Iсторії газових воєн

«Хотів би повідомити: уперше за всю історію України ми пройдемо зиму без російського газу», — заявив прем’єр-міністр Арсеній Яценюк на зустрічі членів уряду з представниками дипломатичного корпусу в Києві минулої п’ятниці й запевнив, що це стало можливим завдяки реформі в НАК «Нафтогаз України». «Це реальна реформа і реальний крок до того, що Україна диверсифікувала постачання природного газу», — переконував послів прем’єр, наголошуючи не лише на тому, що Україна зможе завершити поточний опалювальний сезон без закупівель російського газу, а й на тому, що це — результат реформ.

•  Справді, 2015 року імпорт Україною газу з боку Росії становив лише 6,1 мільярда  кубометрів, що в 2,4 раза менше, ніж за підсумками 2014 року (14,5 млрд куб. м). А з 25 листопада повністю припинено закупівлю російського газу, закриваючи газовий баланс країни реверсним європейським газом, власним видобутком і ресурсами з підземних сховищ. До того ж «Нафтогаз» купує газ у Європі за ціною нижче за $200 за тисячу кубометрів, тоді як російський газ, навіть зі знижкою, коштував би для України $227. Як уточнив міністр енергетики й вугільної промисловості Володимир Демчишин у розмові з журналістами в четвер, ціна «десь менше $170  — це базова ціна на хабах, а з транспортом виходить трішки нижче $200». Причому, за словами міністра, це ще не «найсвіжіша» ціна. Але чи не зарано пити газоване шампанське?

•  Сьогодні вже дещо призабулася багаторічна історія  «газового питання» у відносинах Росії й України. Почати її слід було б з того, що газова потужність СРСР створювалася, по суті, українськими розумом і руками. Знявши пінку з  родовищ Західної України, де було уперше в світі почато промисловий видобуток газу, Москва потім віддала пріоритет величезним північним і сибірським  родовищам. Їх піднімали  українці, які напрацювали величезний досвід у газовій справі. Вони ж становили професійний кістяк будівельників магістральних експортних газопроводів («Уренгой — Помари — Ужгород», «Союз» («Оренбург — Західний кордон СРСР»), «Прогрес» («Ямбург — Західний кордон СРСР»).

З розпадом Союзу про ці заслуги було забуто. І майже всі запаси газу, а також левова частка побудованої з величезним трудом і фінансовим напруженням інфраструктури дісталася Росії. Вона стала найбільшим у світі постачальником природного газу, а цей газ перетворився на основну статтю доходів її бюджету. Але без договірних відносин з Україною продавати газ до Європи стало неможливо. І в серпні 1992 року було досягнуто перші домовленості про постачання газу до України і його транзит через нашу територію, а також про взаєморозрахунки у цих операціях.

•  Але з другої половини 1992 року почала зростати заборгованість України за постачені енергоресурси. Оплата за енергоносії й, головним чином, за газ, стала однією з ключових проблем російсько-українських відносин. У результаті переговорів президентів Росії і України Бориса Єльцина і Леоніда Кравчука в січні 1993 року сторони підписали угоду про врегулювання взаємної заборгованості за продукцію, постачену один одному до 1 січня 1993 року. Одночасно були затверджені дозвільні квоти на взаємні постачання товарів, зокрема нафти й газу. Незважаючи на те, що Росія відмовилася повністю задовольнити заявку України, президент України тоді заявив, що «підписані документи підтверджують наше давнє бажання й прагнення жити в дружбі, згоді й партнерстві й працювати спільно для розв’язання тих проблем, що у нас є».

Iсторія одного малюнка

До свого 20-річчя «День» починає публікацію знакових фото й ілюстрацій

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

Цей сатиричний урбаністичний пейзаж, створений геніальним художником-провидцем Анатолієм Казанським ще в перші роки незалежної України — 1998 року, — публікувався в «Дні» десятки разів. І щоразу — коли атмосфера довкола намальованих на ньому труб розжарювалася й створювала загрозу для країни та її громадян.  Більш того, цей малюнок так точно охарактеризував всі акти «газової» драми, що у свій час навіть став ілюстрацією до постійної рубрики. Вдивіться уважніше, й ви зрозумієте, що перед вами своєрідна енциклопедія політичного, економічного та й культурного життя нашої країни від здобуття незалежності й до останнього часу. Усі ці роки газова труба була шляхом до влади й загрозою життю, джерелом постійних корпоративних конфліктів і воєн, багатства одних і бідності інших, створення й відставок урядів, що служили не людям, а цій трубі, якій вони поклонялися й, незважаючи на це, мріяли продати. А маленькі люди, немов мурашки, під наглядом «великих смотрящих», що постійно гризлися між собою, втілювали в життя міф про те, що труба «це наше все». Чи правда, що тепер цей міф може бути спростований і навіть забутий? Великий художник, схоже, передбачав і такий варіант. Але чи втілиться він коли-небудь у життя?

•  Проте ситуація не поліпшилася. За даними «Газпрому» на лютий 1993 року борг України перед ним перевищив 138 мільярдів рублів. Росія оголосила про призупинення постачань газу Україні. У відповідь українська влада пригрозила, що перекриє транзитні газопроводи. Це була дуже жорстка  прелюдія до першого газового конфлікту. І в березні  «Газпром» підписав у Варшаві угоду про будівництво транзитного газопроводу «Ямал — Західна Європа» в обхід України через територію Польщі. У червні сторони домовилися про перехід на світові ціни на нафту й природний газ. Але вже в серпні експорт енергоресурсів до України вперше був припинений на п’ять днів.

•  Тодішній прем’єр-міністр Леонід Кучма домовився з Віктором Черномирдіним, і Росія відновила постачання. Але вже 26 серпня  «Газпром» знову заявив про скорочення їх на 25% через  зростання заборгованості. Уряд України вирішив перейти до крутих заходів — неплатникам газ обрізували. Але боргів не поменшало. Саме в цей час Росія вперше звинуватила Україну в несанкціонованому відборі газу з транзитної труби, а потім запропонувала здати їй в оренду низку об’єктів української газотранспортної системи. Як пише Вікіпедія, 1993 рік слід вважати відправною точкою в розвитку відкритого газового конфлікту між Росією і Україною.

•  У лютому-березні 1994 року були зупинки газових постачань і нові вимоги повернення боргу шляхом передачі прав на українські газопроводи й підприємства. За підсумками «газового» протистояння в листопаді Україна отримала гарантії постачань газу на грудень і на весь наступний рік. Встояти Україні допомогла обіцянка поступитися у спорі за зарубіжні активи колишнього СРСР. У грудні ця угода, відома як «нульовий варіант», була підписана.

•  Початок 1995 року, коли уряд очолив Євген Марчук, ознаменувався новими газовими переговорами. Борг України був реструктуризований.  Випущені (з розстрочкою платежів на 12 років) і передані «Газпрому» відповідні  державні облігації. Але борги споживачів доросли до 50% і тиснули на зовнішню заборгованість. Уряд вирішив розвести отримувану Україною плату за транзит і оплату за імпортний газ. У результаті в країні з’явилися зачатки внутрішнього газового ринку і перші недержавні компанії.

Завдяки цьому наступний, 1996 рік минув без газових катаклізмів. У січні була створена й почала роботу змішана російсько-українська комісія зі співпраці. До її завдання входив контроль за виконанням домовленостей між Росією й Україною, а також підготовка нових угод і розвиток двостороннього економічного співробітництва. Експерти зазначають, що робота цього органу, створеного за ініціативою Марчука, привела до систематизації двосторонніх проблем і дозволила поліпшити координацію під час їх розв’язання. У цілому, як згадують сучасники, 1996 рік, завдяки твердій лінії прем’єра,  виявився одним з найстабільніших для «нафтогазових» зв’язків Росії й України. І хто знає, як розвивалися б ці відносини далі, якби Марчука не звинуватили у «формуванні власного політичного іміджу» й не відправили у відставку.

•  Зате 1997 рік багато в чому став роком поступок і відступу. Українська сторона припинила наполягати на підвищенні ціни за транзит російської нафти магістральним нафтопроводом «Дружба»: у травні був підписаний не лише Договір про дружбу, співпрацю й партнерство з Росією, а й комплекс угод про Чорноморський флот, відповідно до якого він отримав право залишатися в Криму ще 20 років — до 2017 року. Орендна плата за цю військово-морську базу була пов’язана з погашенням заборгованості України за газ. А підписав цю угоду прем’єр-міністр Павло Лазаренко, який займався не лише формуванням власного іміджу, а й значно більше — власного гаманця. Наприкінці цього ж року уряд створює НАК «Нафтогаз України», який згодом назвуть чорною дірою українського бюджету. З 1998 року «Газпром» припинив прямі постачання газу Україні й почав постачати газ лише в оплату за транзит. Експортом «платного» газу зайнялася посередницька компанія «Ітера». Пізніше її змінили Eural Trans Gas і «РосУкрЕнерго».

•  У 1999—2001 роках Україна продовжувала політику поступок, які тепер сприймаються як абсолютно невиправдані. За газові борги ми віддали Росії вісім стратегічних бомбардувальників Ту-160 і три Ту-95МС, близько 600 крилатих ракет Х-22, що стояли на озброєнні далекої авіації, а також всіляке наземне устаткування. При цьому з російського боку постійно лунали звинувачення в тому, що Україна краде газ з транзитної труби. Офіційно українська влада ці вигадки спростовувала. Але одного дня світ був неабияк здивований. Президент України Леонід Кучма в інтерв’ю журналу Spiegel 2000 року заявив:  «Москва щороку перекачує через нашу країну на захід 130 мільярдів кубометрів газу. Якщо тут відкачають мільярд кубометрів — це ж нікчемна частка».

•  Проте на початку третього тисячоліття газові відносини України й Росії, здавалося, вступили у період, який у народі називають «мир та спокій». Сприяючи бажаній перемозі Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року, російська влада схвалили додаткову угоду до контракту між «Газпромом» і «Нафтогазом», якою на п’ятирічний термін, до 2009 року, для України  встановлювалася фіксована ціна на російський газ — 50 доларів за тисячу кубометрів. Але внаслідок помаранчевої революції президентом України став  Віктор Ющенко.

•  У Росії вирішили, що часи «пільг» (ціна в $50) для України закінчилися й почали займатися будівництвом газопроводів в обхід території України (Ямал — Європа та Північний потік). Це призвело до зниження обсягів газового транзиту через Україну. У свою чергу пріоритетами енергетичної політики України стало позбавлення від російської газової залежності, пошук альтернативних джерел палива й енергоефективність.

Наприкінці 2005 року Україні був пред’явлений фактичний ультиматум — до 1 грудня прийняти російську ціну — 160 доларів за тисячу кубометрів. Не погодилися, й до середини грудня пропонована Росією ціна була піднята до 220—230 доларів за тисячу кубометрів. (Радник президента Росії з економічних питань Андрій Ілларіонов назвав конфлікт, що розгорнувся між Росією й Україною, «газовою війною» й визнав, що в ній Росія застосувала проти України «енергетичну зброю»). Звісно, в умовах такого диктату Україна відмовилася підписати контракти на постачання газу 2006 року. І з 1 січня російський вентиль був перекритий.

Конфлікт був припинений у ніч з 3 на 4 січня підписанням документів, які, схоже,  задовольняли обидві сторони. Договір строком на п’ять років передбачав, що постачання до України проходитимуть через посередницьку компанію «РосУкрЕнерго», а ціна за газ для України становитиме $95 за тисячу кубометрів (на перше півріччя). Компромісна ціна стала можливою завдяки «змішенню» дорогого російського й дешевого туркменського газу в трубі для України. Але Верховна Рада України не схвалила цю угоду, висловивши недовіру уряду Юрія Єханурова.  Крім того, без ентузіазму поставилася до неї й Туркменія, яку не задовольняла ціна.

•  2008 року почався новий тур газового конфлікту, в результаті якого з 1 січня 2009 року була припинена подача газу для України, а з 5 січня зменшилася його подача для європейських споживачів. З 7 січня транзит російського газу через територію України був припинений повністю. І поновився лише 20 січня, після того як у Москві були підписані відповідні контракти, які вважаються чинними й до сьогоднішнього дня.

21 квітня 2010 року в Харкові Віктор Янукович и Дмитро Медведєв підписали нову угоду про вартість закупок и транзиту газу через українську ГТС, пов’язавши зниження ціни на 30% (від розрахованої за формулою  контракту) с продовженням угоди про аренду бази у Севастополі на 25 років, до 2042 року. Ці угоди, які в Україні були одразу зустрінуті протестами, Росія розірвала 2014 року після анексії Криму, негласно оголосивши Україні нову газову війну, що триває досі.

•  Спираючись на допомогу європейських партнерів, Україна, можна сказати, її вже практично виграла, повністю відмовившись від закупівлі російського газу. Але однією лише ціною палива російсько-український газовий конфлікт, що триває щейі на тлі війни на Донбасі й анексії Криму, не вичерпується. Попереду переговори щодо транзиту російського газу, що йде до Європи, через територію нашої країни. Україна наполягає на тому, щоб привести відповідний контракт у відповідність з третім енергопакетом Євросоюзу й українським законом. Відповідні поправки  мають передбачати не лише зміну системи тарифоутворення, а й враховувати нові мережеві кодекси, інші вимоги європейського і українського законодавства. Росія, що прагне своїми газовими «потоками» обійти Україну, звісно, постарається ігнорувати або навіть торпедувати невигідну їй пропозицію й переговори.

Нагадаємо, що Нацкомісія з регулювання енергетики й комунальних послуг запровадила з 1 січня 2016 року нову систему тарифоутворення при транзиті газу через українську територію, встановивши також і тарифи для точок входу й виходу української газотранспортної системи. Розмір можливого ефективного підвищення тарифу офіційно не називався, але, за словами українських чиновників, йдеться про його підвищення в 1,5-2 рази. Причому НКРЕКП дозволила «Нафтогазу» транзитувати газ за чинним контрактом з «Газпромом» лише до березня й зобов’язала згодом врахувати різницю в тарифах також і за цей період.

•  Чому до березня? Зрозуміло, що за будь-якого перебігу переговорів Україна не хотіла б почути звинувачення у зриві постачань газу до Європи у розпал опалювального сезону. У той же час до «транзитних» рішень НКРЕКП, що розроблялися, мабуть, не без узгодження з урядом і «Нафтогазом»,  усе ж виникають питання. За великим рахунком вони (рішення), як то кажуть, ллють воду на газпромівський млин. У путінського проекту «Північний потік 2», що йде в обхід України, в Європі й без того чимало прибічників (серед них і найбільші газові компанії Німеччини, Франції й Австрії, що уклали відповідні угоди). Підвищення транзитного тарифу так чи так може позначитися й на ціні європейського газу, що постачається Україні. Куди в цьому випадку прилетить транзитний бумеранг?

Кому «труба», а кому борги

7 березня Енергетичне співтовариство проведе у Відні слухання щодо реформи НАК «Нафтогаз України»

За два тижні, 7 березня, Енергетичне співтовариство проведе у Відні слухання щодо реформи НАК «Нафтогаз України». Як сказав минулої п’ятниці в Києві його директор Януш Копач, «ми спробуємо разом оцінити всі погляди на реформу «Нафтогазу». Арбітраж європейського Енергоспівтовариства виглядає цілком обгрунтованим хоча б тому, що Україна досі не змогла виробити власної погодженої концепції цієї вкрай важливої реформи.

Глава правління «Нафтогазу» Андрій Коболєв вважає за необхідне створити нове підприємство для управління активами української газотранспортної системи. На його думку, його власником має стати Фонд державного майна України. Причому цю реорганізацію слід провести терміново, щоб встигнути до завершення наприкінці 2016 — початку 2017 року розгляду взаємних позовів «Нафтогазу» й «Газпрому» у Стокгольмі. «Це підприємство, під назвою, припустимо, «Магістральні газопроводи України», й буде оператором української ГТС», — припустив Коболєв.

Він пропонує залучити в цю чисту нову компанію інвестора, щоб зберегти транзит для України й зірвати плани будівництва Північного потоку-2. «Іноземний партнер потрібен для збереження транзиту. Навіть не так для інвестицій, як з погляду комфортності й прозорості для європейських країн», — пояснив глава «Нафтогазу». При цьому він додав, що в нинішнього оператора ГТС «Укртрансгазу» залишаться підземні сховища. Щоправда, він допускає й інше рішення, за якого ПСГ можуть бути передані ще одній компанії.

У той же час, зважаючи на чинний транзитний контракт «Нафтогазу» з «Газпромом», у рамках якого сьогодні забезпечується 83% доходів «Укртрансгазу», передача магістральних газопроводів від «Нафтогазу» новому операторові, на думку Коболєва, можлива лише після переведення цього контракту на нову компанію-оператора. Глава «Нафтогазу» сумнівається, що «Газпром» добровільно на це погодиться, й сподівається на рішення Стокгольмського арбітражу з цього питання.

Інша думка у міністра енергетики й вугільної промисловості Володимира Демчишина. Він не вважає за доцільне виділяти ГТС з «Укртрансгазу» й відділяти ГТС від підземних сховищ. «ГТС має перспективу лише в комплексі з ПСГ — це моє переконання. І технологічно, і комерційно вигідно, щоб вони залишалися в одній структурі», — говорить міністр. На його думку, це (вихід ГТС з «Укртрансгазу») вимагає, зокрема, узгодження з кредиторами, і не лише «Нафтогазу», а й «Укртрансгаза», і зробить менш привабливим новий актив без ПСГ. Крім того, це суперечитиме вимогам 3-го енергопакету про розділення транзиту й видобутку, оскільки ФДМ також отримає для приватизації «Укргазвидобування».

Але Коболєв переконаний, що конфлікту інтересів при цьому не виникне, оскільки ФДМ отримає ці активи лише в тимчасове управління, тоді як відділення ГТС від сховищ газу не стане перешкодою для залучення інвестора. На його думку, отримання чистої, без боргів, структури в разі створення нової компанії переважить інші негативи. «Якщо буде очевидно, що транзитний дохід переводиться на ПАО «Магістральні газопроводи України», тоді є ймовірність, що у нас не буде проблем з кредиторами», — запевняє глава «Нафтогазу».

Хто розсудить високопоставлених сперечальників, що висловлюються, швидше за все, не лише від себе, а й з урахуванням розкиду думок керівництва країни, що патронує їх? З таким питанням «День» звернувся до президента Київського інституту енергетичних досліджень Олександра Нарбута.

«У цій дискусії брала участь також представник Світового банку Людмила Бутенко, — сказав експерт «Дню». — Я б дуже уважно поставився до результатів досліджень, про які вона розповідала, і вважаю дуже корисним також аналіз інших варіантів можливого реформування цього сектора. Зокрема, я вважаю неправильним, що обидва українські керівники не аналізували варіанту ліквідації «Нафтогазу». Це їхня велика системна помилка, хоча раніше Демчишин такі думки офіційно висловлював.

Правління «Нафтогазу», звичайно, не зацікавлене в ліквідації. Воно хотіло б зберегти всі активи, що є у нього в управлінні. І навіть міркування про подальшу приватизацію й залучення стратегічних інвесторів у ГТС і в підземні сховища, а також у добувну компанію я розцінив би як націлені на отримання «Нафтогазом» безпосередньої вигоди від продажу або приватизації цих активів. Отже, цей план, на мій погляд, не ставить основним завданням національні інтереси країни. Він може бути ефективним лише виходячи з корпоративних інтересів цієї компанії.

А національні інтереси, на мою думку, вимагають від нас ефективнішого використання всіх, і добувних, і газотранспортних активів, підземних сховищ і розподільчих мереж, які сьогодні також значною мірою в державній власності. Для всіх цих активів слід було б створити нову систему управління на принципі «без концентрації права володіння». Я думаю, саме такий план відповідав би найбільшою мірою національним інтересам».