Альтернатива зі сходу

Говорячи про «молодих і перспективних» політиків, часто згадують тих, хто насправді став лише проектом старих олігархічних сил. Олігархат не збирається ділитися не лише статками із народом, а й владою, яка зрештою гарантує безпеку цих статків. У нинішніх реаліях ті, хто не слідує цьому правилу, не потрапляють до пулу «розкручених» імен або швидко вилітають із «колоди». В нинішньому парламенті Єгор Фірсов «не прижився». Тодішній голова ВР Володимир Гройсман, згідно з рішенням з’їзду партії «БПП», оголосив про дострокове припинення його депутатських повноважень разом із Миколою Томенком. Нині Єгор разом з іншими вихідцями з Донбасу створив рух «Альтернатива», який має запропонувати новий здоровий вектор розвитку держави, водночас ґрунтуючись на болісному досвіді рідного регіону.

«НЕОБХІДНО ВІДОКРЕМИТИ ПОЛІТИКУ ВІД БІЗНЕСУ»

— Нині існує ситуація, коли нові політичні проекти пов’язують із певними олігархічними силами. І ось люди, які начебто є альтернативою, насправді виявляються «вигодуваними» з конкретних гаманців. Коли ви були в парламенті, то чи помічали, як ті чи інші сили вербують парламентарів?

— Звичайно, помічав. Насправді олігархи шкодять Україні. Шкода ця полягає, зокрема, в контролі ЗМІ. Відповідно, політика для них є не засобом розбудови держави, а виключно бізнесом. У цивілізованих країнах політика не є бізнесом. Ці речі треба відрізняти й розділяти. На Заході намагання бізнесу «осідлати» політику чітко гальмуються. У нас все навпаки. Наша система працює інакше й хибно, адже в певний час новітньої історії України відбулося поєднання бізнесу і політики.

— Враховуючи, що під бізнесом не завжди мається на увазі саме «бізнес», то можна сказати, що відбулося поєднання криміналітету та влади.

— Скажімо так, це було корупційним збагаченням. Олігархи робили свої перші статки і прикривалися політикою. Приватизацію за безцінь не можна було зробити без лобі від політиків, тобто влади. Якщо уважно придивитись, то ніхто з цих олігархів не побудував власної галузі, ніхто не став стимулом для розвитку країни в тих чи інших сферах. Тим не менш, у них все було приватизовано і на цих привласнених підприємствах вони робили свої мільйони та мільярди. Я виступаю за те, щоб усе ж таки країна спромоглась відокремити політику і бізнес. Вважаю, що бізнес не може втручатися в діяльність не лише Верховної Ради, а й будь-яких державних інституцій.

«ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ ДОНБАСУ ПАРЛАМЕНТ ПРОСТО НЕ ДІЯВ»

— Вам довелося перебувати в парламенті у двох скликаннях Верховної Ради. Чи бачили ви там парламентарів, які могли б бути спільним фундаментом для розбудови держави? Чи є там здорове тло, а не «обслуговуючий персонал» олігархату?

— Так сталося, що в минулому скликанні я застав кінець і потім початок уже нового скликання парламенту. Коли почалась війна, мені хотілося кричати про біду, що нас настигла. Тоді я ще мав можливість приїздити до тепер вже окупованого Донецька. Але що я бачив у депутатах Верховної Ради? Байдужість. Я побачив, що парламентарі зацікавлені більше в своїх проблемах чи питаннях, а не в тому, що нагально потребує Донбас, котрий тоді на наших очах окуповував агресор. Парламент як колегіальний орган просто не діяв. Були одиниці депутатів, з якими можна було скооперуватися в парламенті та які дійсно відчували й усвідомлювали, що відбувається. Вони переймалися трагедією, яка розгорталась на їхніх очах. Але вони були в меншості. Вважаю, що в нинішньому складі парламенту ситуація стала дещо кращою. Тепер там є не лише окремі люди, а й десятки людей, на яких можна покластися. Та це все ж не більшість. А в колегіальному органі все вирішує саме більшість. Тим не менш, я вважаю, що в Раді з’явилася певна кількість людей, яких можна назвати адекватними нашій позиції, але для прийняття рішень цього замало.

— У свій час парламент навіть за наявності в ньому комуністів зміг проголосувати і за декларацію про суверенітет, і за Конституцію. Наскільки якісним є робота нинішнього парламенту?

— Парламентаризм в Україні вбитий. Моя та Миколи Томенка історія в парламенті це доводить. Так сталося, що в депутатах вбивають власну думку, власну позицію. Хто її має, той не приживається. Причому, йдеться саме про політичну позицію, а не корупційну. Другий момент. Ми живемо в парламентсько-президентській республіці, і саме на парламенті лежить місія бути не гнучким елементом, а, навпаки, формувати курс країни, бути джерелом політичного життя. Саме до цього я закликав фракцію «БПП»: якщо ви маєте думку, яка відмінна від думки Президента, то не бійтеся її висловлювати, адже це корисно для справи, для підтримання стримування і противаг. На жаль, багато людей, які поза парламентом висловлювали власну думку, в парламенті під час зустрічі з Президентом прогиналися.

«МИ МАЄМО СПИРАТИСЯ НА СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС, А НЕ НА ОЛІГАРХІВ»

— Ми знаємо, що конкретні проекти фінансуються великими фінансовими потоками. То ж як ваша нова сила збирається виживати у цих реаліях?

— Я можу розповісти про свій досвід. Ми з Денисом Казанським, Сергієм Гармашем та іншими людьми із Донецької області створили організацію під назвою «Альтернатива». Ця організація має протистояти Опозиційному блоку і бути альтернативою проросійським силам зі сходу. Звісно, ця організація повинна мати грошову підтримку. Є два варіанти — або йти до олігархів, які задля власних цілей тобі дадуть достатню кількість грошей, або йти до простих людей, яких називають середнім бізнесом. Звичайно, ми обираємо другий варіант. Тобто спиратись ми будемо саме на них. Ці люди на собі відчули, як розвивалась війна. Вони чітко знають, хто її почав, й абсолютно точно усвідомлюють джерела небезпеки. Середній бізнес — це барометр процесів у державі. Вони постачають інформацію про реальний стан справ і водночас здатні вираховувати причинно-наслідкові зв’язки. Ніхто з цих людей не хоче, щоб у Краматорську чи Одесі війна повторилась, і готові всіма силами зробити все, щоб агресія РФ до них не дійшла. Це важливий аспект — ділові люди готові вкладати у свою безпеку. Відповідно ми, як сила «Альтернатива», пропонуємо не просто якусь мильну бульбашку. Ми пропонуємо ідею проукраїнського європейського Донбасу. Безумовно, є люди, які цій ідеї ладні допомагати як зможуть. Це наш перший досвід і ми формуватимемо цей тренд.

— Ви збираєтеся спиратись лише на тих виборців, які перебувають на Донбасі, чи у вас всеукраїнська ідея?

— Були інформаційні вкиди, що ми є черговим проектом, який має зробити акцент на тому, що ми начебто фокусуємо увагу лише на Донбасі. В тому-то й справа, що у нашій парадигмі й Донбас, і Крим, і вся інша Україна має прагнути Європи. На жаль, у плані «пробуксовування» в напрямку європейського розвитку головним фактором є наш український схід. І ми, як його мешканці, маємо зробити все, щоб змінити такий стан речей. Від аналізу та висновків треба перейти до відповідних рішень, тобто сформувати політичну силу. Це ми і робимо. Ми маємо показати всій Україні, що схід — це не просто якийсь окремий острів із російським впливом. Схід України є такою саме часткою нашої країни, як і всі інші. Відповідно наша екстраполяція позиції відбувається на всю Україну. Звичайно, ми обрали найважчу ланку роботи, де ніхто не працює згідно до принципів адекватності державним інтересам. Але ми відчуваємо, що саме тут, на Донбасі, наша праця є найбільш корисною і ефективною. Відповідно, знаходимо шляхи адекватного сполучення із мешканцями сходу й заходу України. Плануємо взяти участь у перших виборах до територіальних громад.

«БУТИ ПОСЛІДОВНИМ І ВІДКРИТИМ ПАТРІОТОМ — ЦЕ ВИПРОБУВАННЯ»

— Існують певні стереотипи, які використовуються в політичних маніпуляціях. Наприклад, щодо того, що на сході існує домінація проросійських переконань, а отже, варто начебто відмовитись від цього сектору. Насправді, там відбулася кристалізація середовища, яке в умовах спротиву проявило себе як винятково патріотичне. Водночас втрачаючи все. Патріотом на заході України бути набагато простіше, ніж на сході України.

— Абсолютно погоджуюсь, що бути патріотом на сході — це одне, а на заході України — це суттєво дещо інше. І тут питання не лише в тому, що захід далі від Росії. Взагалі будь-де бути послідовним і відкритим патріотом — це випробування. Тому серед нас загартовуються ті, кому слід довіряти. Давайте скажемо пересічному українцеві: що таке голос Донбасу? В кращому випадку нам скажуть, що це голос Ахметова, Єфремова та інших. Так сталося тому, що це навіювалося роками. У гіршому випадку скажуть, що Донбас — це Захарченко і Плотницький. А ось реального українського голосу Донбасу чомусь ніхто не чує. Виходить так, що Донбас російськомовний чи україномовний виходить на мітинги і його не чують. А ті, хто продався окупанту, чомусь представляють наш регіон. Отже під час війни ми маємо чітко артикулювати, яким є і яким має бути Донбас. Для окремих олігархів Донбас має бути «забитим», де є «раби», котрі працюють на їхніх підприємствах. Для українців насправді цей регіон має бути дуже сучасним промисловим регіоном. Він має позбутися пострадянських вад. І не можна нехтувати проукраїнською позицією та європейськими стандартами. Коли ми говоримо про олігархів Донбасу, то перш за все згадуємо 90-ті роки, коли й почав формуватись клановий олігархат. Тоді на Донбасі загинуло багато людей, які могли бути зараз справжнім обличчям регіону. Зокрема, було розстріляно в аеропорту Євгена Щербаня.

«КУЧМА СТВОРИВ СИСТЕМУ, ЯКА ПРИБИРАЛА ВСЕ ДО КОНКРЕТНИХ РУК»

— Вам не здається, що Донбас повели не тим шляхом у певний момент?

— У мене залишається відчуття того, що олігархи в певний момент мали б поставити на державність і, відповідно, піти іншим шляхом. Донбас у 90-ті роки не був таким, яким ми маємо його зараз. І про це варто замислитись. Чому так сталося? Це питання треба задавати собі, коли даєш оцінку нинішньому стану речей. Донбас міг би піти іншим шляхом без Януковича і без Ахметова. На початку 90-х олігархів як таких ще не було. Були лише зародки олігархату. З рейок Донбас зійшов вже у другій половині 90-х, за часів президентства Леоніда Кучми. Якби, зрештою, країна пішла здоровим державницьким шляхом, то ті, кого ми називаємо олігархами, навчилися б ділитись своїм багатством. А це принциповий момент — вміння ділитися. Я не буду ідеалізувати Євгена Щербаня, але він у певний час зробив ставку на конкурентний бізнес і, головне, — державницьку позицію. Це був принциповий момент, адже йшлося не просто про приватизацію, а про розбудову держави в руслі ефективного бізнесу. Та Щербань був опонентом Кучмі й збирав у парламенті підписи щодо імпічменту тодішнього президента. Тобто, він не погоджувався із суцільним олігархічним напрямком, який обрав Кучма. Добре пам’ятаю, як Щербань дуже добре відгукувався про Євгена Марчука, який, у свою чергу, брав участь у президентських виборах 1999 року, і всіляко підтримував проєвропейський та пронатовський курс.  І Донбас, зокрема, й Україна в цілому могли бути іншими, якби в 1999 році українці зробили правильний вибір.

— Як наслідок, де врешті опинився Щербань?

— Його вбили у Донецькому аеропорту. Щербань створив Ліберальну партію, яка робила ставку на те, що держава — це сервіс, а не диктатура конкретних осіб. При цьому бізнес мав ініціативно розвиватись і тим самим підтримувати фундамент державності і її успішності. Це абсолютно ефективна формула. Що зробив Кучма? Він створив систему, яка прибирала все до конкретних рук. Таким чином створювався клановий олігархат, а не стимулювався ефективний бізнес. Відійшли у вічність десятки людей, які могли б бути новим стимулом для державотворення. Тоді Донбас було, як справедливо зазначає Лариса Івшина, віддано у лізинг конкретним промосковським «князькам». Можна сказати, що саме тоді й почалась окупація Донбасу.