Парад негідників на тлі вбитого журналіста
Убили Павла Шеремета. Для тих, хто, як автор цих рядків, знав його особисто, це не просто трагедія втрати, а й неймовірна несправедливість. Павла не можна було вбивати! Вбивати, звісно, нікого не можна, але вбивство Павла — це жахлива помилка долі. Не можна уявити, як можна висадити в повітря цю сонячну, трохи сором’язливу усмішку, цей білоруський спокій, а головне — цю проникливу щирість і чесність, яка була в кожному його слові, в кожному вчинку, в кожній передачі.
Павло Шеремет був одним з найкращих журналістів на пострадянському просторі. Його вбивство зробило гірше, опустило на один щабель униз журналістику одночасно трьох країн: Білорусі, Росії і України. Павло Шеремет народився і став журналістом у Білорусі. Став особистим ворогом диктатора Лукашенка. Не міг не стати, оскільки не міг не говорити правду, а бацька такого не прощає. Сидів у білоруській в’язниці, був вигнаний і позбавлений громадянства. На батьківщині його пам’ятають і люблять. А Лукашенку про Шеремета не дає забути створений Павлом сайт «Білоруський партизан».
У Росії Павло намагався працювати на телебаченні, спочатку в програмі «Время» на ОРТ, звідки пішов, сказавши, що робота там несумісна з честю і гідністю. Потім намагався робити чесну й об’єктивну журналістику на ОТР у програмі «Прав? Да!». Не дали, програму за наполегливими вимогами глядачів з Кремля закрили.
П’ять років тому Павло Шеремет виїхав в Україну. Просто тому, що робити нормальну журналістику російською мовою з трьох країн, у яких цю мову розуміє більшість населення, можна лише в Україні. Ні в Білорусі, ні в Росії такої змоги немає. Павло Шеремет особисто спробував і переконався: ні, лише Україна. Революцію Гідності підтримав цілком щиро. І так само щиро засудив російську агресію проти України: «Вважаю анексію Криму і підтримку сепаратистів на сході України кривавою авантюрою і фатальною помилкою російської політики». І ось — вбивство.
Журналісти, глядачі і читачі сумують, згадують, яка це була людина і професіонал. Щиро не розуміють, хто й за що міг його вбити. Я, до речі, теж не розумію.
Українська влада, чудово розуміючи, який це удар не лише по журналістиці, а й по всій обстановці в Україні, сповнена рішучості розслідувати цей злочин. З цією метою залучають міжнародні й зарубіжні спецслужби, які вже дали згоду.
На цьому тлі брудною плямою рябіють репліки російських політиків, «експертів» і тих, кого з необачності вважають журналістами. Парад негідників очолила офіційний представник МЗС РФ Марія Захарова. Вона відреагувала на вбивство Павла Шеремета миттєво і цілком очікувано: «Україна (не країна, а система) стає братською могилою журналістів і журналістики».
Таке спускати не можна. Тому відповім розгорнуто. Почну з останнього — з «могили для журналістики». Саме тому, що такою могилою для журналістики стала Росія, з моєї країни виїжджають такі журналісти, як Павло Шеремет, Євген Кисельов, Савік Шустер, Матвій Ганапольський і десяткі інших, менш відомих журналісти. Виїжджають попри те, що в Україні втрачають у зарплаті в рази, а можливо, й на порядки. Звичайно, не знаю, скільки отримував Павло Шеремет, коли був ведучим програми «Время», але вважаю, що ніхто з тих, хто має уявлення про журналістику Росії і України, не засумнівається в тому, що ці суми набагато більші, ніж його доходи в «Українській правді» і на українському радіо.
Павло Шеремет та інші російські журналісти виїхали працювати до України тому, що в Росії працювати журналістом неможливо. Журналістика витіснена пропагандою повністю. Місце Павла Шеремета в Росії посіли такі, як Марія Захарова. Як Дмитро Кисельов, Володимир Соловйов і Петро Толстой. Це вони зробили російські ЗМІ місцем, абсолютно непридатним для життя журналістики, а роботу в більшості російських ЗМІ — ганьбою, несумісною з професійною репутацією. Саме про це й практично цими словами писав Павло Шеремет, коли йшов з ОРТ (тепер це Перший канал).
Життя російського журналіста в Україні — не мед. Їм у спину сиплють прокльони колишні «колеги» з пропагандистських ЗМІ Росії. Члени їхніх сімей, що залишилися в Росії, деколи зазнають переслідувань, як це сталося, наприклад, з родиною Євгена Кисельова. В Україні багато хто до них ставиться з підозрою: чи, бува, не агент Кремля? Чи не засланий козачок? Варто покритикувати українську владу (а як без цього обійтися журналістові, тим паче, що є за що?), як одразу зчиняється ґвалт: «Їдь до своєї Росії критикувати свого Путіна!». І все одно, між ситим існуванням в Росії і не дуже ситою і не дуже комфортною роботою в Україні обирають Україну. Просто тому, що саме Росія — могила журналістики, а в Україні, незважаючи на війну, яка зі свободою слова уживається погано, журналістика все ж таки живе.
Тепер про «могилу для журналістів». Десять років, з 1998-го по 2008-й, я як генеральний секретар Спілки журналістів Росії брав участь у досить сумній справі складання списків убитих журналістів. Омину деталі, пов’язані передусім з тим, як відокремити вбивство у зв’язку з професією від вбивств з інших мотивів. Враховуючи, що більшість вбивств журналістів в Росії не розслідуються, це буває непросто.
Проте — ось цифри й факти. На думку міжнародної організації — «Комітету захисту журналістів», Росія — третя щодо небезпеки для журналістів з усіх країн на планеті. У різний час її випереджали за кількістю вбивств журналістів Алжир та Ірак. Коли там тривали війни. Конкурентів за кількістю вбивств журналістів у мирний час Росія не має. З 1991 року в Росії убито 320 журналістів. За цей період жоден ворог на територію Росії не ступав. Усе — самі.
У путінський період було вбито 205 журналістів. Тут навіть на чеченські війни важко звалити. Особливість найгучніших вбивств журналістів у Росії — цілковита безкарність замовників. Відомі, але гуляють на волі замовники вбивств: Дмитра Холодова, Влада Лістьєва, Лариси Юдіної, Артема Боровика, Юрія Щекочихіна, Пола Хлєбнікова, Анни Політковської, Наталії Естемірової, Хаджі Мурада Камалова.
В Україні за 23 роки її незалежності, до початку російської агресії, кількість вбивств журналістів була незрівнянно меншою, ніж у Росії. Так, була величезна ганьба із вбивством Гонгадзе. І ця пляма все ще лежить на українській владі. Але порівнювати окремі трагедії з лавиною вбивств журналістів, які тривають у Росії, просто непристойно. Після того, як Росія принесла війну на українську землю, тут почали вбивати багато й часто. Зокрема й журналістів. За два роки війни вбито 16 журналістів. Але ці журналістські могили на українській землі вирила передусім російська влада, яка принесла війну на чужу землю.
У мене немає версій, хто й навіщо убив Павла Шеремета. Не знаючи обставин, не вважаю за можливе ділитися порожніми фантазіями. Політики й ті, хто поряд з політикою, і в Україні, й у Росії діляться ними вельми щедро. Кілька українських політиків серед версій вказали на російський слід. Репутація російського керівництва така, що цю версію неможливо відкидати. Проте є люди, і не лише з-поміж російського офіціозу (їм за службою належить), які навіщось вирішили грудьми стати за честь і гідність російських спецслужб.
Голова Спілки журналістів Росії Всеволод Богданов з порогу категорично відкинув можливість і думки про те, що у вбивстві Павла Шеремета може бути російський слід. Все, що завгодно, тільки не це. «Це просто бажання певним чином заплутати хід слідства. Я не вірю в можливість російського сліду», — повідомив Всеволод Богданов.
Вірити Богданов може у будь-що, хоч у святість і чисті руки російських чекістів. Хоча після сечовипускального скандалу за участю ФСБ вірити в це стало дещо важкувато. Якщо ж говорити про російський слід у вбивстві журналіста на території України, то для цієї версії є певні передумови. Російські чекісти мають багатий досвід вбивств та інших неподобств в інших країнах. З останніх — вбивство Зелімхана Яндарбієва в Катарі. В Україні російські спецслужби традиційно почувалися як удома. В усякому разі, узявши в Києві серед білого дня опозиціонера Развозжаєва і з мішком на голові перетягнувши його через український кордон, чекісти не відчули жодного дискомфорту. Отже, панові Богданову не варто так вже відкрито врубатися за російську владу. Тим паче, що на цьому параді негідників і так яблуку впасти ніде.
