Літописець епохи

«18 вересня, на 93-му році життя, відійшов у вічність засновник та багаторічний президент Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип», голова видавництва «Смолоскип», меценат, інтелектуал і подвижник Осип Зінкевич, — написав на своїй сторінці у Facebook Ростислав Семків, літературознавець, критик, перекладач, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», директор видавництва «Смолоскип». — Працівники фонду і видавництва глибоко сумують через цю непоправну втрату та висловлюють щирі співчуття родині пана Осипа. Пам’ять про нього житиме у наших серцях вічно.

Осип Зінкевич упродовж 50 років керував фондом та видавництвом «Смолоскип», видав понад 500 книжок, опікувався пам’яттю забутих та репресованих письменників і відкрив шлях у літературу сотням молодих митців. Його ніхто не замінить, і ніщо не втішить нас у нашому горі. Проте працівники «Смолоскипу» й надалі натхненно і вперто продовжуватимуть справу пана Осипа Зінкевича. Це місія, від котрої ми не відмовимося ніколи.

Заочно попрощатися з Осипом Зінкевичем можна у видавництві «Смолоскип» до 27 вересня.

Вічна пам’ять на землі і Царство Небесне Вам, пане Осипе»!

Зінкевич народився в Івано-Франківській області. Після Другої світової війни опинився в Західній Німеччині, а потім переїхав у Францію, де заснував журнал «Смолоскип». В 1956 р. разом з дружиною і двома дітьми переїхав до США, де організував видавництво «Смолоскип». У 1990 р. Зінкевич відвідав Україну, а в 1991-му оселилися з дружиною Надією в Києві, зберігаючи американське громадянство. У 1992 році Осип Степанович переніс видавництво «Смолоскип» до Києва.

Ім’я Осипа Степановича можна поставити в один ряд із патріархом Мстиславом, Олександром Кошицем, Іваном Багряним, Юрієм Луцьким, Григорієм Костюком, Юрієм Шевельовим... Вони вціліли завдяки іншому — не радянському — світові, який дав їм прихисток. І далеко від материкової України робили все, щоб зберегти неоціненні скарби нашої культури і, зокрема, літератури...

Зінкевич був не просто директором-засновником «Смолоскипу», а й його символом і натхненником, патріотом і людиною, яка словом і ділом робила все, аби Україна стала демократичною, потужною державою. У минулому році були видані його «Щоденники», які охоплювали з 1948 по 1976 роки. Ці записи можна назвати літописом ХХ століття, де автор без ретуші написав про діяльність українців в еміграції, дисидентський рух у підрадянській Україні, як поширювався самвидав, про діаспору, рух опору, людей, які залишили помітний слід в житті нашої країни...

В інтерв’ю «Дню» (див. №34 від 26 лютого 2010 р.) О. Зінкевич розказував: «Я маю дивну вдачу — читаю газети із ножицями в руках. Тем, які мене цікавили, було чимало: Розстріляне Відродження 1920—1930-х років, дисидентський рух, шістдесятники... Тож назбиралася величезна кількість матеріалів. Ніхто й подумати не міг, що стане можливим переїхати в Україну, навіть придбати якийсь будинок (цей — наша власність), де можна увесь архів розмістити. Отут та в інших кімнатах — найбільший у світі архів українського самвидаву! Крім нас, цим займалося видавництво «Сучасність», більшість документів якого, на жаль, пропала після смерті директора Миколи Лебедя. Щоправда, є архів самвидаву в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. Але там переважно неформальна преса, що з’явилася вже у 1988—1990 роках....

Ми тісно співпрацювали з «Міжнародною амністією», яка, отримуючи інформацію про ситуацію в Україні через свої джерела, ділилася нею з нами. Багато матеріалів одержувало «Радіо Свобода», до слова, фінансоване на той час ЦРУ, що на сьогодні не є жодною таємницею. Однак найбільше самвидаву надходило у «Смолоскип» через розроблені нами самими схеми. Найефективніша діяла у Копенгагені, куди приходили радянські судна...

На мою думку, письменники 1920—1930-х років повірили у радянську Україну. Повірили, що в цій системі зможуть творити нову українську літературу. Той кількарічний процес українізації був стихійний, а може, спланований у Москві, щоб спершу розкрити національні почуття багатьох талановитих людей, а потім їх знищити. Твори тих письменників, письменників Розстріляного Відродження, маловідомі або й зовсім невідомі в Україні, тому ми їх і видаємо»...

— Такого сподвижника, яким був Осип Зінкевич, треба пошукати і найближчим часом навряд чи матиме Україна, — з сумом каже Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. — Його діяльність як видавця, популяризатора українського політичного слова, думки, художньої і дисидентської літератури, те, що писав і друкував за кордоном, у нас тут ловилося і хапалося, немов ковток свіжого повітря. Хоча у радянські часи для тих, хто читав публікації зі «Смолоскипу», було часто небезпечно це робити...

Зінкевич мав колосальну життєву і творчу енергію і коли переїхав жити в Україну, то продовжив свою справу, але вже на іншому рівні, намагаючись друкувати передусім те, що було для нас під забороною у радянські часи. Завдяки «Смолоскипу» чимало творів побачили світ, і читачі познайомилися з творчістю самобутніх авторів, про яких не дозволяли навіть згадувати, зокрема, це легендарна серія «Розстріляне Відродження», яку ми разом з Інститутом літератури ім. Т. Шевченка готували, презентуючи книжки письменників, що були репресовані комуністичним режимом. Я часто згадую зустрічі з Осипом Степановичем, наші відверті розмови. Він був непересічною особистістю і людиною, яка знайшла себе. Той досвід, який мав, працюючи у США, Зінкевич переніс в Україну, зумів організувати потужне видавництво «Смолоскип» і книгарню, популяризуючи українську літературу і політичну думку, продовжував друкувати твори дисидентів, членів Гельсінської групи, письменників, що були під забороною... Його заслуга в цьому унікальна. Переконаний, що такі люди, як Осип Зінкевич, в історії української культури і політики залишають по собі відчуття високої поваги, і ми повинні про нього завжди пам’ятати і гідно шанувати пам’ять.