«Біронівщина»

Ще за три тисячі років до нас було написано: «Є речі, про які кажуть: «Дивись, оце нове! Але це вже було у часи давні, далекі від нас» (слова Еклесіаста). Один із цікавих прикладів слушності цієї думки — «варязьке» правління (вплив, домінування або й пряме панування іноземців, «приходьків», запрошених здалека політиків, воїтелів, чужоземних експертів-фахівців). Може, ми навіть не уявляємо повною мірою, наскільки ця стара проблема сягає своїм корінням глибини віків, ба навіть тисячоліть.

Справді, ще давні єгиптяни нарікали на «засилля» закордонних прибульців при фараоновому дворі (ассирійців, фінікійців, хеттів, лівійців тощо). Ще римляни обурювалися, на їхню думку, надмірною чисельністю наближених до влади греків у своїй Вічній Столиці. Ще середньовічні королі, імператори, герцоги, «високодостойні» князі були вкрай незадоволені величезним впливом італійців у своїх «богообраних» державах. А скільки гнівних «блискавок» спрямовувалося впродовж століть проти єврейських, вірменських (приклади можна множити) діаспор у різних країнах світу...

Не оминула «чаша сия» і Третій Рим — Імперію Романових. Перш за все, варто згадати тут сумнозвісну «біронівщину» (від прізвища курляндського дворянина німецького походження Ернста Йоганна Бірена, 1690—1772 — після прибуття до Росії змінив прізвище на Бірон, — фаворита, коханця й фактично першого міністра сумнозвісної імператриці Анни Іванівни, який за 10 років правління цієї самодержавної монархії (1730—1740 рр.) став практично необмеженим володарем Росії). Цим «збірним» терміном зазвичай позначають ганебну, на думку патріотичних істориків, добу російської історії, коли найважливіші державні рішення ухвалювали німці (Бірон та найближче коло його соратників; абсолютно неосвічена та далека від розуміння державних справ імператриця Анна автоматично схвалювала всі рішення свого фаворита, турбуючись лише про те, щоб стинати голови, колесувати та відрізати язики реальним або потенційним змовникам — підозрююча була жінка!) Німці ж, як пишуть дослідники, «прибрали до рук» велику частину власності та національних багатств неосяжної імперії. Розглянемо колізії того часу трохи докладніше; може, і певні (не абсолютні!) паралелі з сучасністю зможемо при цьому побачити.

Отже, Бірон, а також фактичний міністр закордонних справ Андрій Остерман, командувач армією фельдмаршал Бургард Мініх, «шеф» дуже прибуткової тоді гірничорудної промисловості Аксель Конрад Шемберг, голова Коммерц-колегії (по-сучасному Міністерства торгівлі) Карл Менгден, «таємний радник» цариці Рейнгольд Левенвольде — всі ці етнічні німці набули такої ваги в державних справах 1730—1740 рр., що це дало підстави пізнішим історикам говорити про існування (і визначальний вплив) цілої «німецької партії» при російському дворі. Наскільки справедливими є такі твердження? Не підлягає сумніву, що в добу цариці Анни (як і до неї, як і пізніше, як і сьогодні) державна політика Російської імперії визначалася вузьким колом довірених осіб (справді, німців серед них таки було чимало), серед яких точилася запекла боротьба за «милість» государині (государя). Оцей фатальний політичний «стиль» (котрий «являє себе» в усій красі й зараз, у ХХ столітті, й не лише в Росії) і є визначальним в оцінці такого зловісного явища, як «біронівщина» — а не «іноземне ярмо», навіть у тому разі, якщо це «ярмо» не є перебільшенням. Слід іще додати, що іноземці (і доба Анни Іванівни тут не є винятком), хоч би які  корисливі цілі вони переслідували і які б нахабні були, все ж таки тією чи іншою мірою мусять «вписуватися» в реалії тієї чи іншої конкретної країни. Так, згадані вище німці любили поговорити про російські державні інтереси, про російський патріотизм (!), а цариця Анна видала у 1731— 1734 роках 14 указів про гарантування в імперії «справедливого суду», який би розглядав справи «за вечным Законом христианским, невзирая ни на какие лица, от низшаго хлебопашца до министра Нашего» (і справді, міністр уряду Анни Волинський, противник «німецької партії», роздратував Бірона — і був у червні 1740 року страчений «отрубанием головы» за «предерзкую государственную измену», при цьому йому попередньо відрізали язика...) Натомість, головою Таємної (Секретної) канцелярії Анни був чистокровний росіянин Андрій Ушаков; саме він уславився звірячими тортурами й знущаннями над в’язнями, коли нещасні люди після тривалих катувань забували навіть своє ім’я.

Проте, думається, корисно поставити питання й таким чином: а коли в історії взагалі виникає проблема «засилля» іноземців? Очевидно, аж ніяк не тоді, коли корінний народ, що споконвіку живе на цій землі, нібито «втрачає таланти» або навіть «деградує» (такі гіпотези є абсурдом), а тоді, коли панівне угрупування, позбавляючись опори всередині країни, шукає її, цю опору, вже за кордоном. І тоді створюється режим так званого зовнішнього управління (якраз отут і виникають вельми гострі й неприємні аналогії з українською сучасністю, вже не умовні, «притягнуті», а доволі влучні). Приміром, відомого словацького реформатора Йозефа Міклоша хочуть призначити на посаду в нашому уряді навіть без надання йому українського громадянства (бо Міклош не хоче відмовлятися від словацького) — і вже готується відповідний законопроект...

Щодо епохи Анни Іванівни, то промовистим є такий приклад: посол Франції Філіпп Шетарді й посол Іспанії Карлос де Ліріа не лише виділяли кошти біронівському уряду, який безнадійно погруз у боргах, не міг збалансувати бюджет й слізно просив західні уряди про допомогу. Більше того: згаданий Шетарді разом із послами Пруссії та Швеції брав найактивнішу участь у серії таємних змов, а після цього — «палацових переворотів» гвардії, внаслідок яких спочатку був заарештований «регент» Бірон (за місяць після смерті Анни), а потім приведена до влади дочка Петра І Єлизавета (1741—1761), цілком непідготовлена до правління (до кінця життя не могла збагнути, як це може бути, що Англія розташована на острові, віддавала увесь свій час танцям й розвагам), зате величезна російська «патріотка», яка декларативно «усунула від влади» іноземців.

Ось такі повчальні висновки випливають із подій майже 300-річної давнини... Якою мірою вони стосуються України? Думається, читач зможе розібратися...