Запізніла рішучість

Війна РФ проти України, яку часто називають «конфліктом на Донбасі» (інколи забуваючи про окупацію Криму), давно увійшла в стадію «гарячого замороження». Обстріли тривають щодня, у підвалах окупанта катують українців, влади Києва вже три роки немає на левовій території українського Донбасу. Ще весною 2014 року, коли ситуація в Криму і на Донбасі почала виходити з-під контролю, в офіційного Києва були законні важелі запровадити воєнний стан. Цього не було зроблено. Ще в лютому — березні, коли РФ почала оголошувати так звані військові навчання, українська сторона мала можливість здійснювати дзеркальні кроки — так само оголошувати навчання на своїй території. Цього так само не відбулося. За словами народного депутата V, VI, VII скликань Андрія Сенченка, в ті лічені дні, коли вирішувалася доля Криму, у високих кабінетах «революціонерами» порушувалися питання розподілу портфелів за квотами політичних сил, яких Майдан і привів до цих кабінетів. Натомість 12 квітня 2014 року тодішній в.о. президента України і голова РНБО Олександр Турчинов оголосив так звану Антитерористичну операцію. 

І ось на четвертому році війни Олександр Турчинов виходить із майже радикальною пропозицією — назвати речі своїми іменами. Тобто війну — війною, окупацію — окупацією, а агресора — Російську Федерацію. Причому саме на законодавчому, а не декларативному рівні. Здавалось б, це — те, чого чекало суспільство всі три роки війни. Щоправда, не всі задаються питанням, чому це не було зроблено ще 2014 року? І ось тепер, коли українці втомилися від невизначеності, непевності, суперечливих заяв глави держави, на загал подається законодавча «бомба», яку мали проголосувати вже цього понеділка, але вирішили зачекати й перенесли розгляд проекту Закону «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Донецької та Луганської областей України» на осінь. Таке відтермінування голосування за законопроект пояснюється необхідністю консультацій із міжнародними партнерами.

За словами експертів, цей документ вкладається в канву пропозицій (принаймні не суперечать їм) нещодавно обраного президента Франції Еммануеля Макрона, які з’явилися днями в ЗМІ. Вони, зокрема, полягають у таких пунктах: усі сторони повинні припинити вогонь; сторони повинні прибрати важку техніку з лінії зіткнення; п’ять точок, де найчастіше відбуваються зіткнення, будуть демілітаризовані; сторони зобов’язуються сприяти ОБСЄ, зобов’язуються дати доступ спостерігачам без обмежень; звільнення заручників. Як бачимо, «план Макрона» фактично не відхиляється від напрацювань «нормандської четвірки».

У свою чергу законопроект Турчинова апелює до низки міжнародно-правових актів, зокрема до Статуту ООН, Декларації принципів міжнародного права та статей Резолюції 3314 Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року тощо. «День» багато разів звертався до експертів (зокрема — до юриста-міжнародника Володимира Василенка), які чітко зазначали, що Україна в юридичній сфері повинна чітко визначити факт російської агресії та окупації територій з метою подальшого визначення шкоди і формування консолідованої претензії до РФ як країни— агресора. Володимир Василенко в коментарі «Дню» зазначав: «Де-факто Україна вела і веде війну в порядку самозахисту від агресії, спираючись на положення статті 51-ї Статуту ООН. Ця стаття передбачає право будь-якої держави на індивідуальну й колективну самооборону від вторгнення».

У законопроекті зазначається, що застосування збройної сили РФ проти України розпочалося 20 лютого 2014 року. Невеличкий штрих, який не зайвим буде згадати: відома медаль РФ на честь анексії Криму, де чітко значиться дата 18 лютого 2014 року, тобто дата кривавого розстрілу Майдану.

«Завершити АТО, відповідно до закону про боротьбу з тероризмом, можна лише тоді, коли ми виконаємо всі завдання, покладені на Антитерористичну операцію, — коментує «Дню» екс-голова Донецької ВЦА Олександр Кіхтенко. — До цих завдань належать: знищення терористів, звільнення заручників тощо. Як бачимо, цього не відбулося. Є ще один шлях — проведення переговорів. Тобто йдеться про воєнно-дипломатичний шлях врегулювання конфлікту. Що нам може дати проект закону, який сьогодні презентується? Перше питання: чи погодиться РФ визнати себе окупантом? Звісно, ні. Тобто це буде для неї приводом вийти із процесу переговорів, а отже, не бути стороною діалогу. Таким чином, Україна має шанс залишитися сам на сам із проблемою. Друге: цей законопроект не повинен суперечити Мінським домовленостям, але він вочевидь їм суперечить, що, знову ж таки, покладає відповідальність на Україну в тому, що вона ініціює вихід із мирного плану врегулювання конфлікту. Якщо РФ визнається країною-окупантом, то вона має утримувати ці території, а не Україна. Для місцевого населення це так само буде означати, що Україна відмовляється від цих територій, адже інформаційна політика у нас неефективна. Можу сказати, що якби цей проект закону після його ухвалення дійсно міг зупинити війну на Донбасі, то я обома руками був би за нього. Але на моє глибоке переконання, цей законопроект не дасть такого ефекту. Ситуація набагато складніша, ніж комусь здається, і тут не місце для домінації набуття політичних дивідендів над національними інтересами та інтересами українських громадян, котрі мешкають на території, яку ми тимчасово не контролюємо».

Ще один важливий пункт законодавчих пропозицій Турчинова полягає у створенні Об’єднаного оперативного штабу (ЗОШ) ВСУ. Його керівництво матиме великі повноваження без необхідності постійно узгоджувати свої дії, як це нині робить Антитерористичний центр, який керує АТО. Важливий нюанс: спецслужби мають відійти на другий план, поступившись військовим, що є логічним, якщо говорити про війну, а не локальну боротьбу з тероризмом. Олександр Кіхтенко щодо цього пункту висловив таку думку: «Треба спочатку дізнатись, що це буде за Оперативний штаб, хто ним керуватиме, і які повноваження він матиме. Ці питання виникають у повному обсязі. Керівництву такого Оперативного штабу мають бути підпорядковані підрозділи Збройних сил, СБУ, МВС, місцеві адміністрації та інші структури. До речі, відповідно до Закону про боротьбу з тероризмом, цей Штаб мав бути створений ще із самого початку оголошення АТО. Очолювати цей Штаб мав прем’єр-міністр України — на той час пан Яценюк або один із його віце-прем’єрів. Але такого Штабу створено не було. Дуже прикро, що Україна стала рекордсменом із часу проведення антитерористичних операцій. Якби все було зроблено вчасно і грамотно, то не виникало б численних спекулятивних пропозицій та тлумачень. Як наслідок, зараз пропонують, не завершивши АТО, — згорнути її. Зараз необхідна грамотна політика щодо реалізації Мінських домовленостей, але в тому обсязі, який сприятиме досягненню миру і встановленню контролю над нашою територією».

Плутанина з термінами «АТО» і «війна» пов’язана також із відсутністю розуміння ситуації навесні 2014-го року, коли було схвалено рішення про проведення АТО, та існуючими на той час важелями з українського боку. Олександр Кіхтенко переконує: «Завершити АТО можна було протягом двох-трьох тижнів, якби ми не допустили подій, які відбулися у Слов’янську. АТО потрібно було завершити у Слов’янську, а не випускати банду Гіркіна до Донецька. Для цього були всі можливості, які не були використані. Тоді потрібно було не більше, ніж сотня підготовлених бійців для того, щоб знешкодили банду Гіркіна, яка налічувала кілька десятків озброєних бандитів, що захопили будівлю райвідділу. Такі підготовлені бійці були, в тому числі, й у Внутрішніх військах МВС, і в СБУ. Але необхідне було ефективне керівництво для проведення цієї операції. Штаб АТЦ у нас був створений і діяв, у тому числі, й у мирний час із керівниками, визначеними повноваженнями. Про це всі забувають. Ми починаємо розповідати про те, що у нас не було сил, армії, але це неправда. У нас все було. Але цим потрібно було правильно скористатись. Існує розписаний механізм щодо того, хто в штабі АТЦ має приймати ті чи інші рішення в тих чи інших ситуаціях. І нічого нового вигадувати не треба. Я не вважаю, що випустити Гіркіна із Слов’янська було перемогою, адже він зумів увійти в Донецьк. Нам це подають як перемогу. І таких прикладів багато. Наприклад, від деяких високопосадовців походять ініціативи так званої блокади Донбасу. Я переконаний, що це помилка, яка матиме лише негативні для української державності наслідки. Не слід вводити українців в оману. Ще на самому початку подій у Криму ми повинні були запустити відповідні заздалегідь відпрацьовані механізми. Ці плани, які мають і ЗСУ, і СБУ, і МВС, допомогли б ефективно відповісти агресору. Ми повинні були привести у підвищену бойову готовність військові частини, перевести на посилений режим СБУ, органи МВС. Але цього, повторюю, не було зроблено. Існує кілька ступенів бойової готовності: постійна, підвищена, воєнна загроза, повна. Ми тоді навіть підвищеної бойової готовності не запровадили».

Останній факт, наведений Олександром Кіхтенком, вкотре доводить, що маємо справу з очевидною дезорганізацією та кволістю в ухваленні рішень на вищих ланках керівництва. Звичайно, перше виправдання в такому разі класичне: Янукович зруйнував армію, а в спецслужбах засіли російські агенти. Це аргумент. Але недостатній. Адже і армія, і Внутрішні війська, і спецслужби існують в умовах чітких механізмів права і наказів. То що ж тепер? Тепер законопроекти, які є подібними до запропонованого головою РНБО, скоріше, є черговою серією політичної гри.