Нинішня опозиція — це лише засіб очищення країни

Усі інші теми в телепросторі були витиснені обговоренням горезвісного закону про мови, розробленого Партією регіонів і протиснутого у Верховній Раді. Здається, одіозний Північнодонецький сепаратистський з’їзд відродився й захопив парламент України. Регіонали свідомо розколюють країну й провокують громадянську війну. Ці люди, без сумніву, готові спалити будинок, аби на вогнищі підсмажити собі політичну «яєчню», зберегти владу. Про поведінку опозиції — окрема тужлива пісня.

Вони знову поскаржилися нам, що регіонали їх у черговий раз обдурили. Що можна сказати про розумові здібності людей, яких постійно обманюють? Коли йдеться про власну кар’єру й фінансове благополуччя, то ці діячі своє кровне вигризають зубами й видряпують кігтями. А коли треба захищати Україну, опозиціонери миттєво стають наївними, довірливими й беззахисними. Виявляється, опозиція повірила обіцянкам Литвина, що «КаКа» не розглядатиметься в залі Верховної Ради. Фраза, «повірили Литвину» — сама по собі анекдот. Ну яка ж відповідальна людина при тямі, знаючи «кредитну історію» нашого спікера, може йому вірити? Обіцянка Литвина мала стати сигналом тривоги: якщо використовується така «димова завіса», отже, щось готується. А коли штатні «бойовики» ПР зайняли свої місця за спиною Азарова, що раптом з’явився у ВР, а Литвина в кріслі замінив горезвісний Адам Мартинюк, то лише наша опозиція могла не відчути запаху «смаженого». Чи мені розповідати генералові СБУ Кожем’якіну та полковникові спецназу Забзалюку (обидва з БЮТ), як плануються, організовуються й реалізовуються такі досить елементарні акції?

Звиклий до постійних виправдань за постійні поразки Арсеній Яценюк, щоб утішити й утішитися, заявив: «Та вони б усе одно ухвалили цей закон, хоч вночі, хоч на вулиці». От нехай би вони й ухвалили такий закон уночі й під парканом, а не в залі парламенту на очах опозиціонерів.

«КаКа» — це вкрай тяжкий удар по країні й нації. Але це й розплата за гріхи нашої політичної «еліти» та нашої інтелігенції. Якщо українська інтелігенція не зуміла за 20 років незалежності пояснити цінність української мови навіть етнічним українцям, то щось з нами дуже не в порядку. Але це й покарання за гріх «противсіхства», який допоміг україноненависникам прийти до влади. «Противсіхи» ще тоді запрограмували національну катастрофу, що сталася, коли на виборах 2010 року буквально вистрибували хтось зі штанів, а хтось із спідниць, доводячи, що «всі вони однакові». Ну чому ж? Усе, що сьогодні творять регіонали, можна було прочитати в передвиборній програмі В.Ф. Януковича. А от у програмі Ю.В. Тимошенко нічого подібного не було. Утім передбачаю відповідь «противсіхів»: а Тимошенко зробила б іще гірше. Так, звісно, вона б оголосила державною мовою папуаську. Це розплата за передання країни націонал-демократами на чолі з Ющенком нинішньому режиму, що, безумовно, є актом зради. Різниця між норвезьким майором Відкуном Квіслінгом і Віктором Ющенком лише в тому, що Квіслінг ризикував не лише країною, а й власним життям (норвежці Квіслінга стратили). А живий Ющенко починає черговий раунд «противсіхства», виступаючи з викриттями об’єднаної опозиції. Так, її є за що критикувати, але в нас немає іншої. І вибір такий же сумний, як і 2010 року: або бездарна, дурна, боязка опозиція, або Партія регіонів назавжди. До опозиції слід поставитися як до засобу очищення країни, як до предмету одноразового використання. Виконавши свою історичну місію, нинішня опозиція повинна буде поступитися місцем здоровішим і адекватнішим силам.

На ТВі в «Політклубі» Портникова закликали рятувати українську мову створенням якісного українського продукту. Чудовий абстрактний заклик. Тільки хто ж цей продукт створюватиме, якщо немає жодної державної підтримки, якщо це «захід сонця вручну», кустарщина в постколоніальній державі? Якщо в нас командують парадом або відверті вороги всього українського, або націонал-симулянти, які роблять на українському власний цинічний бізнес! Що реально було зроблено для української мови та культури в період 2005—2009 років? За винятком дійсний корисного українського кінодубляжу, практично нічого. І якщо ПР їде по всьому українському, мов танк, то «Батьківщина» й «НУ-НС» на ділі українське саботували, не втомлюючись рвати на грудях вишиванку й присягатися в любові до України. Якщо ми хочемо уціліти, вижити як нація, то слід принаймні культурному прошарку населення позбавиться багатьох гріхів. Наприклад, безвідповідальності, пихатості, дріб’язкової мстивості, зоологічного егоїзму. Важливо подорослішати й відкинути інфантильність (чим особливо грішить нинішня опозиція). Слід навчитися правильно розуміти толерантність і її межі. А то ми дуже толерантно втратимо й мову, й державу. Он Ющенко досі пишається тим, що демократично й толерантно здав Україну силам, які сьогодні, за сигналом з Кремля, її знищують. Треба навчитися називати чорне чорним, а біле білим. Не вертітися дзигою, не виляти, не викручуватися, не вдаватися до дрібних малоросійських хитрощів. Усі вищеописані пороки є потужним політичним чинником у житті України. Треба бути елементарно принциповими людьми, здатними обстоювати свою позицію.

До речі, на ТБ знову було чимало футбольно-пивного захвату з приводу ЄВРО-2012. Не можуть пиво й футбол бути основою об’єднання країни. Націю можна об’єднати продуманою мовною політикою, культурною політикою та політикою історичної пам’яті за жорсткої нейтралізації ворожо-непримиренних сил. Хочу зауважити, що далеко не всі гості Віталія Портникова цікаві. Багатьом просто нічого сказати по суті, й вони «поїдають» ефірний час беззмістовними просторікуваннями.

Микола Княжицький у своїй авторській програмі зустрівся з професором політології Ратгерського університету (США) Олександром Мотилем, якому належить фраза: «Султанське правління в Україні в стилі Януковича могло б відбутися в ХV столітті, але не зараз».

Причини багатьох бід України Олександр Мотиль бачить у дуже тривалому провінційно-колоніальному статусі. На периферії імперій немає справжніх еліт — це здебільшого адміністративні виконавці. Вони не знають, що таке держава, що таке нація, що таке Європа, що таке геополітика. Нинішні донецькі володарі країни — це периферія периферії, провінція провінції. Ці «еліти» відстають від українського суспільства на 10—15 років, демонструючи кричущу некомпетентність. Саме ж суспільство неймовірно, на думку Мотиля, активне й діяльне. Це не Білорусь і не Росія, в Україні постійне вирування політичних і соціальних пристрастей. І українське суспільство хоче бути західним.

Росію ж професор Мотиль назвав «Нігерією з ядерною бомбою», слабкою, неефективною й корумпованою державою. Ну, сидячи за океаном, можна демонструвати настільки олімпійський геополітичний спокій. «Слабкій» Росії цілком може вистачити сил на те, щоб припинити державне існування багатьох своїх сусідів, особливо тих, у кого слабка, неефективна, корумпована, та ще до того ж проросійська влада.

Мовне питання було головним і в студії Савіка Шустера, який запропонував молоді, народженій в Україні, та туристичним операторам проголосувати питання про те, чи є закон Ківалова —Колесніченка загрозою Україні. 80% молоді й 66% туроператорів відповіли — «так». А от думки щодо шляхів виходу зі створеного законом глухого кута розійшлися: молодь виступила за мораторій, а турагенти — за референдум. Я б не ризикував проводити референдум у інформаційно окупованій країні. О.Тягнибок нещодавно відвідав Донецьк і спробував у кіосках міста знайти хоча б одну газету українською мовою. Не знайшов жодної... За такі речі треба карати (й дуже жорстко!) місцеву владу. Окрім порушення прав людини й громадянина це ще й спроба інформаційної ізоляції регіону від решти країни.

Шустер надав слово главі Харківської обласної адміністрації панові Добкіну, який почав доводити, що «КаКа» не загрожує українській мові. Це той випадок, про який говорять «бреше в живі очі». Закон передбачає кримінальну відповідальність за неволодіння мовою національної меншини, але чомусь (!!!) не передбачає аналогічної відповідальності за неволодіння українською. У законі є прямі норми, що забороняють держчиновникові говорити державною українською мовою. Українці-чиновники та пересічні люди будуть зобов’язані володіти мовою національних меншин. А національні меншини звільняються від обов’язку володіти українською. Абсолютно дискримінаційний закон. Українська мова залишається державною на рівні ритуальних фраз, а на рівні конкретних норм цього закону від державного статусу української мови нічого не залишається. Регіонали постійно шахраюють, свідомо підміняючи поняття мови держави й мови особистого спілкування людей. За «КаКою» будуть лінгвістичні права в усій повноті у росіян і російськомовних, трохи в інших нацменшин, але не буде жодних мовних прав у українців. Будуть обов’язковими всі мислимі в Україні мови, окрім української. Не випадково Венеціанська комісія зауважила, що цей закон загрожує державній українській мові.

Колишній радянський суддя Володимир Олійник, нині нардеп від Партії регіонів, пристрасно вимагав мовного комфорту для всіх етнічних груп в Україні. Виявилося, що українці такого комфорту не потребують. І річ не лише в цьому. Мова — це механізм управління державою, що пов’язує її різні частини в єдине ціле. Нинішня мовна політика Партії регіонів означає, що взято курс на перетворення України на протекторат Російської Федерації, бо лише в такому разі Партія регіонів, що не має масової підтримки в Україні, зможе зберегти диктаторську владу.

Нардеп Олійник лякав розпадом країни, якщо «КаКою» знехтують. Логічно з його заяв випливало, що зберегти єдину Україну можна лише ціною відмови від усього українського, так би мовити «Україна без українців!». Розуміючи, що захищати російську мову в умовах її тотального панування в Україні не дуже переконливо, він посилався, зокрема, на інтереси кримських татар. І даремно. Меджліс кримськотатарського народу вже заявив, що не бачить жодної користі в цьому законі. Дійсно, яка користь може бути кримським татарам від чергового наступу російських шовіністів на українську мову?

А в Москві чекають результатів цього «тестування»: якщо українці здадуть мову, отже, здадуть і все інше. А регіональна влада, крім іншого, торгуючи національною мовою, прагне принизити українців, показати їм, що вони не господарі у власній країні, й помститися за Майдан. Регіонали вже рвали Україну на шматки 2004 року, зайнялися звичною справою й 2012-го. А 2010-го усього цього можна було не допустити, не завдавати країні таких страшних травм. Чи будуть зроблені висновки з сумних уроків політичної історії?

У Євгенія Кисельова на «Інтері» теж обговорювали мовне питання, але нічого нового не повідомили. Кисельов і Шустер часто дублюють один одного. Зате цікавість викликала дискусія запрошених до студії російських істориків. Йшлося про генерала Власова та його рух. Обговорювали тему в спокійно-академічному тоні, без завивань і судом, настільки притаманних їм за однієї лише згадки про ОУН-УПА. У діяльності генерала росіяни навіть знайшли деякі позитиви, хоча формально Власов порушив військову присягу. Але в російській армії це справа звична. 1917 року чимало російських офіцерів, які давали урочисту клятву стояти до кінця «за віру, царя та вітчизну» (Єгоров, Толбухін, Говоров, Шапошников та інші) разом з колишніми царськими унтерами (Будьонний, Жуков), спокійно її забувши, присягнули на вірність безбожному інтернаціональному Раднаркому Ульянова-Леніна. Та й 1991 року присяга СРСР не завадила маршалам, генералам і офіцерам плавно перетекти до буржуазної армії Російської Федерації та до армій колишніх союзних республік. Отже, тут про присягу краще й не згадувати. Добропристойна бесіда уривалася темпераментними вигуками регіонально-малоросійського (якщо назву його українським, він дуже образиться) журналіста Чаленка, котрий виявився більшим російським патріотом, ніж громадяни РФ. Він таврував Власова й підносив свого дідуся, офіцера НКВС, який, за словами журналіста, «воював на боці добра». Ну що може бути яскравішим «втіленням добра», ніж НКВС?