Адженда — студенти, які принципово не вчать українську

Польща, Румунія, Угорщина, Греція, Болгарія та, звісно ж, Росія розкритикували український закон про освіту. При цьому Польща, Румунія, Угорщина і Болгарія зараз потребують робочої сили, особливо — кваліфікованої. Як зручно було б, коли національні меншини, яким в Україні платять «копійки», за кордоном шукали кращої долі. Вони і мову знають, й освіту мають. Словом, дуже зручно для всіх. Крім України. Адже саме їй у більшості випадків віддавати ресурси тим, хто її покине.

Шкодять державній позиції і самі громадяни України, які не знають мови й історії країни і не хочуть їх вчити. Вони не проводять паралелей між війною і законом Ківалова-Колесніченка, між неосвіченістю та олігархією, яка прийшла до влади завдяки Кучмі. Ці люди живуть у сконструйованому політтехнологами світі, і він здається їм зручним. Не тому, що в ньому захищаються права національних меншин, а тому що захищається «моё собственное право думать так, как я привык».

Можна скільки завгодно засуджувати опонентів українізації, але це не змінить спосіб їх мислення. Нам потрібно дебатувати з їх точкою зору. Зрозуміло, що вірогідність переконати ненависників української культури вкрай мала, проте дебати спрямовані не на супротивника, а на глядача — у першу чергу на молодь, а також усіх, хто став жертвою антикультурної політики радянщини й олігархії. Тож дуже важливо вирішити, якою має бути залучницька політика просвітительства.

Під час Літньої школи журналістики «Дня» я запитала у науковця Юрія Костюченка, як правильно захищати знання. Відповідь була миттєвою: «Не треба популяризувати ідіотів». Думаю, багато хто з нас насправді розуміє, коли кажуть дурниці, але часто не звертає уваги. Наприклад, в одному з найбільших університетів Бесарабії на факультеті журналістики деякі студенти не вміють розмовляти українською мовою і не вважають це за потрібне. Ось це і є наша адженда, важливіша за будь-яку політичну суперечку. Знаєте, чому? Тому що будь-яка політична суперечка спрямована на те, щоб переконати журналіста/студента/мене і вас у тому, що українську мову знати треба/не треба, голосувати на виборах треба/не треба, державу і принципи відстоювати треба/не треба. Усі політтехнологи служать для того, щоб окрема людина не насмілилась зробити вибір. І це не вибір у дусі «зрада чи перемога», «брекзіт або Європа», «права нацменшин або українізація», тому що багато людей навіть не розуміють, про що йде мова. Що насправді приховується під «правами нацменшин» у контексті опозиційної риторики? Навряд чи нормальне працевлаштування в країні та інтеграцію в суспільстві. Прихильники подвійних стандартів нічого ж не розповідають про проблеми закритості спільнот, з усіма труднощами участі в державному дискурсі. У принципі, як мовчать вони і про значення держави й обов’язків, які крім прав вона надає. 

Те, що суспільство після стількох років поневолення обирає меншини, які не спроможні діяти, замість меншин, що постійно навчаються та розвивають це суспільство, говорить про те, що ми, як і раніше, злизуємо зі сторінок історії одну лише громадянську кров.