Розповідь про (не)втрачені можливості

Будь-які мемуари — це практично завжди (незалежно від волі автора) тією чи іншою мірою спроба виправдати себе. Або, принаймні, виставити себе у більш виграшному світлі, пояснити реальні або уявні помилки, провали або прорахунки. І рідко хто з творців спогадів реально слідує словам Жана-Жака Руссо з його «Сповіді»: «Перед тобою, читачу, жорстока, неприкрашена правда — така, якою вона є...». Звісно, успіх мемуарів та їх історична цінність прямо залежать від масштабу особистості автора, міри його літературного обдарування, ступеня його поінформованості про події й міфи щирості перед читачем.

«Спогади» глави Української гетьманської держави (29. 04. 1918—14. 12. 1918) Павла Скоропадського й досі не дуже, м’яко кажучи, відомі українському читацькому загалові (Перше повне українське видання — переклад з російської — побачило світ у 1995 році за редакцією відомого історика Ярослава Пеленського; то був спільний проект Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, Інституту східноєвропейських досліджень та Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. Липинського, реалізований одночасно в Києві та Філадельфії). Зовсім нещодавно відбулась презентація другого, розширеного та доповненого видання цих «Спогадів», і сподіваємось, що книга гетьмана Скоропадського приверне ту увагу нашої громадськості, на яку цей твір, безумовно, заслуговує. Адже гетьман, хоч як би до нього ставитись (діапазон оцінок вражаючий — від нищівної критики як «німецької маріонетки» до захоплених панегіриків) — постать, що залишила помітний слід в історії України. Тому його погляд на події звичайно потребує критичного аналізу і є щонайменше цікавим. Мемуари здебільшого охоплюють період з грудня 1917-го по грудень 1918 рр.

Як відзначав укладач книги Ярослав Пеленський, «особливість «Спогадів» Павла Скоропадського полягає в тому, що вони висвітлюють епоху і діяльність автора з відмінної порівняно з іншими зразками української мемуарної літератури політичної перспективи — з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та аристократизму». На думку Я. Пеленського, цей твір гетьмана Скоропадського «є цінним документом історії також тому, що, на відміну від української мемуарної літератури, яка традиційно розглядала проблему Української революції 1917—1921 рр. у статичний спосіб, їхній автор підходить до справи зі стратегічної, а отже, динамічної перспективи професійного військовика — генерала. Скоропадський підкреслює, що він хоче подати власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а оцінка його доби — це справа майбутньої історичної науки: «Можливо, майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу їх повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити так, як мені бачилося становище на даний час, а правильно я думав чи неправильно — у цьому допоможе розібратися майбутнє». Я. Пеленський порівнює «Спогади» Скоропадського з близькими за жанром творами П. Гінденбурга, К. Маннергейма та М. Хорті.

Зрозуміло, переповісти цілком зміст «Спогадів» у стислій рецензії є нереальним. Тому є сенс зупинитися лише на найбільш суттєвих моментах.

1. Соціально-культурний портрет гетьмана

Павло Скоропадський був людиною двох культур — української та російської (важлива обставина!). З українською культурою його пов’язувало родове походження — він був нащадком одного з найвизначніших родів козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального патріотизму, залюбки користуючись поняттям «козаки», «українські козаки». Його предки були високими козацькими старшинами, найвизначніший серед них — гетьман Іван Скоропадський (1646—1722), який обійняв гетьманство після полтавської трагедії і намагався рятувати загрожену українську державність. І хоча члени цього роду політично орієнтувалися на проросійсько-лояльну позицію і робили кар’єру в системі імперії, більшість з них не зреклася української державної гетьманської традиції. Згідно зі спогадами самого Скоропадського, у їх домі «постійно співалися українські пісні», «з пошаною ставилися до бандуристів, які співали свої думи», «читалися і обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників», серед гетьманських портретів висів портрет Івана Мазепи, до якого «ставилися мовчазно з симпатією».

Водночас Скоропадський був людиною, лояльно відданою російському імперському престолові, був продуктом російської імперської системи, у якій зробив престижну військову кар’єру. По суті, може йтися про політичну та й узагалі життєву позицію «подвійної лояльності», котра наклала беззаперечний відбиток на практичні дії Скоропадського — гетьмана України. Маємо справу зі своєрідною світоглядною «пасткою» оцієї «подвійної» (принаймні не лише української) лояльності, яка в нашій історії траплялася фатально часто.

2. Взаємини гетьмана з Центральними державами — Німецькою та Австро-Угорською імперіями

Відоме радянське (ще, по суті, більшовицьке) кліше: Скоропадський — ставленик кайзера Вільгельма, що «тримався при владі тільки на німецьких багнетах». Проте «Спогади» засвідчують: хоч гетьман в реаліях 1918 року справді мусив спиратися на політичну, військову та економічну підтримку Німецької імперії, проте суб’єктивно він був політично зорієнтований не на Німеччину та Австро-Угорщину, а на Антанту — союз Англії, Франції та Росії, який сформувався перед Першою світовою війною. Гетьман в глибині душі не вірив у можливість перемоги Німеччини у цій війні. Він знову й знову запитує себе: хто ж буде остаточним переможцем — Центральні держави чи Антанта, рішуче схиляючись до другого варіанту. Але лише на реальну підтримку кайзера (і не на будь-чию іншу) він міг розраховувати в тих умовах. Класичний приклад, коли політик потрапляє у «шпагат» між власними уявленнями та наявними можливостями... У квітні 1918 року Скоропадський мав розмову з російським генералом Абрамом Драгомировим щодо його участі у військовій підготовці повалення уряду Центральної Ради. Гетьман пише про це так: «Драгомирову я виклав свою точку зору, але він рішуче не погоджувався зі мною. По-перше, він не визнавав будь-якого українства; по-друге, він вважав, що німці будуть незабаром розбиті, тому можна мати справу тільки з Антантою, яка все відновить, усе врятує. Я доводив йому, що я також не вірю у перемогу німців, але вважаю, що те, що нині діється у нас на Україні, мало чим відрізняється від більшовизму, і коли чекати на перемогу Антанти, то промине багато часу, а тут треба негайного порятунку». Дуже характерний діалог, який багато в чому пояснює мотиви подальших дій гетьмана! До речі, й до Австро-Угорщини, і персонально до Василя Вишиваного гетьман ставився більш ніж критично.

3. Україна за Скоропадського: федералізм чи незалежність?

Найбільш засуджуваний вчинок гетьмана, який негативно вплинув на його «історичний образ» — це, поза сумнівом, проголошення грамотою від 14 листопада 1918 року федерації з «майбутньою небільшовицькою Росією». Тут треба вдатися до зваженого й об’єктивного аналізу. «Спогади» засвідчують, що ще й у момент їхнього написання у Берліні на початку 20-х років гетьман не був переконаним самостійником, хоча під час окупації України, за його гетьманату, Німеччина (саме Німеччина!), чиї війська, до речі, запросила на нашу землю згідно з Брестським договором ще Центральна Рада, відстоювала концепцію незалежності Української держави, якій, очевидно, відводилася роль сателіта Німецької імперії зі статусом обмеженого суверенітету. Слова Скоропадського: «Звичайно, самостійність, якої тоді доводилося суворо дотримуватися через німців, що твердо на цьому наполягали, для мене ніколи не була життєвою, але я думав, що німці змінили б свою політику в бік федерації України з Росією». Погляди Скоропадського на статус України не могли об’єктивно не зазнати впливу і країн Антанти, які (особливо Франція) рішуче противилися незалежності Української держави. Гетьман зрозумів це вже у січні 1918 року, ще за часів Центральної Ради, з розмови з генералом Жоржем Табуї, французьким комісаром при Уряді УНР і шефом французької місії в Україні. Табуї відверто заявив, що «Антанта ніколи не визнає незалежності України» (цей фрагмент зі «Спогадів» зазвичай спускався у закордонних публікаціях уривків з книги!). А ось іще дуже показовий уривок зі «Спогадів» (теж 1918 рік): «До мене прийшло кілька осіб, до яких я відчував безумовну довіру. Один з них привіз до мене певну особу, яка займала цілком відповідне становище. Ця особа заявила мені (причому все це було підтверджено багатьма вагомими документами), що Антанта, а особливо Франція, рішуче не бажає говорити з українським урядом, доки той стоятиме на точці зору самостійності, і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них» (у Франції та Британії. — І. С.). Французи у Яссах навіть не прийняли представника Українського національного союзу, який стояв за нашу незалежність.

***

Це — лише дуже стисла рецензія на «Спогади» гетьмана. Його досвід (попри невдачу Гетьманської держави) цінний тим, що дає чимало поживи для роздумів — про минуле України та майбутнє. Втім, лихо, здається, у тому, що наша «еліта» думає зовсім не про це — власності, як бачимо, їй все мало...