Роздуми на півшляху

В умовах триваючої російської агресії зовнішня політика — один з тих напрямків, від якого, за великим рахунком, залежить виживання нашої держави. Тому діяльність українських дипломатів завжди перебуває в полі зору суспільства. Краще розібратися в її особливостях допоможе книжка мемуарів одного з найдосвідченіших наших дипломатів Михайла Дашкевича «Довгий шлях до дипломатичного Олімпу», що вийшла в серії «Україна дипломатична».

Женева й Нью-Йорк, Західна Африка, Японія й Алжир — така неповна географія дипломатичної діяльності М.Дашкевича, якому випало попрацювати ще в МЗС Радянської України, СРСР та Росії. Попри певну декоративно ідеологічну функцію, яке виконувало Міністерства закордонних справ УРСР в тодішньому СРСР, саме завдяки йому після проголошення своєї незалежності Україна здобулася на хай і невеликий, але достатньо професійний гурт дипломатів для просування і відстоювання наших державних інтересів у світі. Перші три міністри закордонних справ незалежної України — А.Зленко, Г.Удовенко і Б.Тарасюк — свій шлях у велику дипломатію розпочинали, як відомо, також там. І хоча відомство перебувало під повним контролем Москви («українські представники користувалися загальними директивами і діяли в їх межах, голосуючи, зокрема, тільки так, як це робила делегація Радянського Союзу... Інакше настали б незворотні негативні кадрові та інші зміни...» — зазначає автор), та все ж це була нагода нагадати світові про існування п’ятдесятимільйонного народу і набути необхідного дипломатичного досвіду.

Неабияк придався цей досвід і Михайлові Дашкевичу, коли йому випало очолити спочатку Управління двосторонніх відносин МЗС України, а згодом стати першим українським послом у Японії. І в тому, що в тяжких для молодої держави 90-х роках неабияк активізувалася українсько-японська економічна співпраця, сприяючи залученню так потрібних нам японських інвестицій в ледь животіючу економіку України, є значна частка його заслуги.

Звісно, маючи за плечима понад тридцять років роботи на зовнішньополітичному напрямку, М.Дашкевичу справді є що сказати і згадати. Отож читач знайде в книзі чимало пізнавального для себе, зокрема, що стосується «дипломатичної кухні», як радянської, так і новітньої — української. Тим більше, автор «намагався писати тільки правду, хоч якою гіркою вона була б, оперуючи, як правило, справжніми прізвищами й реальними посадами тих чи тих дипломатів (і не тільки!)...» Може, тому вони й постають у книзі не в смокінґах, а як живі люди, часто, чого гріха таїти, — з притаманними їм недоліками. Ми бачимо дипломатичне життя без звичного глянцю, коли доводиться працювати, як то кажуть, всі 24 години на добу, та ще й нерідко за скромну платню, яка дозволяє хіба що зводити кінці з кінцями. Довідуємося про факти, які свого часу опинилися поза інформаційними повідомленнями. Так, описуючи діяльність радянської місії в Женеві в 70-х роках, значну частину співробітників якої складали представники радянської розвідки, М.Дашкевич торкається історії втечі на Захід третього секретаря представництва, а в дійсності капітана ГРУ Володимира Резуна, що згодом став відомий як Віктор Суворов — автор таких знаних книжок, як «Акваріум», «Криголам», «Визволитель». Або знайомимося з розповіддю автора про перші контакти з одіозним лівійським диктатором Муаммаром Каддафі, коли той гаряче переконував українців не позбуватися ядерної зброї...

Та як на мене, ця книжка цікава ще й тим, що через біографію окремої людини дає змогу простежити становлення сучасної української дипломатії. З її незаперечними здобутками (а це нині понад 80 діючих у світі посольств) і водночас вадами, які, на жаль, серйозно гальмують її розвиток. Надто сьогодні, коли країна з величезними потугами намагається змінити пострадянську парадигму свого розвитку на європейську.

Зокрема, це стосується відчутного обмеження ролі МЗС у формуванні зовнішньої політики, коли частину міністерських функцій поступово перебрала на себе Адміністрація президента України, а зовнішньополітичне відомство перетворилося на таку собі контору для «виконання вказівок». До того ж, часто, з одностороннім зв’язком. «Вина за ситуацію, в якій Україна опинилася сьогодні внаслідок російської агресії, частково лягає і на нас — дипломатів, — з гіркотою зізнається в передмові до книжки автор, — хоча ми в своїх реляціях постійно вказували на потенційну загрозу, яку становила для нас Росія. Інша річ, що у високих кабінетах на Печерську не завжди брали це до уваги».

Справжньою бідою для зовнішньополітичної служби став такий милий нашому керівництву фаворитизм, який завше процвітав у владних коридорах, і суб’єктивізм, надто в ставленні до «незручних» дипломатів. М. Дашкевич згадує, як з посади посла України в Канаді відкликали одного з чільних наших міжнародників Віктора Батюка тільки через те, що під час візиту президента Л.Кучми до цієї країни в дипмісії «засікли» портрет Л.Кравчука, що його не встиг прибрати посольський завгосп. Або як ще пояснити той факт, що після перемоги Майдану за стінами МЗС України опинився ціле ґроно відомих і найбільш креативних, патріотично налаштованих особистостей, чиї досвід і знання вельми придалося б у діяльності зовнішньополітичного відомства якраз тепер, коли ми, на жаль, програємо росіянам у наших дипломатичних змаганнях. Та й сам автор спогадів свого часу був дочасно «списаний» через те, що, як він зазначає, комусь захотілося «працевлаштувати» на його місце свою людину.

Книжка Михайла Дашкевича розповідає не лише про той шлях, який пройшла наша дипломатія за чверть століття нашої незалежності, а й примушує замислитися над її майбутнім. По суті наше зовнішньополітичне відомство й по сьогодні продовжує залишатися пострадянською структурою вертикально — командного зразка, тоді як світ та й сама наша країна докорінно змінилася. Таке враження, що зробивши рішучий крок в напрямку Європи, ми зупинилися на півшляху, коли справа дійшла до втілення системних змін в діяльність всього державного апарату — судів, прокуратури, міністерств і відомств. Адже реформаторські потуги кожного нового очільника того ж таки МЗС, як правило, завершуються перетворенням управлінь у департаменти або ж навпаки, а ще заміною керівної ланки на своїх висуванців. Та й сам статус українських дипломатів, які в кожній країні вважаються елітою нації, стає у нас дедалі нижчим і менш престижним.

Словом, підстави у суспільства для занепокоєння є, і хотілося б, аби ця затривоженість, яка раз у раз зринає на сторінках книги знаного дипломата, стала ще одним сигналом нашій владі щодо нагального реформування нашої держави, яка так гучно заявила про свої євроінтеграційні прагнення.