«Нашими учителями були священики, котрі зазнали репресій…»

Три роки тому в Ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському кафедральному соборі вперше в новітній історії Мукачівської греко-католицької єпархії з 1944 року відбулося публічне висвячення у єпископський сан владики Ніла.

Єпископ-помічник Ніл (Юрій) Лущак – належить до сучасної генерації священнослужителів Закарпаття. Народився 22 травня 1973 року в Ужгороді. Навчався в Папському урбаніянському університеті, здобуваючи ліценціат із філософії. 2009 року вступив у тернопільський новіціят Чину Братів Менших, прийнявши чернече ім’я Ніл та 2010 року склав тимчасові обіти. Того ж року розпочав викладати філософію в Ужгородській греко-католицькій богословській академії ім. Блаженного Теодора (Ромжі).

«У ДИТИНСТВІ ХОТІВ БУТИ… ФУТБОЛІСТОМ»

– Коли ви відчули поклик Всевишнього стати його земним слугою?

– Я зростав у глибоко віруючій сім’ї, бачив щоденні молитви дідуся й бабусі, слухав їхні бесіди зі священиками-підпільниками ГКЦ отцями С.Федором, Й.Штелихою, котрі часто бували в нас. Однак у дитинстві я не мріяв стати служителем престолу Господнього, а хотів бути... футболістом. На моє прохання батько записав мене до секції при щойно відкритому спорткомплексі «Юність», неподалік якого ми мешкали. Впродовж чотирьох років я добросовісно займався у цій секції, але коли настав час іти до спеціалізованого класу, мене «відсіяли» через проблеми із зором.

Вирішальний вплив на вибір подальшого життєвого шляху на мене справила військова служба у лавах Радянської армії, яку я проходив спочатку у Шепетівці, а потім, незважаючи на розпочатий вивід військ, встиг ще дослужити в тодішній НДР.

Думаю – це було Боже просвітління, бо доходив я до цього рішення поступово. Повернувшись 1993 року з армії, відразу вступив до щойно переведеної до Ужгорода єпархіальної духовної семінарії, яка почала діяти після реабілітації греко-католицької церкви. Умови навчання та проживання були майже спартанськими. Мешкали ми у вагончиках, які осінньо-зимової пори добряче промерзали, навчалися в класах культосвітнього училища, а молитися по кілька разів на день за будь-якої погоди ходили до церкви аж у сусідній Минай. Нашими першими учителями були священики, котрі зазнали репресій, пройшли Сибір та підпілля, тому їхній особистий приклад кріпив наш дух і вчив не зважати на дискомфорт тілесний. Усі ми добре знали, чому обрали такий шлях, тому жоден у ті непрості семінаристські роки не спасував перед труднощами, і нині кожен достойно старається на Господній ниві.

– Історія Мукачівської ГК єпархії – це історія боротьби за духовні та культурні цінності корінного населення, яка дуже тісно переплітається з постатями її найяскравіших очільників: владик Андрея Бачинського, Юлія Фірцака, святомученика Теодора Ромжі. Хто з них для вас особисто є ближчим по духу?

– Ви назвали імена справді славних синів нашого краю життя і діяльність яких можуть слугувати прикладом патріотизму, непохитності віри та взірцем служіння Богу і пастві. Висока освіченість, вроджений хист організатора та щирий патріотизм владики Андрея Бачинського дозволили йому домогтися майже неможливого – 1771 року вибороти для Мукачівської єпархії її канонічну незалежність, перенести резиденцію до Ужгорода та дати могутній поштовх для збільшення числа парафій. Він висвятив стільки священиків, скільки не висвячували до і після нього й по декілька єпископів разом узятих. За його правління єпархія мала більш ніж півмільйона вірників, понад 800 священиків, 7 монастирів. Це насправді був золотий вік нашої єпархії. Кажуть: коли почала відновлюватися Галицько-Львівська митрополія, кандидатура А.Бачинського на її главу була найсильнішою, і лише протест угорських властей перешкодив його інтронізації. Якщо його порівнювати з іншими видатними діячами нашої церкви, то він є для нас тим, ким для галичан є митрополит Андрей Шептицький, котрий також із великим розмахом розвивав Галицьку метрополію, дбав про поліпшення життя бідних селян, виступав заступником простих людей від визиску лихварів та магнатів. Вони були не лише проникливими душпастирями, а й умілими суспільними діячами. Так само і владика Юлій Фірцак чий «Меморандум» на початку ХХ ст. спричинив рятівну для горян «Верховинську акцію» Едмунда Егана. Він, по суті, став рятівником селян із найвіддаленіших гірських сіл, які найбільше потерпали від зажерливого користолюбства лихварів при мовчазній згоді тодішньої угорської влади. Святомученик Теодор Ромжа, котрий у сталінське лихоліття поклав життя за віру і церкву, є для мене взірцем того, як треба дотримуватися вірності тій присязі, яку склав, ступаючи на священичу стежину.

«КОЖЕН ІЗ НАС МАЄ СИНІВСЬКИЙ ОБОВ’ЯЗОК ДБАТИ ПРО РІДНУ НЕНЬКУ, РІДНИЙ КРАЙ ТА БОЖУ МАТІР»

– Наскільки далеко має дистанціюватися церква від політичного життя країни?

– У Ліни Костенко є чудова поезія про своєрідну триєдину матір кожної людини: неньку, котра дає земне життя, рідну землю, на якій зростаєш, та небесну матір-заступницю Пресвяту Богородицю, котра дала нам Ісуса Христа. Отож кожен із нас має синівський обов’язок дбати про рідну неньку, рідний край та Божу Матір. Звісно, церква, духовенство не мають брати безпосередньої участі у політичному житті, а тим паче – скочуватися до зловживання довір’ям мирян та участі у виборчій агітації, а передусім дбати про мораль.

Однак усі ми громадяни і нам не байдуже, буде наша країна демократичною чи тоталітарною, влада компетентною і чесною чи недолугою і злодійською, будуть наші вірники жити у достатку чи впроголодь. Апостол Павло каже, що ми маємо молитися за владу. Молитися для того, щоб її напоумлювати діяти в інтересах людей. Недарма кажуть, що влада є віддзеркаленням народу. Правдиво у «Молитві за Україну» просимо Всевишнього осінити нас «волі і світу промінням», просвітити «світлом науки і знання» та зростати «в чистій любові до краю». Ось вам і вичерпна відповідь, за допомогою яких критеріїв має впливати церква на суспільне життя.

– Як ви ставитесь до ідеї святкувати Різдво Христове в Україні з 24 на 25 грудня, спільно з усіма християнами Європи?

– Будучи членами Апостольської Соборної Католицької церкви, ми теж прагнемо того, щоб такі світлі празники, як Різдво Господнє, Великдень святкувати разом. Це є наша велика мрія. Але прийняття такого рішення залежить від готовності суспільства підтримати його. Ми бачимо, наскільки довгим, болісним і навіть кривавим був шлях українців до свого стратегічного геополітичного вибору. Тут ситуація схожа, адже Україна багатоконфесійна держава. Навіть у середовищі православних віруючих наразі немає єдиного погляду на це питання. Але я переконаний, що з Божою поміччю ми дійдемо згоди і в цьому.