Час уточнення амбіцій...

Відрізок, на якому вже позначено і похмурі часи, і героїчні епізоди. Створене на фундаменті радянського ГРУ ГШ Головне управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МОУ) мало не з перших днів свого існування відмовилося від амбіцій радянської доби і, перш за все, від глобалізму та розмаху діяльності. На жаль, фінансування ГУР МОУ не дотягувало навіть до середніх регіональних амбіцій — вони були стриножені переважно легковажністю і наївністю вітчизняних політиків і тиском Росії. Проте нинішня війна Росії проти України змушує серйозно говорити і про нові завдання військової розвідки в умовах «гібридизації» простору довкола України.

Реальне життя розвідки будь-якої країни визначається рівнем усвідомлення загроз. З деяких пір загрози Україні мають чітке оформлення, з тенденцією до всеосяжного охоплення, використання всіх способів впливу і всіх можливих методів підривної війни. За умов, коли ворожа Росія з президентом-українофобом на чолі не збирається відступати від наміру знищити Україну як незалежну, суверенну державу, а західний світ цілком влаштовує буферна позиція України, пошук власних внутрішніх резервів і зміна підходів до організації оборони стає єдино чинним запобіжником. І роль розвідки тут переоцінити навряд чи можливо.

Перший керівник ГУР МОУ Олександр Скіпальський, згадуючи про «внутрішню і зовнішню протидію» формуванню структури, говорить: «Росія виказувала гнів і чинила серйозний тиск, але внутрішній тиск був ще більшим, тому перші роки української військової розвідки були роками боротьби за виживання». Примітно, але навіть статус народного депутата України у начальника ГУР МОУ не дав йому змоги просунути до ухвалення парламентом проект закону України «Про розвідувальні органи України». Хоча генерал Скіпальський зумів внести його на розгляд ще 1995 року, закон було ухвалено лише 2001 року. На думку генерала, «коли після «касетного скандалу» чимало політиків побачили шкоду від монополії однієї спецслужби».

Утім, у перші роки було вирішено основне питання — кадрове. Хоча створена структура для відбору та підготовки персоналу розвідки потім ще багато років ішла до свого нинішнього вигляду — Військово-дипломатичної академії імені Євгена Березняка, вже із середини 90-х років до ГУР МОУ почали приходити суто українські кадри, відібрані на навчання з кращих молодих офіцерів ЗСУ. Забігаючи наперед, можна зазначити, що тільки через роки ГУР МОУ вирішило ще важливіше кадрове завдання — можливість залучення на навчання і службу цивільних, включаючи жінок. Але стратегічна компонента військової розвідки почала формуватися з 1992 року, всупереч протидії Москви і власне українських скептиків, які стверджували, що всю необхідну інформацію Київ «отримуватиме від російського ГРУ».

Питання успішної діяльності розвідувальних органів — це майже завжди питання сприйняття особистості їхніх керівників першою особою держави. Сам успіх діяльності військової розвідки можна оцінити хіба що за прийнятими військово-політичним керівництвом (ВПК) країни рішеннями, а ось відсутність рішень завжди вішають на розвідку у вигляді ярлика, що сповіщає провал. Класика жанру в Україні мала місце.

Люди з «острова», як прийнято називати представників ГУР МОУ, чесно визнають, що питання початку російської війни і підготовки до неї — темна пляма в житті відомства. Не було на східному напрямі агентурних центрів, як практично не було вчасно сформовано й саму агентуру. Але цей провал був зумовлений. «Острів’яни» аргументують: у вересні 2009 року, після того, як депутати нижньої палати Держдуми РФ затвердили законопроект про використання збройних сил за кордоном, включаючи «захист громадян», військова розвідка доповіла ВПК про завершення Росією циклу підготовки до війни з Україною. Ну і що?! На жаль, на той час тодішній президент Ющенко був зайнятий з’ясуваннями стосунків із прем’єром Тимошенко. Так, терміново було видано указ про перевірку боєготовності ВСУ, а українська інтелігенція синхронно закликала США, Великобританію, Францію і Китай негайно зібрати міжнародну конференцію для забезпечення реальних гарантій Україні... Далі — гірше. Ставши 2010 року головою СБУ, Валерій Хорошковський взагалі згорнув роботу з російського напряму, а підписанням угоди про повернення співробітників ФСБ до Криму фактично легалізував їхню підривну роботу і підготовку окупації півострова.

Але навіть у таких умовах «острів’яни» часом демонстрували непорушну прихильність принципам. Найгучніший випадок — самостійне залишення спецназом ГУР МОУ будівлі Адміністрації Президента України у найважчий момент Революції Гідності (до речі, наскільки відомо авторові, без узгодження з командиром загону). Багато хто вважає, що саме цей епізод спричинив у результаті рішення Януковича рятуватися втечею, адже він розглядав спецназ ГРУ як свою особисту охорону...

Потім усе обнулила війна...

ГУР МОУ почало роботу в непростих умовах — формально не було законодавчого забезпечення діяльності резидентур на окупованій, але все-таки своїй території. Забігаючи наперед, зазначимо, що поправки до наявного закону не прийняті й донині, хоча розвідники пішли обхідним шляхом — підготовкою більш ґрунтовно проекту закону — «Про розвідувальну діяльність». Однак робота на сході була розгорнута в найкоротші терміни — нині там діють потужні агентурні вузли. У результаті ГУР МОУ стало першою структурою, яка надала, а потім і опублікувала обширну інформацію не лише про сили і засоби Росії на окупованих територіях України, а й повні дані про особовий склад ЗС РФ, введених в Україну, включаючи особистості командирів та особливості їхніх біографій. Останнє мало доволі негативний резонанс у самій Росії, оскільки насправді з’ясувалося, що мало хто зацікавлений стати публічним «героєм» російсько-української війни. Нині військовій розвідці завдяки налагодженій роботі агентури, використанню радіотехнічних засобів і знімків космічних засобів розвідки у цілому вдається надавати системну інформацію про сили і засоби РФ у так званій оперативній смузі від 30 км (прикордонна зона) до 500 км (зона стратегічного компонента).

До речі, спецназ ГУР МОУ — окрема сторінка, сповнена ілюстрацій. Поки що пригадаємо лише те, що саме «острівний» загін спецназу був першим підрозділом, який ступив на бетонку Донецького аеропорту. А під час створення Сил спеціальних операцій саме досвід цього загону був узятий за основу. На рахунку цього, без перебільшення, легендарного підрозділу десятки успішних операцій, але про деталі широкій громадськості стане відомо точно не найближчим часом.

Проте ця стаття присвячена аж ніяк не перелічуванню досягнень або провалів. Швидше, навпаки. Хочеться звернути увагу на очевидні сигнали часу. А саме: Росія не лише не згорнула плани масштабного військового вторгнення, а й активно формує привід для «розвитку військового успіху» та просування вглиб країни. Інакше на кордоні з Україною з 2016 року не створювалися б нова загальновійськова армія і чотири мотострілкові дивізії. Рівень нових озброєнь та військової техніки в них доведений (за запевненнями самих російських військових) до 58%, а 2017 року цей показник планується збільшити до 62%. Як і раніше, актуальним є сухопутний коридор до Криму, деякі експерти мішенями називають не лише Маріуполь, а й Харків. Акцентуючи увагу на можливий ривок, без проведення додаткової мобілізаційної роботи. Приводом для реалізації сценарію можуть бути результати підривної війни всередині України, включаючи силові акти й відвертий тероризм. Росія розгорнула роботу п’ятої колони по максимуму, причому перепрошивання свідомості самих росіян досягло небачених масштабів і темпів — війні з Україною в РФ уже, мабуть, не здивується ніхто. Кремль готує демонтаж України як держави політичним, військовим або змішаним шляхом. Перед президентськими виборами Путіну потрібні зовнішні перемоги. На тлі загострення риторики Москви з ключовими західними столицями спокуса використати Україну як полігон для з’ясування стосунків доволі велика. Ці плани Москва може реалізувати, а може й не реалізувати, і дуже багато залежить від зусиль самого Києва.

За таких умов одним із напрямків посилення потенціалу України є розвиток несилової компоненти — розвідок, контррозвідки, кіберпідрозділів. Тим більш важливим елементом роботи військової розвідки тут є освоєння Україною розробок та виробництв високотехнологічних озброєнь. До речі, із семи оформлених Генштабом ЗСУ напрямків розвитку базових військових технологій майбутнього п’ятий — «розвиток технологій розвідки» — прямо стосується ГУР МОУ. А всі інші побічно теж у сфері компетенції військової розвідки: «сучасні технології захисту», «технології ураження», «кіберзахист і кібервплив», «відновлення озброєнь та військової техніки», «живучість особового складу».

Але разом із завданнями отримання інформації, на глибоке переконання автора, мають стати завдання впливу й інформаційно-психологічні операції. Це те, чого завжди боялись і не розуміли вітчизняні генерали і політики. Це стратегічний та філігранний рівень роботи розвідки, і він вимагає не лише високопрофесійних кадрів і набагато більшого фінансування, а й, перш за все, амбіцій ВПР. Ділянки «фронту» в Європі, на Американському континенті і всередині самої Росії не менш важливі, ніж у Донецькій і Луганській областях. Робота з впливу на лідерів думок західного світу, від політиків та експертів до журналістів і людей шоу-бізнесу — це, серед іншого, зміна свідомості щодо України, переконання в тому, що Україна для Заходу — актив.

Вирішення цього завдання безпосередньо залежить від сприйняття ролі відомства та його діяльності тими, хто нині біля штурвалу держави. На жаль, є доволі багато ознак того, що Верховному Головнокомандувачу Порошенку питання діяльності і розвитку розвідок, зокрема військової, видаються другорядними. Але, можливо, трансформація і загострення загроз змінять його уявлення про цей сегмент оборонного потенціалу.