Більше тиші – менше прав

Агентство ООН у справах біженців провело спільну оцінку потреб біженців, шукачів притулку та внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні. Під час дискусій у фокус-групах респонденти розповідали про труднощі, з якими стикаються на новому місці, та пропонували шляхи їхнього усунення.

«Ми спілкувалися з людьми з усіх куточків України за підтримки влади та громадських організацій. Іноді розмова велася спокійно, іноді люди плакали чи злилися, але це завжди був діалог. Ми намагалися зробити його конструктивним, щоб знайти рішення проблем, з якими вони стикаються», — підкреслила Ноель Калхун, заступниця голови Агентства ООН у справах біженців в Україні.

Вимушені переселенці та біженці — неоднакові групи. Перші залишаються у своїй державі та володіють (принаймні формально) правами її громадян. Другі виїхали за межі рідної країни, змушені просити притулку деінде та тривалий час чекати на легалізацію свого перебування на новому місці. Проте усі ці люди мають багато спільних проблем.

МОВНИЙ ТА ІНШІ БАР’ЄРИ

Обидві категорії занепокоєні складнощами в отриманні статусу. Активісти невесело жартують, що з усіх українських слів шукачі притулку найкраще знають слово «довідка». «У цьому документі зазначені усі паспортні дані, але він не є тимчасовим ID, — зазначає Наталія ГУРЖІЙ, голова правління Благодійного фонду «Рокада». — Цей документ надає право перебування на території України, але не гарантує жодних інших прав. На нього не можна отримати ідентифікаційний код і, відповідно, працевлаштуватися. Так держава автоматично заганяє усіх шукачів притулку на неофіційний ринок праці».

Опитані переселенці наголошують на непередбачуваності та незручності перевірок державними органами за місцем реєстрації, невідповідності процедур у різних регіонах. Вони також змушені додатково підтверджувати свою особу під час оформлення деяких документів.

«Система перевірки та контролю не лише дискримінує ВПО відносно інших отримувачів соціальних послуг, а й порушує їхні конституційні права, — переконана Ольга ГВОЗДЬОВА, координаторка громадської організації «Донбас SOS». — За результатами контролю можуть скасувати дію довідки, до якої прикріплена пенсія. Довідка ВПО дозволяє отримати додаткову соціальну допомогу, але не може впливати на інші соціальні виплати, не пов’язані зі статусом. Те, що люди мають отримувати напряму, вони отримують через суд. Це створює додаткове навантаження і на судову систему, і на систему соцзахисту, яка не має ресурсів для здійснення контролю. Підвищується і ризик корупції».

Труднощі викликає й перетин лінії розмежування. Люди стурбовані довгими чергами, корупцією, незадовільними умовами та ставленням до населення на пунктах пропуску. Часто там відсутні юристи та стенди з інформацією, під час обстрілів важко сховатися. Прямого транспортного сполучення немає, люди змушені долати відстані між блокпостами пішки та пересідати в інші автобуси.

Обидві групи потребують правової допомоги та консультацій щодо житла, власності, спадщини, оформлення чи поновлення соціальних виплат і цільової допомоги. Вони плутаються в інформації щодо процедур та не знають власних прав. Шукачі притулку часто відчувають дискомфорт без перекладача у відділеннях Державної міграційної служби. Мовний бар’єр стає для них перешкодою і в реалізації інших прав.

ОСНОВНІ ПОТРЕБИ

Гострим питанням для опитаних є пошук житла. І переселенці, й шукачі притулку для оформлення статусу мають вказати місце реєстрації. Орендну плату та комунальні послуги вони називають найбільшим фінансовим тягарем. Учасники дискусій також звертали увагу на відсутність сталих рішень для тих, хто перебуває у місцях компактного проживання, і несприятливість тамтешніх умов.

Перший заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та ВПО Юсуф КУРКЧІ каже, що урядових програм із забезпечення вимушених переселенців житлом немає, є тільки окремі ініціативи місцевої влади. «Вирішення цієї проблеми коштуватиме державі від 20 до 40 мільярдів доларів. Таку суму неможливо виділити в один момент. Навіть якщо ми знайдемо ці гроші, залишиться черга. Ми користуємося Житловим кодексом часів СРСР, який передбачає лише одну чергу з пільговими категоріями громадян. Якщо туди додати переселенців, то система зупиниться. Наше міністерство пропонує проекти з пільгового кредитування. На законодавчому рівні це узгоджено, залишилося знайти фінансування», — додає Юсуф Куркчі.

Турбують внутрішніх переселенців і труднощі, пов’язані з працевлаштуванням. ВПО відзначають дискримінацію під час прийому на роботу, невідповідність нових посад попередньому досвіду та освіті, бюрократичні перешкоди за відкриття власної справи. В очікуванні статусу ці люди змушені погоджуватися на неофіційну, важку й низькооплачувану роботу. Через це вони не можуть поскаржитися на роботодавців, які затримують оплату чи порушують їхні права. 

«Кодекс законів про працю не захищає біженців та шукачів притулку, — наголошує Наталія Гуржій. — Переселенці принаймні мають громадянство України, а роботодавці отримують пільги, беручи їх на роботу. За біженців жодних пільг не дають, тому на переповненому ринку праці швидше наймуть українця».

Багато скарг було і на освітню та медичну галузі. Шукачі притулку можуть розраховувати лише на платне лікування та навчання. У людей, які проживають на лінії розмежування, обмежений доступ до аптек і лікарень.

У Законі «Про вищу освіту» передбачені квоти на безкоштовне навчання для біженців, проте вони поки не ухвалені, тож люди мусять платити. Відчувають складнощі зі вступом до ВНЗ і діти, які відвідували школи на окупованих територіях. Тамтешні атестати не визнаються, а для отримання українського потрібно багато зусиль і грошей.

ЧАСТИНА ГРОМАДИ?

І біженці, й шукачі притулку, і ВПО нерідко стають жертвами насильства, дискримінації та ксенофобії. Часто їм складно адаптуватися на новому місці. Вони втратили відчуття стабільності та впевненості у майбутньому, потребують не тільки матеріальної, а й психологічної підтримки. Можливість набуття громадянства для біженців на практиці є обмеженою. Бюрократія та невизначеність не дозволяють шукачам притулку розглядати місцеву інтеграцію як довгострокове рішення.

Вимушені переселенці скаржаться, що місцева влада рідко залучає їх до прийняття рішень, вважаючи «тимчасовими жителями». Ще невідомо, чи зможуть вони реалізувати своє право голосу на найближчих виборах. Коло контактів звужується, люди бояться розповідати про свій статус, щоб їх не звинуватили у розв’язані конфлікту на сході. Ще більше потерпають від переміщення особи, які мають додатковий статус, — роми, люди з інвалідністю тощо.

«Дискримінація на особистому рівні не така велика, але на неї впливають бюрократичні кроки та нерозуміння навантажень на систему, — зазначає Ольга Гвоздьова. — Яким буде ставлення працівників соцзахисту, які отримали додаткову непотрібну роботу? Чи будуть прихильно ставитися до черг переселенців в управліннях соцзахисту місцеві? Навряд чи».

ПОШУК ПОРОЗУМІННЯ

Люди, змушені покинути домівки, прагнуть легалізуватися на новому місці, щоб користуватися своїми правами, інтегруватися у громади та приносити їм користь. Адміністративні та регулятивні перешкоди опитані вважають основними, додаючи до них брак політичної волі та взаємодії між державними органами.

Цивільне населення на лінії розмежування потребує врегулювання їхнього статусу, захисту від наслідків обстрілів та компенсацій за використання їхнього майна військовими. Вимушені переселенці просять в уряду відновити виплату пенсій і транспортне сполучення з непідконтрольними територіями, забезпечити доступ до субсидій і правової допомоги, повернути право голосу, скасувати перевірки. Міжнародні та місцеві організації можуть допомогти їм інформаційними та адвокаційними кампаніями, відкриттям громадських центрів і проведенням соціальних заходів

Юсуф Куркчі погоджується, що це системна проблема. «Суспільство думає, що наше міністерство вирішує усі проблеми ВПО. Проте ми можемо лише щось пропонувати, а реалізовуватиме це інше відомство, яке має гроші. Тому ми змушені шукати порозуміння з іншими органами влади, — пояснює перший заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та ВПО. — Сьогодні немає розуміння, що вирішувати ці проблеми за законами мирного часу — неправильно. Треба використовувати інші, гнучкіші механізми прийняття рішень».

Учасники фокус-груп закликали уряд, громадські організації та міжнародних партнерів підтримати їх у цьому та сформували кілька рекомендацій.

Так, біженці хочуть отримувати документи, які дадуть їм більше прав і можливостей. Причому, треба інформувати про це усі державні установи. Також біженці хочуть мати доступ до курсів української мови та якісного перекладу на всіх етапах отримання статусу. Від громадських організацій вони просять консультативної допомоги, грантових та стипендіальних програм, інформаційних і навчальних матеріалів.

Цивільне населення на лінії розмежування потребує врегулювання їхнього статусу, захисту від наслідків обстрілів та компенсацій за використання їхнього майна військовими. Вимушені переселенці просять в уряду відновити виплату пенсій і транспортне сполучення з непідконтрольними територіями, забезпечити доступ до субсидій і правової допомоги, повернути право голосу, скасувати перевірки. Міжнародні та місцеві організації можуть допомогти їм інформаційними та адвокаційними кампаніями, відкриттям громадських центрів і проведенням соціальних заходів тощо.