У далеких Татіщевських таборах

На меморіалі Вічної Слави в Луцьку на одній з алей поруч із Пам’ятним знаком воїнам-»афганцям» є ще один — «Синам Волині останнього воєнного призову». На мармуровій плиті викарбувані слова: «Вони служили в запасних військових частинах і не загинули від ворожих куль, а померли від голоду і холоду в 1944 — 1945  рр.». Праворуч від тексту стоїть бронзове зображення лаврового вінка з хрестом посередині, а внизу стислий напис «Вічна пам’ять».

Усе було б, як і належить, із вшануванням цих жертв, адже жодна війна без них не обходиться. Якби не захований за ним достовірний зміст. А саме: в серпні-вересні того суворого 1944 року, вже після визволення у липні міст та сіл Волині від нацистських загарбників, військкомати мобілізували всіх 17-річних юнаків — майже п’ять тисяч. Згідно із законом, вони мали б це робити після досягнення 18 років.

Читачі газети із східних і центральних областей України мене запитають: чому так несправедливо вчинила радянська влада щодо західняків? Відповідь проста: щоб юні волиняни не йшли до УПА, яка тоді ще активно діяла на терені Поліського краю і чинила спротив новим «совєтським» порядкам.

Далі в цій розповіді хочу послатися на свідчення мого старшого троюрідного брата Андрія. Він народився 1927 року, в селі Уляники, яке належало тоді до Луцького району. Прожив Андрій Степанович лише 69 років, останні п’ять років тяжко хворів, але уклав свій родовід і написав спогади про злиденне дитинство, втрачену юність та нелегку армійську службу в Карелії, а згодом у Грузії та Калінінградській області. Є окремий розділ про перебування в таборах за Волгою. Ось окремі фрагменти з його рукопису.

«Після того як на початку квітня в нашому селі та сусідніх загорнули всіх чоловіків віком від 1895-го до 1926-го років, через кілька місяців взялися за найменших, 1927 року народження. Почалася їх мобілізація. В армію призивали юнаків, борода котрих не була знайома з лезом бритви.

Із Волині протягом серпня — вересня відправили для поповнення резерву два ешелони. Другим ешелоном судилось їхати мені. Завантаження відбувалося на залізничній станції «Луцьк». Почалося під вечір і закінчилося, коли над частоколом ківерцівського лісу завиднівся червоний, мов розпечене гарматне ядро, диск місяця. У цей час паровоз зробив перший оберт коліс у безвість. Волинянами поповнили навчальний центр, що був розташований у Татіщевському районі Саратовської області.

Їхали понад десять діб. Часто на різних станціях нас надовго зупиняли, бо пропускали на фронт ешелони з технікою та підкріпленням. На станціях давали хлібні сухарі робітникам, які ремонтували колії, бо в нас були домашні припаси і ми не голодували.

Наш ешелон прибув на роз’їзд Нікольське, не доїхавши до станції Татіщево, приблизно опівночі в середині вересня. Нас тут чекали представники 57-го Запасного стрілецького полку. Вивантаження відбулося швидко. Вишикували й повели. Куди — ніхто не знав, кругом темрява, під ногами похрустує промерзле листя... А слід у багатьох залишався від босої ноги. Дорога виявилася далекою, і що було краще з наших речей, ми продавали. Кілометри за два-три розпочався ліс, а в тому лісі були сховані величезні землянки з триповерховими нарами, без грубок для опалення. Ось вони то нас і проковтнули.

Зранку почалось переодягання, якщо те лахміття можна назвати військовою формою. На вулиці перед лазнею роздягались, свій одяг кидали в загальну купу, а хто хотів, залишав, щоби відправити додому. Але насправді ті речі стали ласим кусочком для молодших командирів, котрі відібрали все цивільне, не залишивши навіть шкарпеток та рукавиць. Випорожняли торби з харчами. Наші шлунки перевели з домашнього сала та житнього хліба на гірку, пісну пшоняну кашу котячими порціями, пом’яту картоплю в лушпиннях та ріденький супчик. А хліб такий, що можна з нього шахи ліпити. Через тиждень-другий ми відчули страшенний голод, весь час хотілося їсти. Нерідко згадувався домашній цебрик зі м’ятою картоплею для свиней.

Наближалася зима, а з нею — морози. На наше здоров’я почали діяти додаткові випробування — холод, військова муштра з боку молодших командирів. У нашій 2-й автоматній роті справжнім катом був старшина Білоковаленко. На щастя, я не був його підлеглим. Моїми командирами були лейтенант Салаєв і старший сержант Кудрявцев. Розумні, справедливі люди. У землянках було пристосовано під грубки по одній 200-літровій бочці, які були встановлені в сушарнях. Позаяк дров не було, палили їх рідко.

Триповерхові нари було відведено нам для сну. Виглядали вони так: на дошки, горбилі стелили ганчірки, які до ранку від тепла тіла висихали. Ганчірки прикривали шинеллю, спали по двох, під голови замість подушки ставили черевики, які накривалися гімнастеркою. Зверху накривалися другою шинеллю, штани спускали нижче. Так, щоб закривали ступні. Вдень тут була їдальня, класи. З особистих речей кожен мав рушник, кусочок господарського мила і ложку. Ось такий скарб солдата. Для освітлення використовували гільзи від 45 мм гармат. Сплющивши горловину, втягали в неї гніт із куска шинелі, нижче пробивали отвір, через який усередину заливали лужну рідину. Гніт повільно горів, але не так світив, як коптів.

О шостій ранку був підйом, потім нас виводили на фіззарядку. Найурочистішою подією був ранковий огляд на Форму номер 20. Всі роздягалися до голого торсу. Шкіра робилася гусячою. І всі спільно з командиром шукали вошей. Яке було щастя, коли в сусіда знаходили паразита... Отже, того дня були звільнені від занять обидва сусіди і під наглядом санінструктора Бордичі доправлені в лазню. Але там ніхто не мився, тільки прожарювали одяг. Це був надійний шлях знищення паразитів. Білизни не міняли не тільки в позачерговому відвідуванні лазні, а й у плановому. І кольором вона не відрізнялась від верхнього одягу. Землянки холодні, не пристосовані до зимових умов. Тут довго, крім нас, нікого не тримали. Місяць-два — і в маршову роту, а далі — на фронт. Наші прохання відправити на фронт залишалися марними.

Важка праця на будівництві газопроводу «Саратов — Москва» (це будівництво було розпочато в березні 1945 року), заготівлі дров для господарчих потреб, малокалорійне харчування, холод, муштра сприяли виникненню різних хвороб. Розпочався мор. Майже щоденно когось хоронили. Хоронили тихенько, без солдатських почестей, без трун, у неглибокі ями. Не вистачало сил викопати в промерзлій землі справжню могилу. З листопада 1944 року до травня 1945-го було поховано в Саратовській землі майже триста чоловік. А скільки повернулись інвалідами і померли вдома — невідомо. Наприклад, із мого села Уляники мобілізували восьмеро юнаків, в Татіщево померли двоє, достроково звільнили через хвороби трьох, і лише троє відслужили до кінця. Якби не саратовські слідопити — ніхто про померлих там не згадав би й сьогодні. Постіль в армії я вперше побачив у червні 1945-го, коли мене вже перевели служити до військової частини на Кольському півострові.

Після закінчення війни нас ще сім років вчили, як воювати. Між нами був найнижчий відсоток осіб із вищою та середньою освітою. Ми здобули посади хіба що мозолистої праці, над нами проводили експерименти на виживання, а ми не гинули, а помирали за сталінським методом, тихою голодною смертю. То чим можна компенсувати втрачену юність, зруйновану молодість, нашу неосвіченість, нічим не виправдані жертви?»

P. S. Депутат Верховної Ради України першого скликання від Волині Андрій Бондарчук 1993 року першим порушив питання про визнання солдатів останнього воєнного призову учасниками бойових дій у Великій Вітчизняній війні з наданням їм відповідних пільг. Сесія підтримала його пропозицію, і було внесено відповідні зміни та доповнення до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». А декілька років тому Олександр Багнюк, котрий очолює обласну ветеранську організацію «Останній воєнний призов», написав і видав книжку «Гіркий погляд у минуле», в якій розповів про своїх однолітків призову 1944 року. Нині це документальне видання є в багатьох бібліотеках нашого краю, а також в експозиціях обласного краєзнавчого музею, музею Луцьких ветеранів та краєзнавчих музеїв міст Ковеля, Нововолинська, Володимира-Волинського і Рожища...

...Важкою виявилась доля сімнадцятирічних юнаків 1927 року народження. Гинули вони в далеких заволзьких таборах, жертовно гинули заради незалежності України в повстанських боївках, передчасно помирали комісовані через хвороби під тягарем важкої праці й у повоєнних домашніх злиднях. Тож нехай через роки буде світлою наша пам’ять про них.