«Треба вірити у себе»

Днями редакцію газети «День» відвідала делегація канадців з українським походженням, які займають активну проукраїнську позицію і відіграють важливу роль у політичному житті Канади. Це президент Ради Українських державницьких організацій світу Юрій ШИМКО,  який двічі обирався у парламент Канади й є автором розлогого Меморандуму про Деколонізацію СССР, представленого 1978 р. президентові й делегатам Генеральної Асамблеї ООН від Українського, Білоруського та Балтійських конгресів, голова Ліги українок Канади, керівник проекту «Ангели-хоронителі України», головний директор Forum TV Леся ШИМКО та виконавчий координатор Крайової управи Ліги українців Канади Антон СЕСТРІЦИН, який народився у Криму в незалежній Україні. Усі вони прибули в Україну, щоб взяти участь у VI Всесвітньому форумі українців та у святкуваннях Дня Незалежності.

«День» попросив їх дати оцінку шляху, який пройшла Україна за 25 років і висловити думку щодо того, як нашій країні вибратися з політичного «котла», в якому вона опинилась після російської агресії на Донбасі та анексії Криму.

«ЦЕ ВЖЕ ІНАКША УКРАЇНА, ІНАКШЕ СУСПІЛЬСТВО»

Юрій ШИМКО:

— Попри економічні негаразди, велику корумпованість країни і повільні темпи реформ за 25 років досягнуто великого прогресу. Це вже інакша Україна, інакше суспільство. Щоправда, це не те, якою ми її бажали бачити, але прогрес великий. Біля мене сидить Антон — 24-річний молодий чоловік із Сімферополя, який уже виростав у часи незалежної України, а мені через місяць буде 76. Попри різницю у  віці у нас однакові погляди. Наша діаспора фізично з’єднана з новим поколінням. Антон говорить англійською, турецькою, французькою, українською, російською мовами.

Щоб вибратися з політичного «котла», перш за все треба вірити в себе, покладатися на власні сили. Ніхто не буде жертвувати своїм життям задля іншого народу. Сам народ має бути готовим цю жертву робити. У нас є великі інтелектуальні здібності, ми опанували інформаційні технології, й за цим показником перебуваємо на третьому місці у світі. У нас великий потенціал. Крім здібностей народ демонструє готовність до праці, бракує лише господаря.

Проблемою є те, що у вас сьогодні політики ті ж самі, але вони лише перемішуються. Від самого першого року незалежності ми бачимо людей, які постійно переходять з однієї фракції чи партії в іншу.

Разом із тим у Верховній Раді вже є молоде покоління, відсоток якого буде рости. Треба одержимості, віри у власні сили, терпеливості, не піддаватися російській дезінформації, не створювати комплекс меншовартості, який ще глибоко вкорінений.

Так, в України є потенціал, і я вірю в це. А ми, діаспора, будемо допомагати, наскільки зможемо. Завдяки нашим зусиллям три великі вантажні літаки доставили від Канади допомогу на 900 млн доларів, не рахуючи волонтерські групи, неурядові організації, як-от проект «Ангели-хоронителі», який діє під патронатом Ради українських державницьких організацій, та інший проект — Приятелі Збройних сил України, який було створено для надання допомоги Збройним силам нелетальною зброєю.

ПРО БОЛІСНІ ПИТАННЯ І СКАНДАЛИ, ЯКІ НЕ ДОВЕДЕНІ ДО ЗАВЕРШЕННЯ 

Леся ШИМКО:

— Я дивлюся на 25-ту річницю української незалежності з перспективи нетерпеливої канадки українського походження. Для мене дуже болісним є факт, що після 25 років залишилося стільки проблем та скандалів, які не були доведені до правильного завершення.

У 1998 році я прибула вперше в Україну з метою реалізації канадсько-українського парламентського центру, який було засновано при національній парламентській бібліотеці на вулиці Грушевського. 

Ми розпочали цей проект як перший крок для посилення реформування процесів ухвалення українського законодавства. У нас була думка, що система канадського законодавства може стати моделлю для українських законодавців при підготовці законів.

А в 2000 році сталося вбивство Георгія Гонгадзе, і мені особливо прикро, що досі не розв’язна справа вбивства Гонгадзе. Ми, канадці, апелюємо до українських журналістів: давайте, ми вам допоможемо, будемо розголошувати цю проблему. Тому це для мене особливо дуже болюче питання, коли зло не покарано і дуже потужні фігури, які замотані у цій надто сумній сітці, надалі себе почувають вільними, недоторканими, і, на мою думку, для нас це національний сором. 

Навколо справи Гонгадзе гора трупів: Кравченка, Дагаєва, Фере до Шеремета. Це ефект доміно. Ми знаємо, як це доміно падало, а зараз, після загибелі Шеремета, це великий виклик. 

І крім газети «День» рідко хто виходить у живий ефір і порушує ці болючі питання. І при цьому вбивство Шеремета прив’язано до того ж видання, яке заснував Гонгадзе -»Українська правда». Це якийсь диявольський знак. Отямтеся, доведіть цю справу до суду.

Друге болюче питання стосується олігархів. Ми не можемо усіх їх депортувати в Америку, але потрібно знайти вигідний механізм, щоб закрити це питання. Так, я готова захищати в даному випадку Коломойського, який, можливо, не найчистіша бізнес-фігура, але він запропонував механізм вирішення цієї болючої проблеми. Мені дуже  хотілося, щоб політики з різних фракцій знову повернулися до запропонованого ним формулювання вирішення проблеми боротьби з корупцією. Він сказав: давайте зберемось і заплатимо те, що ми не заплатили, щоб відбути свою покуту. 

«МИ ПРОЙШЛИ ТОЧКУ НЕПОВЕРНЕННЯ ДО РОСІЇ»

Антон СЕСТРIЦИН:

— У мене історія, напевно, радикально відрізняється від перших двох, тому я народжений в інших реаліях — за незалежної України. Я не застав радянщини, народився вже з українським паспортом у Криму. Пишаюся тим, що по батьківській лінії я є кримчанином із Сімферополя. Тому для мене анексія Криму в 2014 році — це війна, яку я веду по сьогодні, хоча я і до цього усвідомив свою українськість. Це лише дало мені поштовх, щоб більше досліджувати ці питання. А історія України та світова історія мене цікавила з самого дитинства. Я закінчив школу в Україні, а в Канаді — університет. Тобто становлення й усвідомлення того, що я є українець, у мене частково було в Україні, частково в Канаді. Хоча етнічно я не на 100% українець. Але я усвідомлюю, де я народився, що це моя історія і моя земля. Звичайно, що в тих реаліях, у яких я виростав, — це 90-ті роки минулого століття, ніякої політики з боку Києва щодо виховання в патріотичному дусі в Криму не було. У нас була єдина українська газета «Кримська світлиця», до якої я теж дописував. Майже всі школи були російськомовні. У Криму не було сильного українства, але я не думаю, що це можна використовувати як причину не любити Україну.

За 25 років Україною багато досягнуто — якщо порівнювати з відправною точкою в 1991 році. Після 2014 року відбулися докорінні зміни — ми пройшли точку неповернення до Росії. Уже ніщо не примусить Україну піти в бік Сходу. Єдиний напрям, який у нас лишається, — лише на Захід. Треба час, і ЄС, НАТО — все це буде. Питання лише в тому, наскільки ми це прискоримо, наскільки в цьому буде зацікавленість уряду, наскільки до цього буде готове суспільство в Україні. На сьогодні маємо війну. Ми напевно сплачуємо ту ціну, яку не сплатили у 1990-х роках, коли мирно від’єдналися від Радянського Союзу. Деколонізація Радянського Союзу відбулася доволі мирно. Зараз чомусь лише Україна сплачує за ті гріхи, і це        — велика ціна деколонізації. Те, що ми говоримо на Заході, що українські військові зараз на сході України захищають Європу і західні цінності, — це не пусті слова. Наші військові сьогодні захищають світ від московської орди. З її цінностями, які не збігаються з західними цінностями, з її настроями, які не співпадають з настроями Європи або Північної Америки.

ТРИ ПРІОРИТЕТИ ДІЯЛЬНОСТІ ЛІГИ УКРАЇНОК КАНАДИ

Л. Ш.: — У Ліги українок Канади три пріоритети діяльності. Перший, головний напрямок, це — гуманітарні проекти. Через війну стала очевидною нагальна потреба допомогти Україні. Передусім виключно в площині оборонної сфери. Нам заборонено фінансувати закупівлю летальної зброї. Проте (ми) Ліга Українців Канади та Ліга Українок Канади започаткували у травні 2014 року проект «Приятелі Збройних сил України». Ми головним чином збирали фонди, щоб закупити медичне обладнання, тепловізори, бронежилети і багато різного роду автомобілів. 

В грудні 2014 року у з’ясувавши нагальні потреби лікування поранених військових, Ліга Українок Канади створила проект в галузі реабілітаційної медицини «Ангели Хоронителі України». Наприклад, ми привезли в Україну першу інтерактивну реабілітаційну систему IREX. Зокрема, якщо у воїна поранення рук, йому вдягають спеціальні рукавиці, які мають електронні датчики і допомагають робити віртуальні вправи. Це психологічно дуже позитивно для пацієнта, і одночасно лікарі збирають усю інформацію щодо можливості роботи м’язів. Потім вони на підставі цієї інформації оформлюють спеціальну процедуру для цього пацієнта. Ми подарували цю систему військовому госпіталю в Ірпіні де Ліга Українок Канади профінансувала перший центр для психологічної та фізичної реабілітації українських військових. Зараз ми в додатку працюємо з канадськими та українськими університетами над створенням першої магістерської програми по фізичній та ерготерапії. Ми раді, що Університет «Квінс» в Канаді та вищі учбові заклади в Києві, як наприклад Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут» та Українська Військово-медична Академія стали партнерами проекту.

Ліга Українців Канади та Ліга Українок Канади

В грудні 2014 року у з’ясувавши нагальні потреби лікування поранених військових, Ліга Українок Канади створила проект в галузі реабілітаційної медицини «Ангели Хоронителі України».

Ліга Українок Канади профінансувала перший центр для психологічної та фізичної реабілітації українських військових. Зараз ми також працюємо з канадськими та українськими університетами над створенням першої магістерської програми по фізичній та ерготерапії. Ми раді, що Університет «Квінс» в Канаді та вищі учбові заклади в Києві, як наприклад Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут» та Українська Військово-медична Академія стали партнерами проекту.

Крім гуманітарної роботи, у нас дві інші важливі місії — лобіювання (у Канаді ми вживаємо термін advocacy), а також ми беремо активну участь в інформаційній війні. Йдеться про можливість бути залученими до заходів з участю міністрів оборони чи закордонних справ, на яких питання підтримки України є пріоритетним.

Ми також складаємо наші інструкції (briefings) з питань закордонної політики для комітетів парламенту Канади. Ми дуже часто не тільки представляємо наші доповідні записки (position papers), а нас ще й запрошують бути свідками.

Крім цього, ми задіяні в канадській пресі. Дуже пишаюся тим, що минулого року нам вдалося гідно вшанувати двох потужних державних діячів — Євгена Кириловича Марчука і генерала Веслі Кларка — у заході, організованому Радою українських державницьких організацій світу.

ДЕЛЕГАЦІЯ КАНАДІЙСЬКИХ УКРАЇНЦІВ БУЛА ВРАЖЕНА ДОРОБКОМ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ», ЯКИЙ ЇМ ПРЕДСТАВИЛА ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ЛАРИСА ІВШИНА. ЛЕСЯ ШИМКО ПРИ ЦЬОМУ ЗАЗНАЧИЛА: ЦІ КНИГИ — СКАРБИ, ПОЗИТИВНИЙ ПІАР ДЛЯ УКРАЇНИ. А ЮРІЙ ШИМКО, ПРОГЛЯНУВШИ ГЛЯНЦЕВИЙ ЖУРНАЛ «МАРШРУТ №1» З ТЕМАТИЧНОЮ НАЗВОЮ «РОЗУМНА ПОДОРОЖ ІЗ «ДНЕМ», ЗАУВАЖИВ, ЩО ТАКУ ІДЕЮ МОЖНА ВИКОРИСТАТИ ДЛЯ МОЛОДІ ДІАСПОРИ, ЯК РОЗУМНУ ПОДОРОЖ УКРАЇНОЮ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Зважаючи на те, що західна преса почала втомлюватися від питання війни, а на передній план вийшла сирійська війна та інші проблеми, ми вважали за потрібне, щоб такі дві потужні різні фігури і в той же час однодумці висловили свої враження і міркування щодо ходу американської, європейської політики. Щоб знову прозвучали питання членства в НАТО і необхідності надання Україні летальної зброї.

Ми були раді — вагома газета National Post погодилася на пропозицію Ліги українок Канади одночасно взяти інтерв’ю з цими двома потужними фігурами. Також вони відвідали військову академію, де пан Євген прочитав дуже змістовну, лаконічну і суперінформативну лекцію, засновану на його великому досвіді, для слухачів, яких готують на посаду генерала, з різних натовських і споріднених країн. І ми по сьогодні чуємо позитивні відгуки про ту лекцію.

На завершення хочу сказати, що Лігу українок Канади, Лігу українців Канади і загалом Раду українських державницьких організацій світу непокоїть майбутній хід закордонної політики Канади. Ідуть серйозні сигнали, що Канада може драматично змінити свої пріоритети. Ми наполегливо працюємо, щоб передусім переконати канадський уряд, щоб він поновив надання супутникових даних Україні. А по-друге, — щоб він не «закопав» закон Магнітського. Усі три головні партії Канади одноголосно дали слово напередодні останніх парламентських виборів, що підтримуватимуть ухвалення закону Магнітського. Третій пріоритет — включення України в список країн, якій можна продавати зброю. Попередній прем’єр-міністр перед виборами вже розкрутив процес внесення України до цього списку. На превеликий жаль, зараз виглядає, що новий прем’єр-міністр і його міністр закордонних справ це зупинили.

$900 МЛН КАНАДСЬКОЇ ДОПОМОГИ ТА УНІКАЛЬНИЙ ДОСВІД УКРАЇНИ

А. С.: — Якщо говорити про допомогу в 900 мільйонів доларів, що була надана Канадою, то можу окреслити декілька її напрямів, якими ми займалися. Наприклад, існував цільовий фонд (це можна порівняти з трастами НАТО) для судової реформи. Майже 200 млн доларів було надано Канадою на те, щоб навчити наших суддів європейським законам, щоб вони зрозуміли, чим є Європейський суд з прав людини, як працює суд в Гаазі, підтягнули свою англійську тощо. Інші кошти пішли на забезпечення нашої армії, коли після Януковича 2014 року була вона розваленою. Це були і прилади нічного бачення, й бронежилети, й багато того, чого не вистачало українській армії і що було в канадської.

Канада зробила інвентаризацію власних збройних сил і побачила, що вона справді може надати Україні. До речі, це була і зимова форма, якої в Україні ще не було. А для військових дуже важливо воювати в комфортних умовах. Також ішлося про надання коштів на інші програми з розвитку громадських організацій і структур. Тобто метою допомоги було підняття рівня демократії в Україні.

Тут треба згадати залучення канадських військових до тренувань на Яворівському полігоні. Це була ініціатива попередньої влади. На жаль, проект закінчується 2017 року. У березні її не подовжили. Сподіваємось, що новий уряд зрозуміє цінність цього, бо це не є гра в одні ворота. Канадійські військові так само отримують унікальний досвід боротьби в умовах гібридної війни, яку ще не вела жодна країна у світі. Вони цей досвід привозять до Канади, НАТО його зараз вивчає. І на жаль, і на щастя, ми маємо такий досвід і можемо повчити НАТО, як протидіяти такому потужному ворогу, який веде несиметричну війну. Так, це не лише поле бою, це й так само інформаційний, політичний простір, це лобіювання, Манафорт, тобто тут є багато складників.

«МИ ЩАСЛИВІ, ЩО ПРОПОРЦІЙНО ДО НАСЕЛЕННЯ КАНАДИ ВІДІГРАЄМО ВАЖЛИВУ РОЛЬ»

Микола СIРУК:

— Чи дозріло світове українство, щоб відігравати роль суб’єкта і впливати на політику країн, де є численна українська діаспора?

Ю. Ш.: — Ми святкуємо 125-річчя поселення українців у Канаді. Українців у Канаді до 1,2 млн людей. Це п’ять хвиль еміграції: від першої з кінця ХІХ століття, яка пов’язана інтернуванням українців, які були громадянами Австро-Угорської імперії, проти якої воювала Британія і Канада. Друга хвиля — це вже 20-ті роки ХХ століття. Це вже були більш досвідчені люди, які брали участь у політичних змаганнях 1917 — 1920 років. Третя хвиля еміграції — це мої батьки, уже після Другої світової війни. Ця група була дуже політизована через те, що тут велася боротьба ОУН-УПА — остання фізична боротьба на території Радянського Союзу проти тієї системи. Четверта хвиля почалася вже з проголошенням Незалежності України, у 1990-ті роки. А тепер триває п’ята хвиля. Спочатку їхали переважно заробітчани, тепер приїжджає молодь (ось прикладом є Антон), їдуть на навчання, мають певні професійні зобов’язання.

Ми щасливі, що пропорційно до населення Канади відіграємо демографічно важливу роль. У США, мабуть, є така ж кількість українців, може, навіть трошки більше, але вони не мають того впливу. У Конгресі, сенаті США українців майже не знайдеш. А якщо вони є, то вже з такого покоління, що вже навіть не свідомі своєї української ідентичності. Але лобіювання є дуже важливим.

Треба одержимості, віри у власні сили, терпеливості, не піддаватися російській дезінформації, не створювати комплекс меншовартості, який ще глибоко вкорінений. За 25 років Україною багато досягнуто — якщо порівнювати з відправною точкою в 1991 році. Після 2014 року відбулися докорінні зміни — ми пройшли точку неповернення до Росії. Уже ніщо не примусить Україну піти в бік Сходу. Єдиний напрям, який у нас лишається, — лише на Захід. Треба час, і ЄС, НАТО — все це буде. Питання лише в тому, наскільки ми це прискоримо, наскільки в цьому буде зацікавленість уряду, наскільки до цього буде готове суспільство в Україні.

Ми лобіюємо з конгресменами, сенаторами. Мій заступник Борис Потапенко робить надзвичайно велику працю в Детройті з поважними сенаторами-демократами. Інший заступник працює з республіканськими. Сьогодні існує страшна поляризація президентської кампанії у США. Там фактично розбили Республіканську партію. Там багато політиків, сенаторів, які голосуватимуть за кандидата протилежної партії. Виборча кампанія Дональда Трампа тотально інфільтрована ФСБ, завдяки спецопераціям російської служби. Тут не лише питання Пола Манафорта, у якому Україна вже відіграє роль. Там є інші поважні люди — Картер Пейдж, який має свою частку в «Газпромі», генерал Майкл Флин, котрий регулярно виступає на Russia Today.

Наша Рада українських державницьких організацій світу організує навесні конференцію десь у Європі, сподіваємося скоординуватися з нашими громадськими організаціями — передусім Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Греції, Бельгії тощо. Громада відіграє свою роль у лобіюванні урядів у цих країнах. Це не є платне лобіювання, хоча це законно регулюється. Це добровольчі громадські організації, які намагаються впливати на політичний сектор життя даної країни.

А. С.: — Ще важливо зрозуміти таку річ в американській політиці: для американців Гілларі Клінтон є представником істеблішменту і пов’язаною з Wall Street. Усі на неї дивляться як на «дівчину, у якої є гроші, у якої є донори, і вона захищатиме свої бізнес-інтереси і бізнес-інтереси своїх донорів».

У той самий час популярність Трампа в Америці пояснюється таким чином — протестний виборець дивиться на нього як на людину, що не належить до Wall Street. Він себе так і «продає» виборцям: «У мене є достатньо грошей, мені не потрібен Wall Street. А родині Клінтон потрібно шукати донорів, тому вони захищатимуть інтереси тих людей».

Ю. Ш.: — Але навіть якби Трамп виграв, велика більшість Республіканської партії, яка сьогодні контролює палату представників і яка сьогодні є в сенаті, цілковито підтримує Україну. Друге — демократи також повністю підтримують Україну. Якщо б він наклав вето, є дві третини, які можуть це вето подолати. Навіть виграш Трампа не буде аж такою трагедією, як ми говоримо. Brexit — так само. Молоде покоління підтримувало Євросоюз. Півмільярда населення — це велика економічна, політична потуга, але ця структура потребує реформування. Не можна забирати суверенітет тих складових країн, вони виборюють певний баланс їхньої суверенності, а не віддавати все і монтувати об’єднані держави Європи, що є концепцією пірамідної структури. Brexit матиме наслідками реформу цієї структури. І з цього не треба робити великої трагедії. Великобританія й надалі є активним членом НАТО.

«РОДИННИЙ ЗВ’ЯЗОК З ІВАНОМ ФРАНКОМ ВПЛИВАЄ НА МЕНЕ ЕМОЦІЙНО ТА ПСИХОЛОГІЧНО»

Ольга ХАРЧЕНКО:

— Пане Юрію, на початку розмови ви сказали про родинні зв’язки з Іваном Франком. Якраз цього тижня ми відзначатимемо велику річницю — 160 років від дня народження Івана Франка. Чи є цей живий зв’язок з родинною пам’яттю? Можливо, зв’язок з українськими установами? 18 серпня ви були у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка. Яким є вам живий Франко?

Ю. Ш.: — Не знаю, які в мене є гени, але саме усвідомлення того, що я родинно пов’язаний з Іваном Франком, дуже впливає на мене емоційно та психологічно. Коли мені було сім років, ми перебували в таборі Міттенбальд у Баварії. Мій стрийко Василь Франко за фахом був столяром. Він виготовив мені рушницю і козацьку шаблю і каже: «Ти — козак! Це, щоб боронити Україну». Я й досі вдома маю фото з цією шаблею. Ми разом з родиною -Зенон Франко, Неоніла, Мирослава, — будучи дітьми, втікали, разом переходили ті кордони, зупинилися в таборах для біженців у Німеччині. Василь Франко був на весіллі, коли я одружувався. Ми маємо близькі зв’язки.

Я народився в Німеччині, в місті місті Козель. Там недалеко була інфраструктура Аушвіцу, біля Козелю був концтабір. Мій батько і дядько Василь врятували трьох євреїв. Батько про це мовчав, нічого не говорив. Про це я довідався на похороні Мирослави в жовтні минулого року. Тоді мені розповіли деталі, як батько і Василь Франко ризикували своїм життям, ховаючи в хаті, де я народився, трьох євреїв і допомагаючи їм. Історія цікаво розвивається.