«Кубанський вузол» і головний біль Москви
Масштабна трагедія на Кубані, у місті Кримську з 60-тисячним населенням, викликала щиросерде співчуття як серед найрізноманітніших прошарків російських громадян, так і в сусідніх країнах. Однією з перших відгукнулася Україна, запропонувавши гуманітарну допомогу. Втім, як уже писав «День», прес-служба Міністерства надзвичайних ситуацій зазначила, що російська сторона поки не озвучила потребу в такій допомозі й не деталізувала, у чому вона відчуває потребу. «Наскільки зараз відомо, в Росії поки немає потреби в тому, щоби ми надавали їм допомогу... Зараз на рівні МЗС іде обговорення. Постраждала сторона нічого не просить. Але МНС дійсно готове, якщо буде така необхідність, допомогти», — пояснили «Дню» у прес-службі МНС. А 11 липня уряд України ухвалив-таки постанову про надання допомоги, але, за словами першого заступника міністра закордонних справ Руслана Демченка, без конкретизації форми такої допомоги: «У вигляді чого вона буде надана — питання залишається відкритим. Зараз ми консультуємося з російськими колегами, щоб визначити, що їм в першу чергу необхідно: продукти харчування, одяг, намети».
Дивна ситуація, чи не так? Трагедія сталася в ніч на 7 липня, є чимало жертв (за офіційними даними, у самому місті загинуло близько 140 осіб, за даними свідків подій — більше), існує загроза епідемії (спека!), в місті не вистачає питної води — а тут ідуть нескінченні «консультації»... Чи це просто вияви крайньої неефективності велетенської російської бюрократичної машини (незалежні російські та західні оглядачі пишуть саме про це), чи щось інше?
Пишуть і про інше. Скажімо, мешканка Краснодара Ізабелла Кулешова на своїй сторінці в Facebook навела розповідь подруги про те, як «Єдиная Россия» приписує собі чужі заслуги в наданні допомоги постраждалим від повені в Кримську. Її подруга, власниця миловарного підприємства в Кропоткіні, 9 липня вирішила пожертвувати жителям затоплених територій тонну мила й попросила знайомих знайти транспорт для доставки. Автомобіль знайшовся, і гуманітарну допомогу відвезли в район лиха. А 10 липня від підприємця прийшло смс-повідомлення: «Уявіть, вчора відправили в Кримськ мило з Кропоткіна. Адміністрація наклеїла на кожну пачку наклейку «Жителям Крымска от «ЄДИНОЙ РОССИИ!» Взагалі пипець! Дістали! Сказали, що без таких наклейок гуманітарний вантаж не пропускають у Кримськ!» І такої інформації також вистачає в Інтернеті.
Але, видається, у випадку потенційної допомоги з боку України спрацьовує, крім названих вище, ще один важливий чинник. А саме — етнополітичний. Чи, точніше, етноісторичний, соціокультурний та політико-ідеологічний. Бо ж Кубань — це особлива територія у складі Російської Федерації.
Звернімося до історії.
Російська імперія розпочала активну колонізацію Кубанського краю, значна частина якого до цього належала Кримському ханату, наприкінці XVIII століття. Після руйнації Запорозької Січі з тієї частини козаків, яка не емігрувала до Оттоманської Порти і не заснувала Задунайську Січ, було спершу утворене Бузьке козацьке військо на землях між Дністром і Бугом, а потім Чорноморське (на берегах Кубані й Азовського моря). Кубанці швидко обжилися, освоїли родючі землі, зафіксували у топоніміці рідні українські назви, зберегли старі й утворили нові традиції... І вже через століття Кубанська область — територія Кубанського козачого війська — стала однією з основних житниць Російської імперії.
На Наддніпрянщині ніколи не забували, що Кубань — це українська земля. Й освічені кубанці не забували свого родоводу. У цьому сенсі показовою є постать генерал-майора Якова Кухаренка — начальника штабу й наказного отамана Чорноморського (Кубанського) козацького війська, українського письменника й близького друга Тараса Шевченка. Написана ним оперета «Черноморський побит», яка змальовувала життя кубанських козаків наприкінці XVIII століття, була згодом перероблена Михайлом Старицьким, музику до неї написав Микола Лисенко, і під назвою «Чорноморці» вона кілька десятиліть не сходила зі сцени.
Що ж стосується політичного боку справи, то у програмному документі «Братства Тарасівців», опублікованому 1893 року, йшлося про перспективу повного усамостійнення всієї України, яка буде «соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби».
Така держава мала стати федерацією Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини. На її чолі мали бути виборний гетьман (з повноваженнями президента) і сейм. Земля, надра, велика промисловість та оптова торгівля мали бути націоналізовані, забезпечені загальна безплатна й обов’язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави. При цьому українцями вважалися всі ті, хто визнавав себе ними, тобто належність до нації визначалася за громадянською, а не за суто етнічною ознакою. Ідея ця — включення Кубані до майбутньої Української держави — фігурує і в інших програмних текстах українських самостійників.
Варто згадати і про діяльність на Кубані у 1902—1904 роках молодого Симона Петлюри, який змушений був залишити рідну Полтавщину, де його щойно виключили з семінарії як «головного керівника селянських заворушень», і де за ним пильно стежила царська охранка. На Кубані Петлюра, за його пізнішими словами, почувався як удома, бо місцеві жителі розмовляли «балачкою», в основі якої лежав полтавський діалект, і співали старовинні українські думи та пісні про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка. Діяв у Катеринодарі й осередок підпільної Революційної української партії (РУП), створений місцевими діячами Степаном Ерастовим та Аркадієм Бичем. До нього залучилися Петлюра та декілька інших полтавських активістів РУП, які також змушені були переїхати у той край (зокрема, Прокіп Понятенко, який у 1918 році стане послом УНР при Кубанській Раді). Спершу Петлюра вчителював, а потім став помічником член-кореспондента Російської академії наук, кубанського козака Федора Щербини, який опрацьовував і готував до публікації багатющі архіви Запорозької Січі, Чорноморського та Кубанського козачих військ; пізніше, на еміграції в Чехословаччині, Щербина став професором (з 1922 року) і ректором (у 1924—1925 роках) Українського вільного університету. Петлюра високо оцінював господарчі, військові та політичні здобутки кубанських козаків: «Чорноморці — добрі молодці, бо вони зробили з Чорноморії те, чого не було і на Старій Україні, яку так опаскудили кріпацтвом».
Не дивно відтак, що після Лютневої революції 1917 року на Кубані активно діють українські політичні та культурні сили. У вересні Кубанська Крайова Рада проголосила Кубань автономією у складі демократичної федеративної Росії й ухвалила крайову Конституцію. Кубанська Рада не визнала петроградський Раднарком і перебрала на себе всю повноту влади у краї. Тісні контакти між Україною та Кубанню у ті місяці створювали, з одного боку, члени Центральної Ради Микола Ґалаґан та Євген Онацький, з другого боку, — один із ватажків козацтва Микола Рябовол. У січні 1918 році було проголошено Кубанську Народну Республіку (столиця — Катеринодар), до складу якої ввійшли Кубанська та Ставропольська області, долина Тереку, Дагестан, Тамань і східне узбережжя Чорного моря від Новоросійська до Сочі, а 16 лютого — її незалежність. Більшість членів Законодавчої Ради республіки схилялася до приєднання Кубані до України на федеративних засадах. Але в цей час на її територію з півночі вдерлася армія російських більшовиків. Їй протистояло трьохтисячне Кубанське військо та кількасот курсантів і добровольців-старшокласників. Козаки-фронтовики перебували тоді під впливом більшовицької пропаганди, а так звані «іногородні», абсолютна більшість яких також була етнічними українцями, повірили в ленінські обіцянки справедливої земельної реформи. Отож кубанський уряд і Рада змушені були шукати підтримку в російського білого руху. Проте щире прагнення до єдності з Україною не зникло. 28 травня кубанська делегація на чолі з головою Ради Миколою Рябоволом провела у Києві переговори з гетьманом Павлом Скоропадським про об’єднання Кубані з Україною. Упродовж літа і осені гетьманський уряд щомісяця відправляв Кубанському війську зброю, боєприпаси та амуніцію. У жовтні було укладено українсько-кубанські угоди про консульські відносини, торговельні та банківські зв’язки, залізничне та морське сполучення і поштово-телеграфний зв’язок. Гетьман Скоропадський обіцяв і висадку морського десанту на Тамані, але з різних причин цього не сталося...
Утім, історія Кубанської Народної Республіки — це окрема тема. Тут же важливо зазначити, що сто років тому кубанці вважали себе або окремим народом («козаками», «чорноморцями»), або українцями, але аж ніяк не росіянами. Тому на рівні поганого анекдоту сприймається сцена з фільму Єжи Гофмана «Варшавська битва. 1920», де показано загін кубанських козаків, що воює на боці Польщі проти «червоних» (таке було, це історична правда, й командира якого грає москвич Олександр Домогаров. Так, це — чудовий актор, але ж кубанські козаки розмовляли інакше, навіть старші офіцери, що пройшли вишкіл у військових училищах та академіях. Тут ще згодився б петербурзький говір (яким він був, можуть дати уявлення записи Олександра Вертинського — киянина, питомого українця, за його власним визнанням, який робив кар’єру у тодішній столиці імперії і зберіг в еміграції всю специфіку мовлення столичного імперського бомонду). Чи в уявленні Гофмана Кубань — це теж така собі міні-Москва, питома Росія? Не повинно бути того у митця, який чимало знає і про Україну, і про Росію, але...
1920-ті — це був час проведення більшовиками політики «коренізації», яка на Кубані перетворилася в українізацію. Тоді всерйоз сприймалася ідея світової революції, а тому слід було продемонструвати світові розквіт соціалістичних націй в СРСР. Але часи змінилися, і сталінське керівництво зробило ставку на роздмухування світової війни, на «революцію ззовні», що принесла Червона армія. Радянський Союз перетворювався на тоталітарний військовий табір. А відтак потенційно бунтівне українське селянство і козацтво були приречені на страхітливі випробування. 14 грудня 1932 року тією ж самою постановою ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР, викладеною більшовицькою новомовою, було водночас і припинено українізацію, і запроваджено хлібний терор у Радянській Україні та на Кубані. Бо ж ішлося про «контрреволюційні нації», яким «належить у найближчому майбутньому загинути в бурі світової революції» (Ф. Енгельс). Сталін вніс поправку до висновку співзасновника марксизму: загинути, частково помираючи від голоду, а частково влитися упокореними у «єдиний радянський народ».
Але і у 1930, і в 1940, і в 1950 роках — попри все — значна частина кубанців ще почувала себе українцями. Одне із свідчень цього — діяльність Козацької Повстанської Армії, кістяк якої становили місцеві козаки, і яка вважала себе дочірньою структурою УПА, що діяла на Кубані до 1950 року.
Сьогодні пам’ять про минуле, про традиції, про народну культуру і про своїх достойників, на перший погляд, на Кубані випалена майже вщент. Стрімко падає кількість тих, хто під час переписів населення називає себе українцями чи козаками. Відомості про того ж Рябовола і його однодумців відсутні у статях російської Вікіпедії. Але прапор Кубанської Народної Республіки час від часу з’являється на різних акціях, але водночас усе більш популярною наразі стає у краї приказка: «Кубанському роду нема переводу!». То, можливо, у Москви є підстави для пасивності щодо одержання української допомоги?
