родове покоління. А той, хто зустрічає і приймає подорожнього, розділяє його нагороду. Понад 500 волинян і до сорока вірян із Польщі, Білорусі та Росії  мали зупинку під час своєї нелегкої дороги в Голобах. Церковне подвір’я таку кількість прочан бачить лише у пасхальну ніч. Проща є зустріччю людини з Богом, вірою у те, що Він воскрес, а з Ним воскреснемо й ми. Зустріч із богомольцями — це певний іспит для голобчан на доброзичливість, щедрість і найголовніше  —  єдність. Для паломників наші люди приготували трапезу. На подвір’ї стояв чан на 500 літрів, у якому кипів український борщ, поруч — бочка на 400 літрів із трав’яним запашним чаєм.

Звичайно, за традицією українського столу, на гостей чекала і смажена картопля у 15 відрах.  Чому вказуємо цифри, можливо, хтось подумає, що вихваляємося? Ні! Хочемо наголосити на всенародній участі нашої спільноти. Насправді зустрічати таку кількість людей можливо лише тоді, коли в цьому візьме участь уся громада. У Голобах так і сталося. Хтось ніс бульбу, а хтось цибулю й огірок. Інші  з самого ранку  чистили картоплю, а дехто у той же час збивав  із дощок душові кабінки.

Варто зазначити, що не лише парафіяни Георгіївського храму взяли на свої плечі турботи з організації прийому прочан. До них долучилися і прихожани місцевих громад Київського патріархату та християни Віри Євангельської. Вони і продукти приносили, і прийняли паломників у свої домівки на нічліг.