Iсторія як муза

Самобутнього та оригінального тернопільського художника Дмитра Стецька знаю близько тридцяти років. Струнка худорлява постать, довгі козацькі вуса з затіненою іронічною усмішкою та уважний, проникливий погляд. Майже незмінний впродовж років образ митця, овіяний запахом ароматно-міцної кави.... І його твори, разюче відмінні від засад соцреалізму в 1970—1980-х, які ніби промовляють власною образно-пластичною мовою, що змінювала свої засоби вираження впродовж років нашого знайомства...

Дмитро Стецько народився в багатодітній селянській родині на Лемківщині у похмурі дні Другої світової 8 листопада 1943 року. Опинившись на українсько-польському прикордонні, село Полонне (населення якого активно підтримувало УПА), «за умовами переселення українців з їхніх етнічних територій» було депортовано польським комуністичним режимом і дощенту спалено 28 березня 1946 року. У товарних вагонах разом із худобою лемківську родину перевезли на хутір Драгоманівку (назву села, як переказували старожили, запропонував Іван Франко на честь Михайла Драгоманова) неподалік від містечка Козьови на Тернопільщині.

З дитинства проявився у здібного хлопця хист до співу й малювання. Тому по закінченні школи вступив до музичного училища, потім настала служба в армії. А 1968 року Дмитро вступає до Львівського училища вжиткового та декоративного мистецтва ім. І. Труша, де навчався у таких відомих мистців-педагогів як Тарас Драган і Володимир Трофимлюк.

По закінченні училища Дмитро Стецько повертається до Тернополя, з яким і будуть пов’язані наступні десятиліття його життя й творчості.

Уже перша робота «Свято врожаю» (1973) — розпис темперою на стінах водолікарні в Микулинцях — засвідчила: недаремно на приватних заняттях за зачиненими дверима історик мистецтва Микола Батіг знайомив студентів із творчістю українських монументалістів школи Михайла Бойчука...

Однак швидко зрозумів, що опинився на периферії. Як згадує дружина художника, мистецтвознавець Віра Стецько: «Дмитро зазнавав переслідувань за свою бунтарську вдачу і непримиренність до засад соцартівського мистецтва, він організував колектив музик, з яким їздив по весіллях і заробляв на пензлі й фарби, щоб спокійно малювати на хуторі картини...»

Художник і радянська периферія 1970 — 1980-х... Периферія з її характером наїждженої возом колії готових штампів та образів, штилю творчих пошуків — не висовуйся! Периферія, яка не сприймає рівня, вищого за офіційно встановлений стандарт. Внутрішній світ Дмитра Стецька, його широка ерудиція, вимагали своєї образотворчої мови, зрозумілої, на жаль, не кожному. І в ті десятиліття, коли більшість художників увічнювала на полотнах лики вождів, веселих трактористів і сталеварів, життєрадісних доярок та свинарок із десятком вгодованих поросят, пожинаючи за своїх «казкових героїв» реально-казкові лаври, він, з дитинства пізнавши істинну ціну справжньої праці, напружено творив у своїй невеличкій майстерні, свято оберігаючи її спокій, не впускаючи туди чужого, не завжди доброзичливого ока...

Так, у створених впродовж 1970-х років полотнах розкривається чуттєвість його філософських концепцій: «Перейдене поле», «Скрипаль» (1975), «Портрет матері», «Черемха» (1976), «Гіркі яблука» (1977), «Повз минуле» (1978) — сюжетів, вихоплених із самого виру життя...

Історичній минувшині народу, тонкому розумінню його культури і звичаїв присвячена серія полотен, скульптур і пластичних композицій «Віхи історії» (1981 — 1989). Виходячи з давніх літописів, історичних пісень та легенд і філософськи трансформуючи образи, Д. Стецько створив полотна «Байда», «Нас тут триста як скло...», «На герць», «Козацьке бароко», «Хрещені перелоги», «Холодний Яр», скульптуру «Один із сотні», пластичні композиції «Саркофаг», «Жорна з під Берестечка», «Собор І — ІІ» та ін. І до того ж, олійний живопис художника завдяки технології ґрунту власного приготування здійснює враження стародавньої темпери, створюючи ще один нюанс психологічного сприймання твору.

У портретах Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка (1986) досить вдало відображено монументальність обтічних форм постатей, точно передано фізіономічні риси облич та лінеарність обрисів рук. В останньому — постать поета своєрідно проявляється з абстрактних площин, створюючи відчуття перехідності реального в ірреальне, що надає образу певної космічності.

Новий масштабний мистецький проект «Не в часі», до якого увійшло 115 творів живопису та 14 скульптур, створених впродовж 2000 — 2010-х років, та експонований у Національних художніх музеях Києва і Львова мав би підвести творчий підсумок до ювілею Дмитра Стецька. У полотнах циклів «Часовий зріз», «Прадавні скрижалі», «Храм душі моєї» художник «шукає ті тонкі й водночас міцні зв’язки, які поєднують сьогодення з праісторичною ментальністю народу». Як писав доктор мистецтвознавства Олександр Федорук, «рядки цифр, письмен, літер, що малюють просторовий розвиток, забезпечений космічною активністю, невгамовно спричиняють порядок реальності, пробуджуючи енергію інтелектуалізму...»

І впродовж років пріоритетною у творчості Дмитра Стецька залишається національна тематика, яка, трансформуючись через особисте філософсько-мистецьке осмислення митцем, знаходить нове життя кожній історичній події, кожному героєві-романтику його полотен. Бо, як писав луцький художник-філософ Орест Хмельовський, «життя — це лише шлях. І важливо йти ним до свого Я».

Фоторепродукції картин надано автором