У червоному

«Три історії» Муратової – це фільм, що спантеличує, навіть лякає. Тим цікавіше спробувати заглибитись під поверхню першого шокуючого враження.

***

Ця жінка вбиває жінок і могла би називати себе інакше. Проте вона обрала для себе ім'я шекспірівської Офелії, “безневинної потопельниці, найчистішої і найпрекраснішої". 

Мотиви прозорі, сюжетна конструкція зрозуміла. Медсестра, котру кличуть Офа або Офелія (Рената Літвінова), працює в реєстратурі пологового будинку, має справу лише з паперами, пацієнтів “не торкається”, не любить ані чоловіків, ані жінок, особливо породіль, що відмовляються від власних дітей – так, як колись вчинила її власна мати. Спочатку Офелія сходиться з юною дівчиною  (Наталя Бузько), котра покинула щойно народжене немовля. Гуляє з нею містом, занаджує до під'їзду і душить панчохою. Потому, діставши доступ до лікарняного архіву, вистежує свою матір - Іванову Олександру Іванівну, вулиця Квіткова, будинок 25, квартира 5, самотня, телефону немає – і зіштовхує з пірса в море.

Експансія червоного починається з двох акцентів: Офині губи і манікюр. Далі – пурпурова сумочка на побаченні з надокучливим лікарем; “я люблю білий, я люблю чорний, я люблю червоний, і я люблю блискучий, як луска “. Дівчину Офа душить у криваво-червоних шкіряних рукавичках, котрі дістає з тої-таки сумочки. У ранковій сцені на пірсі вона вже вбрана в яскраву багряну сукню, як і бабця з вулиці Квіткової.

На театрі Офелії не віддають кольорів такої інтенсивності, адже вона – ідеальна жертва. Натомість, медсестра у “Трьох історіях” – месниця, нападниця, цілковито інвертований персонаж без жодного натяку на віктимність. Риторика кольору призводить до того, що червоний стає чітко зафіксованою образною прикметою нарівні з іменем: згадуючи про “Офелію”, ми говоримо про “червоне”, до того ж, оскільки у медично-кримінальному сюжеті найближче означуване червоного – кров, то і вбивця обов'язково вбирається в червоне. Твердження очевидного дає гіперреальний ефект, що межує з ірреальним: занадто прямо, аби бути правдою.

Поєднуючи з червоними барвами ім’я шекспірової героїні та специфічні інтонації і пластику виконавиці (робота Литвінової – суцільний жест одивнення), отримуємо симуляцію з бентежно відкритим кодом. У цілісній структурі образу червоне відіграє роль напису на картині Рене Магрітта “Це не люлька”. Не завдано жодної шкоди. Не пролито ані краплі крові. Це не Офелія. І це не вбивство. Заспокійливий сигнал – і пастка стискає здобич.

_________

“Три історії” (1997, Україна-Росія, 110`), режисура – Кіра Муратова, сценарій: Ігор Божко (новела “Котельня №6”), Рената Літвінова (новела “Офелія”), Віра Сторожева (новела “Дівчинка і смерть”), оператор: Генадій Карюк; актори: Олег Табаков, Сергій Маковецький, Рената Літвінова, Ліля Мурликіна; виробництво: продюсерська фірма Ігоря Толстунова, НТВ-Профіт, за участі міністерства культури України та Одеської кіностудії художніх фільмів.