Армія починається з... мови

У казармі бригади на приморському напрямку, до якої ми потрапили, після сніданку «День» познайомився з офіцером відділення МПЗ (морально-психологічне забезпечення) бригади майором Володимиром ХОВАНЦЕМ. Сам він — вертолітник, родом із Тернопільської області. Ще за радянських часів служив на території Росії інструктором. Повернувся 1992 року служити уже в армії незалежної України, яку щиро хотів бачити саме українською.

Автомобіль з військовими та провіантом виїжджав на позицію із частини, й Володимир Степанович скупим, але щирим жестом перехрестив машину. І недарма, адже в цій частині уже був випадок, коли ворожий ПТУР влучив у машину, яка так само везла хлопцям на передовій продукти. Снаряд влучив прямо у кабіну. Наслідок — два 200-х. Одного із загиблих Володимир Хованець знав особисто. Молодий хлопець, років 26. Весь час він пропонував свою допомогу, не міг сидіти без діла. Його, ще живого, ледве довезли до Маріуполя, як він помер...

Із цього й почалася наша розмова про українську армію, радянські рудименти в ній, із чого починається держава та інші теми, які виринали самі по собі під потужним маріупольським вітром не по-осінньому спекотної пори...

«ЩЕ 1992 РОКУ МИ РОЗУМІЛИ, ЩО НАШ ОСНОВНИЙ ВОРОГ — РОСІЯ»

— Володимире Степановичу, як ви вважаєте, на чому тримається армія? Які основні стовпи лежать в її основі?

— Усе починається з мови. Як будинок стоїть на фундаменті, як міст стоїть на опорах, так і нація тримається на мові як одному з головних ідентифікаторів. Мова є базовим елементом — як для держави загалом, так і для армії зокрема. Навіть з практичної точки зору, якщо взяти бойові дії. Не секрет, що ворог намагається прослуховувати переговори наших військових. Якщо спілкуватися українською мовою, то вони просто нас не розуміють. Ми ж їх розуміємо. В цьому наша перевага. Так що відомий біблійний вислів: «спочатку було Слово» — це не вигадка. Це — істина. З українського слова починається наша безпека.

— Важко не погодитися з тим, що армія справді була не в пріоритетах держави тривалий час. Тож звідки з’явився феномен такого екстреного відродження нашої обороноздатності?

— Зараз ви нагадали мені думку, яка повертає мене в 1992 — 1993 роки, коли ми сиділи з хлопцями у військовій частині в Бродах і аналізували нашу кількість військ на заході й на сході України. Тоді на базі цих та інших чинників, до яких у нас був доступ, ми зробили висновок, що загроза буде не із заходу, а зі сходу. Дуже добре пам’ятаю наші розмови про реальність війни саме з Росією, що, мабуть, для когось здавалося нісенітницею. Тоді ми усвідомлювали, що наш основний потенційний ворог — це Росія. Було зрозуміло, що вона не змириться з тим, що Україна буде самостійною державою. Для цього було вигадано утворення СНД, яке, на нашу думку, мало бути прологом до нового Союзу. Росіяни були переконані, що Україна «погуляє» й повернеться. Дуже добре, що нове покоління вже не пам’ятає Радянського Союзу. Це зовсім нова генерація, яка, зрештою, не сприйняла агресії РФ та яку дехто, знову ж таки, намагається одурманити розповідями про те, як з Росією було добре. Ніколи з Росією нам добре не було. Це — країна, яка завжди була для нас джерелом небезпеки. Я вже не кажу, що за радянських  часів не завжди можна було придбати для дитини нормального молока. Міф про добрі радянські часи — це навіювання, яке деякими силами передається і новому поколінню. На жаль, ми й досі тягнемо за собою вантаж старих вад, які даються взнаки в багатьох сферах, зокрема в бюрократії, в затягуванні тощо. Але феномен українського духу існував навіть за радянських часів, що я добре пам’ятаю з часів, коли до розпаду СРСР служив на території Росії. Зрештою, Росія і зараз просунулася військами лише на кілька десятків кілометрів на Донбасі. Але головне — ми зберегли державу.

ПРИМОРСЬКИЙ НАПРЯМОК. ТУТ КОМАНДИРАМИ РОТ ІНКОЛИ Є МОЛОДІ ХЛОПЦІ, ЯКІ НА ЦІЙ ВІЙНІ ШВИДКО ПОДОРОСЛІШАЛИ. ВОНИ МАЮТЬ ПРОВЕСТИ СОЛДАТ ПО МІННОМУ ПОЛЮ ЦЬОГО ВІДРІЗКА ЖИТТЯ, ЯКЕ ПРИСВЯЧЕНО ВІЙНІ / ФОТО АВТОРА

— Як відбувався перехід від радянської армії до української?

— Усе почалося з того, що генерал Морозов на початку 1990-х почав створювати Збройні сили України. Тоді з’явився рух офіцерів, який став Спілкою офіцерів. Цю Спілку підтримав генерал-полковник Костянтин Морозов. І я вам скажу, що в тій Спілці превалював патріотичний, навіть націоналістичний дух. Тільки не треба плутати націоналізм зі смолоскипними ходами, різноманітними емблемами, стилізованими під свастику. Проросійські елементи потихеньку витіснялися. Був такий чоловік, як Володимир Мулява — людина глибоких патріотичних переконань. Він розробив концепцію соціально-психологічної служби, яка мала стати на заміну політрукам. Йому тоді дали звання генерал-майора, й він став заступником міністра оборони, тобто Морозова. Спілка допомагала першим керівникам ЗС у розробці різноманітних концепцій, які мали б відродження української армії поєднувати з державотворенням у цілому. Тоді Морозов здобув досить високий авторитет не лише серед військових, а й серед цивільного населення. Кравчук це зростання авторитету Морозова побачив і почав його потихеньку «з’їдати». Зрештою, Морозов подав у відставку, і за ним пішов Мулява. Але, «з’ївши» Морозова, який насправді не претендував на президентську посаду, Кравчук зрештою отримав Кучму, який посунув його.

— І як ви в армії сприйняли Кучму?

— Як велику біду. Були вибори 1994 року. Ми поїхали з товаришами до однієї з частин і почули, що виграє Кравчук. Зраділи, аж на душі стало легше. А коли вже доїхали до частини, то з’явилась остаточна інформація про те, що переміг Кучма. Для нас це був стрес.

— Тим більше — для людей, які були налаштовані саме патріотично. Пригадую Луганськ 1994-го, обліплений плакатами Кучми «за двуязычие», і наводжу це як приклад того, яким він був «державником».

— Тоді й розпочався конкретний відхід назад. Тільки-но ми почали будувати армію на патріотичних засадах, тільки-но почали витісняти проросійські кадри, як до керма прийшла людина, яка все повернула у зворотний бік. Тоді з’явився, наприклад, Шмаров, який став міністром оборони під виглядом того, що міністром оборони начебто має бути цивільна особа. Перше, що зробив Шмаров на цій посаді, — він поїхав до Житомирського військового училища, із якого його колись ще курсантом з тріском вигнали за порушення військової дисципліни, аби помститися своїм колишнім командирам взводів та рот. Шмаров присвоїв звання полковника Дмитрові Табачнику невідомо за які заслуги. Наш тодішній командир полку (тоді ще були полки) полковник Цимбал, котрий за свої 50 років двічі пройшов війну в Афганістані й усе життя присвятив службі в армії, сказав: «А хто тоді я, якщо 30-річний Табачник, який жодного дня не служив, ось так запросто отримує таке високе звання?». Тоді й почалися ці деструктивні процеси, які нівелювали базові цінності й мотиви для військового. Спілка ж робила свою роботу. Ми тоді, наприклад, на початку й у середині тих же 1990-х запрошували ветеранів УПА на різні заходи. Більше того, ми у Бродах з нагоди Дня Перемоги 9 травня організовували зустрічі ветеранів УПА і радянських ветеранів. Спочатку на сцену виходили по декілька представників однієї та другої сторони. А потім у льотній столовій за стіл сідало вже ширше коло ветеранів УПА і Радянської армії. І знаєте, вони разом пили горілку, і жодних ексцесів між ними не було.

«ІЗ НАС ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ЩОСЬ СУРОГАТНЕ ПІД ВИГЛЯДОМ РАДЯНСЬКОГО НАРОДУ»

— Пам’ятаю, як вперше побачив фільм «Афганський злам». Радянський військовий, етнічний росіянин, в Афганістані скаржився, що не потрапив служити в Україну. Там тепло, борщ, сало, виноградники, ніякої війни. Тоді я зрозумів, що для радянських військових було особливою спокусою потрапити саме в Україну. Ви до 1992 року служили в Радянській армії на території Росії. Як ви потрапили на Батьківщину?

— Коли відбулося ГКЧП 1991 року, я все зрозумів. Із товаришем, до речі, росіянином, Василем Даниловим ми прогулювалися містом Кузнецьк, де був літній аеродром, на якому ми навчали курсантів. Разом ми стали свідками того, як у цьому місті знімали прапор Радянського Союзу й піднімали триколор. Вася на мене подивився, прочитав настрій на обличчі й сказав: «Всё, Володя, это не твоя страна». Повернулися в табір. Усі хлопці були нормальні. Миронов Саша, так само росіянин, теж сказав мені: «Вова, а что тебя здесь держит? У тебя здесь ничего нет. Жена у тебя украинка. На двухкомнатную квартиру плюнь. Езжай домой. Там скоро будут Вооруженные силы Украины. Там ты пригодишься». Олександр Миронов був адекватно мислячою людиною. Згодом він стане депутатом місцевої думи, створить своє підприємство, на яке запрошуватиме виключно колишніх військових. При цьому він ще з радянських часів, будучи військовим, був ярим противником комунізму. Партія взагалі почала валитися знизу, коли приходили молоді люди й бачили, що в партійній системі відбувається щось не те, що слово і діло тут розбігаються. Адекватним людям це не могло подобатися. За часів перебудови в газеті «Труд» з’являлись інколи дуже гострі, критичні на той час матеріали. Миронов брав ці статті й вішав на дошку оголошень. А замполіт ішов і зривав ці статті. Дійшло навіть до того, що замполіта викликали на партійні збори — чого це він обмежує військовим доступ до інформації? Це ж одна із центральних офіційних газет! Так-от, товариші підказали мені шлях, як можна повернутися в Україну. Навіть знайшли в Бродах льотчика, який хотів служити в Сизрані, адже він звідти родом. У нього була квартира у Бродах, а в мене — в Сизрані. Відповідно, ми просто помінялися й посадами, й квартирами.

— Чи траплялися в Радянській армії конфлікти на міжетнічній основі, зокрема між українцями та росіянами?

— Звісно, бувало. Проблема така існувала. Пригадую роки, коли навчався в училищі. Ну, по-перше, в училищі різко відчувався брак української мови. Від того потреба в ній тільки підсилювалася. Тоді я знайшов у бібліотеці книжку Ірини Вільде «Сестри Річинські» українською мовою. Читав і насолоджувався. Буквально смакував кожне речення, кожен абзац. А моїми товаришами в училищі були здебільшого татари і башкири. До спортзалу не можна було заходити в чоботах. Але якось так трапилося, що мені терміново треба було когось там покликати, і я трошки одним чоботом заступив на підлогу з порога. До мене підбігає викладач і кричить: «Ты что, не русский?! Тебе что, не ясно?!» Я спокійно йому відповів: «Да, я не русский». — «Ты что, издеваешься?!» — «Нет, не издеваюсь. Я не русский». — «А кто ты тогда, если не русский?!» — «Я — украинец». Чесно скажу, що це в мені збунтувалася українська кров, адже якби він не перевів одразу тему в національну площину, то діалог, можливо, був би інакшим. І тоді я йому остаточно відповів: «Товарищ подполковник, сейчас я напишу рапорт за разжигание вами межнациональной розни». І він умить заткнувся й вибачився. А біля мене стояли два татарина і все це чули. Вони весь вечір потім мене хвалили за те, що я того підполковника «взув». Тобто вони цьому раділи. Так, із нас хотіли зробити щось сурогатне під виглядом радянського народу, де росіянин все одно мав би бути головним. Спочатку вони це робили відкрито через репресії, виселення, а потім — хитро, під виглядом створення так званого єдиного радянського народу. Нас хотіли всіх загнати в радянське стійло на чолі з Москвою. Ми ж мимохідь чинили цьому спротив. Можливо, ми цього не усвідомлювали, але це був передусім підсвідомий спротив на генному рівні. І, як я вже казав, важливим моментом був чинник рідної мови, якою розмовляли всі мої пращури. Не можна ламати нації через коліно. Для імперії це погано скінчиться. Їй ніхто цього не пробачить, хоч як би потім вона намагалася видавати себе за «миротворця» чи «благодєтєля».

«МОЖЕ НАСТАТИ ТАКИЙ МОМЕНТ, КОЛИ СИТУАЦІЯ БУДЕ НЕКЕРОВАНОЮ»

— Ви з мальовничих країв Тернопільщини. Як вам тут, у пролетарському місті, серед перебудованої в казарму колишньої промислової бази?

— Я все це бачив ще в Сизрані. Там теж заводи, і для мене нічого дивного тут немає. Я — військовий, моя справа — бути там, де біда, де потрібно захищати країну.

— А як ви прийняли рішення з пенсії піти на війну?

— Пам’ятаю, як навесні 2014-го по телебаченню показували гелікоптер, який атакував бронепоїзд бандитів під Слов’янськом. Він зависнув на дуже низькій висоті й бомбив його. Я дуже хотів порадити нашим — відлетіть, а потім знову атакуйте. Не висіть так грубо над джерелом небезпеки. Ви ж відкрита мішень... Відчув безпорадність. Зрозумів, що на війну пішли хлопці недосвідчені, з якими треба бути поруч. Тоді я і вирішив, що маю бути на фронті. Взагалі й зараз у молодих ще не дозрів інстинкт самозбереження. Вони мають проходити «обкатку», доки не відчують, що таке небезпека, що треба завжди вдягати бронежилет, каску тощо.

— Ви безпосередньо займаєтесь соціально-психологічними питаннями військових. Не секрет, що військовий постійно перебуває в перманентному стресі — від загрози життю до тривалої розлуки з сім’єю. Це може бути причиною ексцесів?

— В армії бувають різні ексцеси. І тут важливо дивитися на людину й давати їй шанс. Був випадок ще задовго до війни, коли довелось рятувати людину від звільнення з лав Збройних сил за проступок, а потім 2014-го вона двічі проявила себе як герой. А можна було на ньому поставити хрест. На той момент він своє покарання отримав, але ми знали, що людина ця хороша, що йому варто дати шанс і не ламати долю. Звісно, як і в суспільстві загалом, так і в армії є невеликий відсоток невиправних. Для цього існує алгоритм роботи з такими людьми. Якщо видно, що людина не має шансів на виправлення, ми її звільняємо. Це звичайний процес відбору.

— Сьогодні ми снідали разом з військовими в їдальні. Був увімкнутий телевізор, показували Нелю Штепу на волі. Солдати, м’яко кажучи, обурювалися. Вони залишили родини і майже щодня ризикують своїм життям, а водночас десь у мирному житті влада відпускає тих, хто перебував біля джерел війни та окупації. Вам не здається, що таке роздвоєння реальності пахне бідою?

— Тут є кілька аспектів. Може настати такий момент, що ситуація буде некерованою. Якщо влада не зробить адекватних висновків і не каратиме тих, хто пішов проти держави, то це робитимуть інші. Почнеться суд Лінча, який ні до чого доброго не призведе. Тому доводити ситуацію до точки кипіння ніяк не можна. Якщо почнуться розправи, то під них можуть потрапити й ті, хто ні в чому не винен, адже коли ллється кров, то ніхто вже особливо не розбирається. Безумовно, будуть спроби залучити до цих процесів і хлопців з досвідом, які особливо не розбираються в політиці, але тримають фронт. Це може скінчитися взагалі катастрофою. Другий момент, який я помітив, коли був у відпустці. Мій друг 2015 року теж хотів на фронт. Зараз він каже: «А що там робити? За кого воювати? За Порошенка? Не буду». Я йому доводив, що воюємо ми не за Порошенка, а за Україну. Тобто люди закриваються і шукають цьому виправдання. Такий момент апатії в суспільстві є навіть серед тих, хто ще вчора прагнув воювати й захищати свою країну. І тут знову ж треба робити висновки. Люди так і не побачили справедливості, що сіє в них відчуття того, що їх обманули. Якщо свого друга я можу переконати, то як переконати всіх інших? Те, що ви бачили з хлопцями в їдальні по телевізору, переконує їх у протилежному. І допустити цього ніяк не можна.