Завжди підставляв плече допомоги
Руслан Чеботар отримав смертельне поранення в бою поблизу Троїцького
Літо 2016-го не настільки пекельне, як 2014-го, але це теж літо країни у війні. Російські окупаційні війська щодня здійснюють десятки обстрілів сил АТО, нехтуючи умовами перемир’я. Ці обстріли ледь не щодня забирають наших найкращих людей, мужніх і чесних оборонців рідної землі. Ми продовжуватимемо розповідати про цих героїв, які гідно виконали свій обов’язок і завдяки яким війна не поширюється на більшість території нашої країни. Сьогодні публікуємо історії Олександра Борушевського з 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, Руслана Чеботаря з 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» та розвідника Ігоря Воловенка.
Допоки лунають обіцянки миру, на сході України продовжують гинуть люди. Чорними ворогами вриваються сумні звістки до українських родин. Горе постукало і в двері Антоніни Слободянюк. 8 липня цього року вона втратила свого єдиного сина, а Україна — гідного воїна і справжнього патріота.
Народився Руслан Чеботар 4 травня 1978 року. Спершу навчався у Копайгородській школі, а згодом, коли родина переїхала до Літина, продовжив навчання у місцевій загальноосвітній школі №1.
У квітні 2015 року під час п’ятої хвилі мобілізації він, колишній десантник, був призваний на військову службу. Виконуючи з честю бойові завдання у зоні АТО, ніколи не ховався за спини товаришів, навпаки — завжди підставляв плече допомоги. От і під час останнього свого бою, у ніч з 8 на 9 липня поблизу села Троїцьке Луганської області, він не покинув своєї позиції. Мужньо відбиваючи атаки ворога в бою, солдат-кулеметник 54-ї бригади 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Руслан Чеботар отримав смертельне поранення. Уламок снаряду пробив йому шолом і влучив у голову. Смерть настала миттєво.
«Внаслідок штурму нашої позиції російськими терористами, які «повністю виконують» Мінські домовленості, наша бригада зазнала важких втрат — були загиблі і поранені. Але напад ворога ми відбили, — каже командир роти вогневої підтримки 25-го батальйону «Київська Русь» Володимир Журавський. — Руслан був хорошим хлопцем, нарікань на його службу не було. Працював на важкому кулеметі ДШК. Так разом з ним і загинув».
Прощалися з Русланом усім селом: від малого до великого. У траурному одязі, з квітами і свічками в руках, живим коридором, на колінах зустрічали жителі села труну з тілом справжнього Патріота і Героя. Плакали всі. І жінки, й однокласники, і літні чоловіки, які знають ціну війни. Важко було стримати сльози, коли під журливу пісню «Пливе кача» учні місцевої школи читали зворушливі поетичні рядки, коли прощалися з Русланом Чеботарем його рідні, друзі, бойові побратими.
«Русланчик був добрим, чуйним, гарний хлопцем. Єдиним сином у матері. Вона віддала йому всю свою любов, — розповідає сусідка загиблого Аліна Самусенко. — За словами матері, Руслана мали демобілізувати ще у квітні. Кажуть, що він вже й обхідний лист підписав, готувався їхати додому. 7 липня обіцяв матері, що незабаром буде вдома, а 8 вже не вийшов не зв’язок. Напевно, це був його останній бій».
Панахиду за упокій душі загиблого героя, кулеметника батальйону «Київська Русь» відправили у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Поховали воїна на місцевому кладовищі з усіма військовими почестями.
