Цінувати людину

Василь НАГОРНИЙ, адвокат, волонтер (Луцьк):

— «Я не атовець, але мені потрібна допомога. Проконсультуєте?» Це слова першого відвідувача одного дня. Хотів відмовити йому, бо було призначено бійцям, але він почав так дякувати й вибачатися невідомо за що, а в його очах була така безвихідь, що таки запросив до кабінету. Цей відвідувач чимось нагадав атовця, який не захотів отримувати статус УБД, бо хоче, щоб його поважали й цінували саме як Людину. Ми схильні відносити людей до певних каст, розділяти на ті чи інші групи, даючи привід вважати, що хтось стоїть вище над іншим, бо він має статус або просто сильніший, хитріший, багатший. Хіба ми звірячий прайд, де кожен бореться за місце під сонцем і здобич? Війна «породила» багато лідерів-атовців — людей, які могли б змінити місто, область, країну. Та майже (!) всі вони знайшли собі хазяїна і ручкаються тепер з фальшивими УБД, плануючи бути сусідами по земельних ділянках, які один заслужив, а другий «порішав». Чому? Бо він із прайду «УБД», нехай навіть добутого хитрістю за триденне відрядження в напрямку зони проведення АТО...

Я не помилився у відвідувачі. Він — батько двох дітей, дружина кілька років тому поїхала на заробітки. Через деякий час повідомила, що не повернеться, бо зустріла справжнє кохання, згодом перестала цікавитись навіть дітьми... Він не атовець, був мобілізований у першу хвилю, але, до честі комбрига 51-ї бригади, котрий, дізнавшись, що за двома дітками доглядає старенька бабуся-інвалід, повернув бійця з полігону додому. Отямився я від роздумів, коли відвідувач поклав на стіл фото їхньої сім’ї, але мамине зображення діти акуратно відрізали.... Я допоміг йому. Він не атовець, він — Людина.

Жанна БIЛОЦЬКА, журналіст (Володимир-Волинський):

— Повернулася із дуже цікавої поїздки з депутатами міської ради до Коростеня. Особливо приємним для мене виявилось те, що це — батьківщина моєї мами. Мала нагоду бути присутньою на сесійному засіданні. На моє враження, сесії у нас веселіші й колоритніші завдяки деяким депутатам. Хоч там є і свої нюанси. Хтось каже, що міський голова у нас «вічний». Коростенський керує п’яту каденцію, і його витримці можна позаздрити. Загалом Коростень — спортивне місто, бо дуже багато уваги приділяється спорту. Побувала у школі мистецтв, де навчаються 640 учнів, і в «Теплокомунерго», де ми дізналися, що місто ось уже двадцять років живе без гарячої води: у квартирах — колонки, бойлери. Зате в місцевих школах харчування для всіх дітей — безкоштовне. У Коростені є три фонтани, один із яких — з яскравим підсвічуванням. Чимало відпочинкових зон облаштовані за кошти спонсорів та вихідців із Коростеня, які проживають за його межами. Досягнувши успіху, вони таким чином роблять свій внесок у розвиток рідного міста.

Та найбільше сподобався коростенський парк. Це — справжня казка, Тут можна блукати довго, бо є на що подивитися. Волонтерка Аліна провела екскурсію військово-історичним комплексом «Скеля». І в мене з’явилась чудова ідея для нашого міста: варто пошукати в навчальних закладах таких дітей, які проводили б екскурсії містом для наших туристів. Бо, бачу, нашим працівникам історико-культурної сфери до цього байдуже.

Iнна ПIЛЮК, інженер прес-центру ПрАТ «Волиньобленерго»:

— Сусідка захворіла на гепатит А. Якщо простіше — на жовтуху. Як тільки помітила, що руки стали незвичного кольору й різко погіршилося самопочуття, сама звернулася до лікарів. Здала купу аналізів у приватних лабораторіях, з ними й ходила. А в інфекційній лікарні взагалі відбувся діалог такого змісту: «Так, показник, що відповідає за гепатит, підвищений, але ідіть додому. У вас білки очей не жовті. — У мене малі діти, я можу становити для них загрозу з такою хворобою... — Нічого страшного немає, ви не наш пацієнт». За кілька днів їй не кращає, знову аналізи в дорогих клініках, бо, дякувати Богу, там їх можна здати без направлення. У звичайних поліклініках навіть загальний аналіз крові без папірця не візьмуть. Але хто рахує гроші в такій ситуації? Знову обхід лікарів: гляньте, зі мною щось не те! І тепер висновок такий: «Так, була жовтуха. Але ви її вже переходили на ногах. Ідіть додому».

Отак просто, виявляється, можна вилікувати страшну інфекційну хворобу, яка назавжди уражає печінку. Як нежить. Як розлад шлунку. Вдома з дітьми й чоловіком.

Тепер економлять гроші на їхнє обстеження.

Із хорошого: запам’яталося дитяче свято у школі в старшої доньки. Їй дали роль чаклунки, причому не дуже доброї, а такої, яка капоститиме дітям. Колись нам уже «перепадала» Шапокляк, і тоді довгенько довелося пояснювати, що роль — то тимчасове, насправді ти як була хорошою дівчинкою, так нею і залишишся. Ледве не дійшло до сліз, але дуже вже хотілося приміряти взятий напрокат ефектний костюм. З роллю змирилася і впоралася. А через рік після цієї події, напередодні чергового свята висновки про хороше і погане слухаю я: «Не головне, які в тебе слова. Чи який телефон. Важливо, чи дружать з тобою діти. І ще добре бути здоровим».