Чи є перспектива у Мінська-2?

У вівторок після засідання Тристоронньої контактної групи в Мінську було оприлюднено сім погоджених учасниками перемовин пунктів вимог. Мова йде про прискорення процесу відводу малокаліберної бойової техніки обома сторонами конфлікту, а також про розгляд варіанту закону щодо проведення виборів на окупованих територіях. Ці вимоги були сформовані за участю представників бандитів. У свою чергу представники «ЛНР» попросили іноземну сторону допомогти бойовикам відновити водопостачання на окупованій території. Нагадаємо, що при цьому вони не погоджуються допустити до українсько-російського кордону місію ОБСЄ, що є порушенням мирного врегулювання конфлікту та суттєво ускладнює технічний процес організації розмінування ділянок.

На жаль, саме 3 листопада спостерігалося порушення тиші, адже бойовики з метою провокації обстріляли з використанням в тому числі гранатометів українські позиції зокрема в селищі Трьохізбенка, що на Луганщині. Внаслідок цих обстрілів було поранено трьох військовослужбовців разом із комбригом 92-ї механізованої бригади Віктором Ніколюком із позивним «Вітер».

Чи насправді у нас перемир’я на Донбасі й яка перспектива Мінських домовленостей? Для того, щоб отримати інформацію з перших вуст про перебіг подій, ми запросили до редакції «Дня» одного з основних переговірників з українського боку в Мінську, завдяки роботі якого вже вдалося кардинально зменшити обстріли в зоні конфлікту. Отже, днями в газеті відбулася зустріч із головою безпекової підгрупи Тристоронньої контактної групи Євгеном Марчуком, який розповів про особливості роботи своєї підгрупи щодо досягнення режиму тиші. Дійсно, вже кілька місяців на фронті триває відносне затишшя  порівняно з активними бойовими діями до початку осені.

«Із самого початку я стверджував, що Мінські домовленості — це не найкращий варіант, — говорить Євген Кирилович. — Це було тоді, коли домовленості лише «варилися». Мені запропонували включитися в переговорний процес на рівні робочої підгрупи, а не тристоронньої контактної групи. Погодився я лише тому, що прагнув сприяти припиненню бойових дій. Тоді я ще не уявляв, що й розмінування буде не менш актуальним, ніж бойові дії. На рівні людини, громадянина я знаходжу собі внутрішнє виправдання в тому, що за ці півроку досягнуто суттєвих результатів із припинення вогню, зокрема зі зменшення важких обстрілів. Безумовно, це не можна назвати перемир’ям в жодному разі. Але  ми маємо,  щоправда крихке, але затишшя. Гадаю, що заради цього варто було брати участь в даній справі. Зрозуміло, що поки не розв’яжуть ці питання в цілому, в тому числі й у політичній площині, вирішення проблеми в безпековій сфері — це лише ходіння по тонкому льоду. Вважаю, що занадто мало висвітлюють необхідність і сутність Мінського переговорного процесу. Можна вести окрему дискусію про те, що він був не найефективнішим на початковому етапі. Але зараз є ось такі реалії, й іншого формату немає».

Наскільки ефективним є «мінський формат» перемовин у цілому та чи є йому альтернатива?

Читайте в ексклюзивному інтерв’ю з Євгеном Марчуком у п’ятничному номері «Дня».