Natura morta австрійського інтелектуала

Наш масовий читач нічого про нього не знає, хоч одна з його книжок — про українську жінку, депортовану до Австрії 1943 року. Йозеф Вінклер — австрійський письменник, у колах читачів-знавців його вважають яскравою зіркою інтелектуальної літератури, він — лауреат численних нагород, серед яких — Велика державна премія Австрії та престижна Літературна премія імені Георга Бюхнера. Але в Україні він практично невідомий, тому що не «бестселеровий». Про Вінклера у нас заговорили після того, як вийшов у світ його роман «Вивезена» українською мовою, в якому автор відтворив свої розмови з Валентиною Ілляшенко, котру в роки Другої світової вивезли з Черкащини до Каринтії на примусові роботи, а її родина пережила сталінську колективізацію та Голодомор. Тоді, під час «Книжкового Арсеналу», який дуже вдало обрав одного з почесних гостей, у письменника взяли кілька інтерв’ю. Розпитали про те, що знає австрієць про Україну і що знають в Австрії про українських письменників, оце й уся відбулася розмова. Більше українською Вінклера не перекладали, керуючись, напевно, «специфічністю» його аудиторії: Йозеф пише про смерть, село, релігію, але в якійсь специфічній манері, тож навішувати на його творчість якісь тематичні ярлики — все одно, що намагатися втримати воду в ситі. Втім, 2015 року Йозефа Вінклера вдруге видали українською, а саме — його «римську новелу» «Natura morta».

Книжку в Україні мав представити сам автор, проте через хворобу письменник до Києва так і не приїхав. А між тим, зустріч йому готували елітну — письменник мав представляти свій твір у супроводі оперних арій у виконанні Сусанни Чахоян, а уривки з українського перекладу мав зачитувати екс-міністр культури Євген Нищук. Візуальною ж «рамкою» зустрічі мала бути експозиція виставки австрійських митців Йоханеса та Рональда Цехнерів «Нариси Майдану» в галереї М17. Все так і відбулося, от тільки без самого Вінклера. А от про тонкощі перекладу «День» розпитав у перекладачки «Natura morta» Нелі Ваховської:

— Працювала я в екстремальному темпі, бо спочатку книжку планували випустити лише наступного року. Тому свої 30 днів відпустки я поклала на те, щоб по вісім годин на день перекладати цей текст, — ділиться секретами роботи Неля Ваховська. — Наскільки зрезонує цей текст в Україні — питання складне. З естетичного погляду, це письмо, яке в Україні трішки призабуте. В українському авангарді були поривання до такого письма, але за 50 років соцреалізму та всіляких інших «ізмів» це трохи стерлося. Це письмо не про подію, майже без сюжету, і власне це не роман, а новела на 120 сторінок, яка оповідає про, здавалося б, банальну подію — випадкову смерть хлопчика на базарі. Але тут важливу роль відіграє колорит. Вінклер робить неймовірне — він відтворює бароковий живопис засобами мови. І як на мене, це водночас дуже жорстко кодовано, подібно до католицької літургії. Цей текст можна прочитати як літанію в мелодиці Служби Божої. Це — специфічна тема для Йозефа Вінклера, він — жорсткий антикатолик, тому це такий собі квазі-реді-мейд для літератури.

Цей текст водночас живописний та музичний. Мені довелося постійно його зачитувати, щоб він узагалі складався. Я маю сторінки, які я зачитала настільки, що вже не відчуваю, як їх сприймають люди, у мене є своя мелодія, я можу розказувати його напам’ять... Сиділа у своїй кімнаті і зачитувала собі вголос уривки, щоби витримати ритм тексту...тому працювалося довго і важко, але щодня було відчуття, яке можна висловити так: «вау, як він це робить!» Сподіваюся, цей текст знайде свого читача, але у своїй естетичності це в чомусь мистецтво для мистецтва, звичайно. Він елітарний, у нього не може бути широке коло читачів, але читачі цього твору — люди витонченого смаку, — ділиться враженнями перекладачка.

Натомість екс-міністр культури оцінює твір та його залучення до українського літературного середовища крізь призму сучасних українських реалій:

— Щоб відчути трагедію болю і, з іншого боку, щоб звільнитися від нього — його треба ще збільшити, — коментує «Дню» Євген Нищук. — У мене було таке відчуття щодо тексту Вінклера. Він тонко відчув цей момент — коли щось трапляється, є стільки охочих подивитися на нещасний випадок у житті людини. Людям це цікаво, хоча чути про обставини цієї події — страшно і боляче. Йозеф свідомо іде на певну провокацію людської психіки. І ця тема зараз доволі актуальна в Україні. Бо ми, на превеликий жаль, не те що звиклися... але кожного дня отримуємо звістки про загибель наших хлопців на сході. І сьогодні ми крізь літературну призму, за допомогою бачення письменника маємо ще раз зазирнути у свою свідомість — як ми це сприймаємо. Я відчув у цьому тексті певний характерний ритм роз’ятреного нутра автора. Це дуже якісна література, недаремно Йозеф Вінклер має високі нагороди. Важливо, щоб до українського читача доходили твори, які мають цінність у Європі, до яких є велика увага. І ми повинні бути співзвучними з ними. Шкода, що в цьому руслі ми не завжди встигаємо подавати кращі українські твори в хороших перекладах за кордон. А це важливо було б зараз здійснити. Європу цікавить сучасне українське мистецтво й література. Я не хочу сказати, що Європа дещо законсервувалася, хоч, може, так і є, але в цьому контексті Україна для Європи є таким простором, у якому можна черпати образи, події, обставини, в яких можна багато писати прози і поезії, малювати, знімати фільми. Бо тепер це плацдарм — болісний, трагічний, фарсовий, гротескний, героїчний — щоб описувати те, що відбувається не лише з Україною, а й з людиною загалом.