Відео

Старшокласник Бенні (Арно Фріш) познайомився з ровесницею (Інгрід Стасснер) поблизу крамниці відеопрокату. Дівчина регулярно з'являлась і втуплювалась у телеекран у вітрині. Якось Бенні вирішив з нею поспілкуватись.

Дома демонструє свою міністудію, камеру, а також відео, зняте ним під час забою свині. Тварину виводять надвір, приставляють їй до голови спеціальну однозарядну рушницю, на вигляд як велосипедна помпа. Щойно лунає постріл, у повітрі з'являється сніг. За кадром – собачий гавкіт. Бенні прокручує момент пострілу ще раз, повільно – сцена забою стає ще моторошнішою через низькі, нелюдські звуки, на які перетворилося верещання свині. Він пригощає гостю харчами з холодильника. Аби розважити її, ходить на чотирьох, удає собаку, потім – поліцейського, навіть заламує їй руку. Зрештою, дістає ту саму рушницю. Вкладає її в руки дівчині і приставляє до себе. Потім робить навпаки. І натискає на гачок.

Подальші події бачимо на екрані телевізора, до якого під'єднана камера Бенні. Жертва з несамовитими криками відповзає вглиб, за край кадру. Бенні біжить до столу, перезаряджає рушницю і знову стріляє. Дівчина кричить ще гучніше. Доки Бенні вкладає третій патрон, вона опиняється біля дальньої стіни – силкується виповзти з кімнати. Хлопець приставляє їй рушницю до голови, виштовхуючи назад за кадр. Після третього пострілу западає тиша.

“Бенні та його відео” складають три типи зображення. Між аматорським відео, знятим Бенні, і об’єктивним кінонаративом, запропонованим самим режисером, маємо також сполучну візуальну тканину - прокатні відеофільми і телебачення, тобто сторонні, побіжно цитовані продукти. Звідси напрошується основна причина вчинку Бенні: винна саме ця “третя сторона” - жорстокі фільми, переповнений тривожними новинами та насильством ефір.

Дівчина гине ще в першій третині фільму, що, здається, жодним чином не впливає на розвиток подій. Школа, дім, батьки (Ульріх Мюе, Анжела Вінклер), однокласники, домашні завдання, сніданки і обіди. А саме вбивство вчиняється  так буденно, начебто між іншим, що певний час доводиться вгадувати, чи то не якась збочена гра, задумана молодими людьми. Бенні бігає до рушниці і заряджає її з таким зосереджено-заклопотаним виглядом, ніби надає першу допомогу, а не вбиває. Тим паче, що далі усе йде абсолютно як завжди. Застрелив дівчину, виправ простирадло, перекусив, витер кров, поговорив по телефону, зафіксував на камеру мертве тіло, пішов з друзями на концерт... До речі, та зйомка, котру веде оголений (щоб легше було прибирати) хлопець, акцентує позатілесність скоєного. У жертви трохи задерта спідниця, але Бенні поправляє одіж: секс тут ні до чого. Так само – жодної метафізики чи сантиментів, чому є блискуче підтвердження вже з об'єктивістського, режисерського боку: витрушуючи речі вбитої з її наплічника, Бенні серед звичних шкільних дрібниць знаходить дерев'яну кульку. Він розкриває її і бачить там другу, меншу. І ще одну. В останній, однак, нічого немає. Порожньо. Ані таємниць, ані зворушливих деталей.

Підкреслено статичне, чітке, передбачуване “кіно” (тобто, професійна об'єктивна зйомка “від Ханеке”) обмежується спогляданням, фіксацією, тривалими крупними планами переважно предметів, а не людей, через що професійний ракурс є більш наближеним до документування, аніж аматорські екзерсиси Бенні і частково його матері (зйомки на курорті). У живих і мертвих істот прискіпливо вдивляється саме головний герой, усе фільмоване ним - наповнене дією, перешкодами, емоціями, рухливими персонажами. Так Бенні обгороджує власну територію, де, власне, панує уявне, тоді як “доросла” зйомка основним об'єктом обирає соціальне. Уявне ж вимагає реального жертвоприношення. Не бойовики чи телесюжети про війну, не жорстокість екранна чи комп’ютерна, не хіть і не збочений пафос творчості провокують Бенні на злочин, до цього схиляє сама природа відео, що уможливлює вторгнення в зображення на будь-якому етапі, дозволяє перегравати ситуацію за допомогою пульта чи на монтажному столі, поєднувати у найнесподіваніший спосіб звук і картинку, дозволяє маніпулювати об’єктами як завгодно аж до повного їхнього зникнення; інакше кажучи, відео дає відчуття всемогутності і тим самим забезпечує героєві достатню рішучість для скоєння або прийняття насильства.

Жодних винуватців і обвинувачувачів. Режисер аж до останнього яскраво-червоного титру залишається безстороннім. Іронія фіналу полягає, одначе, в тому, що перемагає, зрештою, відео, представлене незримим, але уважним глядачем, що отримав від соціуму цілковиту і беззастережну санкцію наглядати (а відтак, і карати - саме суспільство остаточно затверджує владу Людини з камерою); наприкінці поліційні монітори спостереження поглинають без залишку і Бенні, і його змучених батьків.

___________

«Бенні та його відео”/”Benny's Video” (Австрія-Швейцарія, 105`). Режисура, сценарій – Міхаель Ханеке. Оператор – Крістіан Бергер. У ролях: Ульріх Мюе, Анжела Вінклер, Арно Фріш, Інгрід Стасснер. Виробництво: Bernard Lang AG. 1992 р.