«Колективний Дюранті»...

«Відбілення замовників» — як політики і журналісти спотворювали реалії» — так називається один з розділів книжкової новинки «Дня» — «Котел» або Справа без терміну давності». В цій збірці про новітню історію України, зокрема, на прикладі резонансної «справи Гонгадзе-Подольського» йдеться про відповідальність журналістики за спотворену систему координат. Журналісти мали б робити все, аби винні у вбивстві їхнього колеги Георгія Гонгадзе і побитті громадського діяча Олексія Подольського були покарані. Але... Замовники у загаданих злочинах досі не просто на волі — вони активно впливають на українську журналістику і політику.

В цьому контексті показовою стала нещодавня історія. Відомий блогер Сергій Іванов розмістив у себе на сторінці фотопост, на якому зображено сцену під час прийому в Британському посольстві з нагоди Дня народження Її Величності Королеви Великобританії, де в невимушеній атмосфері перешіптуються між собою колишній заступник головного редактора «Української правди», а нині народний депутат від президентської фракції БПП Сергій Лещенко та український олігарх, зять екс-президента Леоніда Кучми — Віктор Пінчук. Поруч із ними — дружина Пінчука й дочка Кучми — Олена Пінчук.

На перший погляд, здавалося б, що тут такого? Ну постояли, ну поговорили, і що? Насправді, це фото дуже символічне? Чому?

Перше. Лещенко довго працював в «Українській правді» — інтернет-виданні, яке заснував Георгій Гонгадзе. А отже ця справа мала б бути для всього колективу УП додатковим зобов’язанням, не кажучи про елементарну журналістську солідарність і відповідальність. «Метаморфози «Української правди» почалися ще 11 років тому, коли це видання фактично відмовилося висвітлювати інші епізоди злочинів Кучми (проти мене, Подольського), крім тих, що пов’язані з Гонгадзе, — коментує «Дню» народний депутат II та III скликань Верховної Ради, який в свій час також постраждав від режиму Кучми і отримав політичний притулок в США через подальшу загрозу своєму життя, Олександр Єльяшкевич. — Мотивували вони це тим, що, мовляв, займаються тільки одним епізодом. Разом з тим, «УП» почала друкувати матеріали, які дискредитували Миколу Мельниченка. Але і епізод щодо Гонгадзе вони також «злили». Сьогодні я вже можу про це сказати відкрито — сама «УП» через різні причини не відстоювала відкритість судових засідань, пов’язаних з Гонгадзе, та відверто ігнорувала їх. Висвітлення цього процесу у них поступово перетворювалося на висвітлення за калькою технологів родини Кучми. Це також співпало зі зближенням журналістського колективу з цією родиною. На сайті «УП» почали з’являтися інтерв’ю доньки Кучми, фінансуватися поїздки журналістів на заходи цієї родини, навіть більше, «Українська правда» стала офіційним медіа партнером даних заходів, а з часом взагалі перетворилося в рупор родини Кучми».   

Друге. Лещенко і його колега Мустафа Найєм були постійними відвідувачами таких відомих заходів як Ялтинській форум чи Українській сніданок в Давосі, які організовує родина Кучми — Пінчука. І вони не просто їх висвітлювали, а часто підписувалися під своїми матеріалами, що поїздки здійснені за сприяння Фонду Пінчука. Далі, потрапивши до парламенту, вони вже були гостями цих заходів в якості народних депутатів. Більш того, той же Найєм, наприклад, був модератором Українського сніданку в Давосі. 

16 ЧЕРВНЯ 2016 Р. ПОСОЛЬСТВО ВЕЛИКОБРИТАНІЇ В УКРАЇНІ / ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ СЕРГІЯ ІВАНОВА

Третє. Як журналісти Лещенко та Найєм стали народними депутатами? Просто так потрапити до президентського проекту «Блок Петра Порошенка» було неможливо. Була потрібна спеціальна протекція... Більш того, під час депутатства вже досить давно спостерігаються абсолютно критичні заяви і взагалі ставлення цих двох депутатів до самого Петра Порошенка. Однак, зауважимо, що на відміну від Миколи Томенка чи Єгора Фірсова їх не те, що не позбавляють депутатства, їх навіть з фракції не виключають. Невже ці депутати мають крутійший «дах» за Президента? До речі, один з народних депутатів, який добре знає кухню «єврооптимістів» в парламенті, куди входять зокрема Лещенко, Найєм, розповів дуже цікавий випадок, коли учасники цією депутатської групи пошепки розповідали, що мовляв про Пінчука треба менше говорити, і взагалі доведеться звикнутися, що на їхніх зустрічах з різними експертами чи іноземними гостями буде присутній саме цей олігарх.   

Четверте. Ще однією відомою історією є відмова в 2013 році у відкритті блогу Олексію Подольському на «Українській правді». «День» писав про це (№ 159-160 за 6-7 вересня 2013 р. та № 164 за 16 вересня 2013 р.). Суть в тому, що свій блог на «УП» мав навіть одіозний українофоб Вадим Колісниченко. Можна по-різному ставитися до автора відомих записів в кабінеті другого президента  Миколи Мельниченка, але у нього своя аналогічна історія: «Кілька років тому мені Олена Притула також відмовила в блозі на «Українській правді», — коментував «Дню» в 2013-му Мельниченко. — Тому мене не здивувала ситуація з Подольським. Вважаю, що Притула не зацікавлена в тому, щоб справа розглядалася в суді. Напевно, там є глибоке коріння й свої «скелети в шафі». Вони здали свого колегу. На превеликий жаль, у більшості своїй журналісти не роблять все для того, щоб замовників злочину було покарано».

П’яте. Автор досить давно висвітлює тему резонансної «справи Гонгадзе — Подольського», зокрема, десятки разів за останні роки бував на судових засіданнях у цій справі, але «борців» Лещенка і Найєма на судах жодного разу не бачив. 

Здавалося б, всі ці очевидні речі мали б бути зрозумілі і підтримані в журналістській спільноті. Проте, як виявилося, в декого вони викликали зворотню реакцію. Так, Вахтанг Кіпіані написав у себе на ФБ в рамках дискусії після посту Сергія Іванова: «Відкрив новий закон «Фейсбуку». Журналісти, які пишуть гадості про Лещенка чи Мостову (хоча, до чого в даному випадку Мостова — залишається питанням. — Авт.) — вони могли б зробити кращі розслідування чи написати кращі тексти, але їм катастрофічно бракує часу. Бо треба ж написати для загального відома, що вони, такі талановиті й принципові, думають про Лещенка та Мостову».

Ну як мінімум головному редактору «Історичної правди» потрібно уважніше читати нашу газету. Насамперед, «День» видав загадану книгу «Котел», не кажучи вже про постійне висвітлення теми «справи Гонгадзе — Подольського». Звичайно, у нас немає мети опускатися до журналістських чвар чи «розборок» (наші аргументи — це наша робота). Проте для суспільства важливо розставити акценти. Наприклад, замість якихось конкретних відповідей під час дискусії в соцмережах той же Вахтанг Кіпіані вирішив похизуватися, що він видалив двох френдів — журналістів «Дня» (автора та Валентина Торбу), бо вони, виявляється, «поширюють брехню шизофреника».

Як то кажуть, невелика втрата. Але те, що редактор «Історичної правди» називає «живого Гонгадзе» — потерпілого Подольського, якого за три місяці до вбивства Гонгадзе за аналогічним сценарієм вивозили з Києва і били (залишили живим), «шизофреником», це багато про що свідчить... Як і те, коли він натякає, мовляв, Подольський (пізніше він видалив з друзів і його) «давно вже грає роль у російському спектаклі»... Пригадуєте, колись ми вже чули про «американського шпигуна» Гонгадзе, «агента іноземних спецслужб» Мельниченка..., тобто дискредитацію — жертв, свідків, потерпілих. Хіба цей сценарій не на користь замовників? «Отож! Ми — всі агенти, крім Кучми й Пiнчука!», — написала користувачка ФБ Елена Кузина в коментарі на сторінці Подольського.

Буквально місяць тому, нашу увагу привернув один з експонатів з великої колекції періодичних видань Вахтанга Кіпіані, яку він виставив у себе на сторінці в ФБ. Йшлося про випуск газети «За рубежом» від 1934 року, в якій опубліковане інтерв’ю Сталіна журналісту «Нью-Йорк Таймс» Волтеру Дюранті, відомого, зокрема, запереченням Голодомору, а також Пулітцерівською премією. Тоді ми запропонували і зробили з редактором «Історичної правди» інтерв’ю на цю тему на цілу газетну шпальту, в якому він зокрема сказав: «Якщо усереднено подивитись на західну пресу, то вони працюють за вищими стандартами, ніж ми. Ми не маємо ні принижуватись, ні посипати голову попелом, але повинні натомість прагнути до персональної незалежності журналіста від впливів... Один мій знайомий з діаспори, в якого я брав інтерв’ю на цю тему, сказав, що Дюранті точно знав, що бреше, але його особисті кар’єрні інтереси і можливість побачити на першій шпальті своє інтерв’ю зі Сталіним перемагали».

І справді, важко заперечити. Однак, вірус «колективного Дюранті», схоже, відкрито або приховано інфікував частину українських журналістів. Причому якщо Дюранті робив свою «чорну справу» щодо чужої країни, то в Україні це робиться по відношенню до своєї. Насправді, не один політик і журналіст зробили собі кар’єри на «справі Гонгадзе — Подольського», експлуатуючи її, але з часом принциповість «борців за правду» мімікрувала або взагалі зникала.