Війна і гроші
Учинки журналістів «Громадського ТБ» як симптоми суспільної хвороби
На мою думку, наразі не випадковими є ані вчинки журналістів «Громадського ТБ», які разом із журналісткою московської «Новой газеты» відзняли позиції українських десантників на промзоні Авдіївки й виклали відео в Інтернет (що викликало обурення з боку військовиків і багатьох журналістів, бо йшлося про демаскування цих позицій), ані аргументи захисників цих учинків із числа іншої частини журналістів — мовляв, ідеться про право суспільства на інформацію, яке не можна нічим обмежувати. Все це є складовою загальної ситуації в країні («вранці воюємо, ввечері торгуємо»), зумовленої небажанням чинної влади називати речі своїми іменами й діяти відповідно до реальних викликів війни на теренах Донбасу.
І справді: понад два роки точаться масштабні воєнні дії з участю всіх видів наземних сил; на першому етапі, доки Росія не перекинула на Донбас сучасні засоби протиповітряної оборони, українські війська використовували ще й авіацію, зараз обидві сторони використовують безпілотники, в тому числі пристосовані для точкових бомбових ударів.
Обидві сторони втратили по кілька тисяч «багнетів», загинуло чимало цивільних жителів, зруйновані не лише окремі об’єкти (як-от Донецький аеропорт), а й цілі населені пункти — і все це зветься «антитерористичною операцією» (яка за визначенням не може тривати понад кілька днів), а бійці-фронтовики — «учасниками АТО». РФ, неспровоковане вторгнення регулярних частин якої мало наслідком «котел» під Іловайськом та великі втрати з боку українських військовиків, юридично не вважається агресором, дипломатичні відносини з нею підтримуються (навіть посла з Москви не відкликано), торгівля з нею хоч і не процвітає, але продовжується, вантажні фури з Європи до Росії та з Росії до Європи вільно — після торішніх спроб блокування — рухаються українською територією...
Ба більше, читаю в Інтернеті свіженьку об’яву: «Пассажирские и грузовые перевозки ДНР, ЛНР, Украина, Россия, Крым». Хочете з України до «ДНР»? Будь ласка, тільки платіть гроші! І навпаки — теж. І до окупованого Криму з «материкової» України, будь ласка! Війна та окупація — не завада зиску!
Що ж, коли війна не заважає десяткам тисяч громадян України їхати на відпочинок до окупованого Криму і так само десяткам тисяч перетинати в обох напрямках так звану лінію розмежування (насправді — лінію фронту) на окупованому ж Донбасі (я вже не кажу про масштабний обіг товарів і грошей між окупованими та підвладними Києву територіями), і це все вважається нормальним чинною владою та значною частиною суспільства (не переважною, як засвідчують дані соціологів, але все ж значною), — то хіба не вписуються в цю загальну картину вчинки журналістів «Громадського»? Власне, ці вчинки — тільки одні з численних симптомів загальнодержавної хвороби, наслідки якої вже даються взнаки, а можуть стати ще тяжчими.
Адже будь-яка війна, навіть «гібридна» (на якій, утім, практично щодня гинуть чи помирають від ран українські вояки), вимагає мобілізації всіх сил і ресурсів держави та суспільства, а ще — особливої відповідальності журналістської спільноти. Спочатку громадянин, а потім — журналіст; це за умов сусідства з неототалітарною Росією і передусім за її агресивних дій проти Української держави та окупації відомих частин української території мало би стати загальним правилом для журналістів нашої країни. Але не стало. «Спочатку — журналіст, а потім — громадянин». Таким принципом де-факто керуються (і запекло обстоюють його) представники певних видань, телеканалів і громадських організацій. Що ж, у цьому вони солідарні з чи не всіма олігархами та деякими високопосадовцями: «Спочатку — зиск, потім — національні інтереси, і то, якщо вони збігаються з моїми власними...»
Дезорієнтація та деморалізація суспільства, і не лише цивільного люду, а й війська — ось який украй небезпечний процес відбувається на наших очах внаслідок дій можновладців та олігархату згідно з останніми принципами. І за сприяння «незалежних» та «нейтральних» журналістів, для певної частини яких — попри гучні декларації про «свободу поширення інформації» — на першому місці також власний зиск.
Що ж, суспільні хвороби треба лікувати, а не заганяти їх углиб, згладжуючи симптоми й удаючи, що формула «вранці воюємо, ввечері торгуємо» є чи не універсальною. На мою думку, як правило, краще проводити лікування терапевтичними методами, не доводячи хворобу до стадії, коли необхідним стає хірургічне втручання. Втім, іноді воно стає неминучим...
