Яким було Різдво на передовій?

«ТАНОК»

Це його улюблена музика. Хоч не знаю, чи він сам собі в цьому зізнається.

Починається мелодія зазвичай зі стрілянини автоматів, потім підключаються кулемети, далі на цей фон накладається бахкання підствольників, тоді мінометів — вісімдесятих, сто двадцятих...

Все по наростаючій. Аж до крещендо — гучного «Буммм!» «саушок» (самохідної артилерії).

Увесь «танець» триває десь так години зо дві, три...

А потім?

А потім антракт. Хвилин на двадцять...

І нам, і ворожій стороні треба перезарядитися.

СВЯТВЕЧІР В БЛІНДАЖІ...

Він грає в цей «танок» вже третій рік. Два роки під Волновахою й Богданівкою, а потім перед самою Горлівкою — з жовтня, коли сюди зайшла його 72-га бригада.

Взагалі-то він — доцент Чернівецького університету, кандидат юридичних наук. Досі бере участь у юридичній клініці, яку заснував і де його студенти допомагають бідним з юридичним захистом.

Тут же він захищає усіх. Бідних і не дуже. Регулярно «танцюючи» цей пекельний вогненний танець.

Останній великий бій був саме перед Новим роком. У нас — без втрат.

Восени ж було взагалі спекотно. Одного разу «танцювати» доводилося на три боки, бо з обох флангів одночасно і спереду зайшли ворожі ДРГ, одна з них — просто у тил наших сил.

Втім, Богу дякувати, у нас і тоді було без втрат.

З того ж боку тягли своїх вбитих і поранених. Багато.

За одним верталися двічі, не зважаючи на шквальний вогонь з української сторони. Не інакше, як то був представник «братнього народу», що його на передовій, вбитого чи пораненого, залишати їм було ніяк не можна.

Навколо опорника купа вирв, хвостовики від мін. Видно, де крізь мішки з піском залетів снаряд і де спинився він перед самим входом в бліндаж, чомусь так і не здетонувавши.

Та доцент не ремствує... Адже без втрат.

КОМАНДИР 9-Ї РОТИ 72-Ї ОМБР ЛЕОНІД ДЕРГАЧ ТА ПРЕС-ОФІЦЕР БРИГАДИ ОЛЕНА МОКРЕНЧУК

Позицію відбудували й укріпили.

Тут він головний. Старший лейтенант. Командир дев’ятої роти.

Утім, бійці його чомусь усе одно схожі на студентів. 

Наука, правда, інша. 

У нього приємний усміх і направду сталевий потиск руки.

Його рід десь із Бессарабії. Було в тому роду багато народностей, вдач і професій. Але військових людей, каже, раніше не було. Жодного.

Проте багато священиків.

СВЯТВЕЧІР

Сьогодні Cвятвечір. У мене в торбі трохи куті для його бійців, а в Олени Мокренчук, прес-офіцера бригади, ще купа гостинців і свічка у формі ялинки, яка чомусь схожа на гранату Ф-1.

Схожість помітили бійці, а їм би тільки пореготати.

Наймолодший має 19 років. У війську з вісімнадцяти. Той без жартів взагалі не може.

Перед виходом з землянки, коли питають, куди подався, він показує рукою на схід і каже, що йде Ростов брати. Йому кажуть, що сам він не подужає. «Чому ж один? —  відповідає він з дверей. — Нас уже троє підписалося».

Він точно знає, що саме у цьому житті любить, а тепер знаємо й ми. Щоб здолати останній кілометр-два до опорника, ми просили його сісти за кермо Олениного «Нісана», бо там дороги майже немає. Самі б ми не впоралися.

РОТНИЙ КІТ ШКВАРОК САМЕ ПРИНІС НОВУ МИШУ...

Він тішився, як легко перемикаються в «Нісана» передачі, а ми тішилися, що таки зможемо проїхати там, де зазвичай їздить тільки його БМП. Я тримав, аби не гойдався в машині його автомат, і думав, що шанси познайомитися з майбутнім українським Шумахером саме тут ще годину тому виглядали як абсолютно нульові.

*  *  *

До різдвяного столу сідаємо в бліндажі.

Нагорі прикрий морозний дощ. А тут сухо й тепло. Хлопці сумніваються, що буде вже сьогодні обстріл.

«Тому що Cвятвечір, перемир’я і все таке?» — питаю.

«Ні, тому що дощ лупить. Сєпари в таку погоду не дуже сіпаються», — відповідають.

Дощ нагорі розмиває червону глину окопів у рідке болото. Вона не так налипає до берців, як чорнозем, твердіша під ударами мін і снарядів і взагалі досить корисна земляна порода, хоч її і тяжко копати.

Іспанці, наприклад, купують цю глину тут, у нас, і роблять гарну облицювальну плитку Porcelanosa, а потім продають нам назад за 50 євро за квадратний метр.

Отже, якщо у вас квартира десь на Печерську чи Оболонській набережній і у вас саме така плитка, знайте, що наші хлопці на передку цілком поділяють ваш смак.

На такій глині найсолодші сни.

Шумахерові, наприклад, сниться його старенький «Жигуль», з якого він «на гражданці» вимотав усю душу. Ну й, звісно, сниться його мама, якій він також вимотав душу, доки зростав, але якій і досі не зізнається, де він зараз насправді.  

*  *  *

У землянці від нас стає тісно. Діставати кутю треба по черзі.

Але видно, що наше товариство, як і кожна нова людина, як і кожна нова історія, бійцям до смаку. Вони в цій землянці живуть від жовтня. Усе нове — тільки в інтернеті...

«Чули, чули, що в Києві мінус двадцять морозу зараз і заметіль. Бідні люди, як вони там...» — реагують вони після чергового перегляду новин.

Ротний кіт Шкварок саме приносить нову мишу. Шумахер на те каже, що клятий кіт зовсім не тримає посту.

Шкваркові це «по барабану», він сідає неподалік і починає тою мишкою хрумкати.

Сашко з Черкас кота саме за цей апетит і любить. Він каже, що той може за один раз з’їсти мишей відро, вони вже перевіряли, і по тому, що ніхто з цього не сміється (навіть Шумахер), я думаю, що це правда.

Сашко тут, напевне, найстарший. Йому на вигляд за п’ятдесят. Сива борідка, теплий, батьківський погляд. Це він керував будівництвом лазні тут, і відчуває себе відповідальним як за лазню, так і за санітарні умови в бойовій роті загалом.

Кожне створіння, яке може з’їсти відро мишей, буде завжди викликати у нього респект...

Ми запалюємо свічки і співаємо різдвяних пісень.

НА СВОЇЙ, БОГОМ ДАНІЙ ЗЕМЛІ...

«...Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї, довго й міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона — його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його, тоді знову відпускає на якихось десять секунд трохи пробігти і ще трохи пожити, а згодом знову ховає його, часом — назавжди».

Ніхто, напевно, не сказав ліпше за Ремарка про те, що таке земля для солдата, якому треба вижити й перемогти.

А що таке земля для українського солдата?

Командир дев’ятої роти розповідає, що навіть руда пилюка цього глинистого донецького степу рятувала його бійців, коли огортала від ворожого ока, кулі чи снаряда. 

А коли влітку вони копали окопи, його бійці саджали поруч трохи моркви, помідорів, цибулі. Один старший боєць, оглянувши викопане й посаджене, так і говорив — землянка вийшла добра, можна жити, і городина сходить, лишилося тільки козу завести... і жінку.

Скільки разів земля приймала в груди цих землянок його бійців, доки на поверхні відбувався Армагеддон. Подивіться на ці зрубані осколками дерева. Чи могло тут тоді щось вижити?

Земля тоді допомагала виживати і знову воювати за неї. І тільки іноді забирала до себе назавжди.

Бо ж вона наша. Богом дана.

Командир роти знає тепер це дуже добре, а щоб знали інші, він витатуював це на своєму плечі...