« ...Ми проходимо катарсис»

2017-й — рік, у який українці відзначають одразу декілька сумнозвісних пам’ятних дат. 70-річчя з часу проведення операції «Вісла», 80-ті роковини від початку масових розстрілів в урочищі Сандармох, 85-ті роковини Голодомору, 70-річчя депортації українців у Казахстан... Больових точок в України чимало. І про кожну з них необхідно говорити на всіх рівнях.

У жовтні численна українська делегація вирушила до Казахстану, аби відверто поговорити про наболіле та актуальне з казахськими науковцями й тамтешньою громадою українців. Низку заходів із відзначення 70-ї річниці депортації українців до Казахстану організував Пасторально-міграційний відділ УГКЦ за підтримки Посольства України в Республіці Казахстан. Зокрема, там відбувся Форум українців «Духовна та культурна ідентичність українців східної Європи, Близького Сходу та Азії. Вчора. Сьогодні. Завтра» і міжнародна науково-практична конференція за темою «Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки».

Про те, як вшановували репресованих і консолідували тих, хто мігрував, «День» поспілкувався з  директором Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Іриною КЛЮЧКОВСЬКОЮ, яка провела п’ять днів у Казахстані в складі української делегації.

«В УКРАЇНІ НЕ ДОСТАТНЬО ГЛИБОКО ВИВЧАЄТЬСЯ ПИТАННЯ ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДО КАЗАХСТАНУ»

— Ірино Михайлівно, знаємо, що крім професійного та громадянського обов’язку ця поїздка мала для вас і особистий характер...

—  Так, для мене ця поїздка була особливою. І з точки зору професійної, як ви слушно зауважили, і тому, що я сама — з родини депортованих. Заходи у Караганді відбувалися з нагоди 70-ліття депортації. Це була масова акція під назвою «Операція «Захід», у рамках якої в 1947 році примусово переселили майже 180 тисяч українців із Західної України, що було справжньою етнодемографічною катастрофою для регіону, з якого «вичищали» членів ОУН, УПА та їхні родини. Під час виступу на науковій конференції, де акцентували увагу саме на подіях 1947 року, я відзначала, що це була лише одна з хвиль депортації. Моя родина зазнала репресій у попередніх хвилях. Дідуся, Федора Кузика, члена ОУН, арештували і заслали у 1939 році до Карлагу — концентраційного табору в Караганді. Бабцю з двома дітьми депортували у квітні 1940-го. Вони опинилися у протилежній частині Казахстану — в Павлодарській області. Таким чином сім’ї розривали, щоб члени родини не мали змоги контактувати між собою.

Уже в Казахстані маминого брата Ігоря вперше заарештували у селищі Майкаїн Баянаульського району. Там його катували, але випустили до настання повноліття. Дотепер зберігаємо його портрет, намальований вугіллям на клаптику полотна, зроблений у тюрмі сусідом по камері. А після 18-ти забрали вдруге. Моя бабця йшла пішки майже 200 кілометрів до Павлодарської тюрми, щоб їй дали можливість із ним побачитися. На що отримала відповідь: «Арештований без права переписки і відправлений на рудники». Потім надходили далекі згадки, що він перебуває в Жезказгані й, можливо, брав участь у Кенгірському повстанні, яке у 1954 році роздушили танками. Проте документів, що підтверджували б це, мені так і не вдалося знайти. Дідусь був повторно арештований і загинув у Новосибірській області. Місця поховання знайти також не вдалося. Я ж далі шукатиму шляхи діда та дядька, адже дотепер маю дуже скупі дані.

Після депортації вижили тільки моя бабця і мама, які повернулися до України в 1946 році.

Коли згадую Казахстан, мені здається, що я говорю про ще одного члена своєї родини. Відколи себе усвідомлюю, то пам’ятаю, що в нашій родині була бабця, мама й тато, ми — діти — і... був ще постійно присутній Казахстан. Тому я вдячна організаторам за можливість поїхати туди і подивитися, що це за земля, побувати на місці колишніх концентраційних таборів, через які пройшли тисячі людей різних національностей, адже це була трагедія не лише українців. Виселяли і поляків, і німців, і чеченців, і представників багатьох інших національностей. Зрештою, репресували самих казахів. 

Сюди необхідно возити на екскурсії з усієї Європи, щоб не забували і пам’ятали, чим була і є імперія, яка нині зазіхає на нашу державу. Це було б добрим сигналом-нагадуванням для Європи, який би міг змінювати сприйняття України і дати глибше розуміння нашої нинішньої ситуації.

— Історія депортованих українців до Казахстану нині не належно досліджена. Чи можна чекати в найближчому майбутньому на прогрес у цьому питанні?

— Одне із побажань, яке прозвучало від казахських істориків до українських колег, стосувалося того, що, попри відкриті архіви, в Україні досі не достатньо глибоко і комплексно вивчається питання депортації до Казахстану. Їхні історики не мають змоги працювати з архівами, оскільки там є мораторій більш ніж на 50 років на їхнє відкриття. Індивідуально ще можливо отримати довідку про депортованих чи заарештованих, хоча я зверталася і не отримала достовірних даних про свою родину. Втім, для глибокого і системного вивчення питання умов недостатньо.

Важливо, що історики з одного та другого боку зустрілися, домовилися про спільні дослідження. Зокрема, була пропозиція про написання листа до Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва із проханням відкрити частину архівів. Сподіваюся, що конференція покладе початок для плідної співпраці обох сторін, аби створити спільний інтелектуальний історичний продукт, який слугуватиме обом народам.

«НАРУГА НЕ ЛИШЕ НАД ДЕПОРТОВАНИМИ, А Й НАД КАЗАХСЬКОЮ ЗЕМЛЕЮ»

— Репресивна система здійснила наругу над депортованими... Чи залишила ця трагедія рубці на самому Казахстані?

— Величезна територія Казахстану була всіяна концентраційними таборами. Однак ніхто не питався дозволу в казахів, чи вони хочуть свою землю перетворити на катівню і цвинтар. Це багата  країна. Казахи кажуть, що в них під ногами ціла таблиця Менделєєва. Натомість їхню землю перетворили на суцільний табір, усіяний кістками. Коли ми поїхали на меморіальне кладовище на місці колишнього табору в селі Спаське, по дорозі степом один чоловік підняв якийсь предмет, яким виявилася людська кістка. Це була наруга не лише над депортованими людьми, над їхньою гідністю, а й над казахською землею та її народом.

Там, у Казахстані, я дуже виразно зрозуміла ще раз і ще раз — про всі наші болючі речі треба говорити. Поки болітиме, доти залишатиметься живим... Лише пройшовши через усі наші больові точки, ми зцілимося і прийде катарсис.

— Депортованими були люди різних національностей із різних конфесій. Як резюмуєте співпрацю церков у казахському контексті?

— Я би хотіла наголосити на екуменічній співпраці церков. Справді, там були люди різних конфесій та різного віросповідання. Однак між ними ніколи не було конфліктів.

Наприклад, депортованими були німці, які 20 років добивалися дозволу побудувати римо-католицький храм у Караганді. Їх реабілітували в 1957 році. І лише у 1977-му вони отримали дозвіл. Цей храм, який був призначений для римо-католиків, допомагали будувати всі: і православні, і греко-католики. Згодом туди приходили також усі. У тому числі греко-католикам там виділяли час для богослужіння, поки вони не побудували свою церкву.

СПАСЬКЕ МЕМОРІАЛЬНЕ КЛАДОВИЩЕ В’ЯЗНІВ КАРЛАГУ

Під час богослужіння і панахиди у греко-католицькій церкві за померлими і тими, хто залишився живим, було дуже приємно, що, крім греко-католицького духовенства, був нунцій римо-католицької церкви, який відбув ціле богослужіння. Потім він також поїхав у Спаське і молився разом із нашими людьми. Ці речі мають дуже глибокий зміст. Коли припиняються чвари, коли перед людьми духовність стає домінантою і не залишається місця для міжконфесійних конфліктів, для мене це — позитивний сигнал.

Символічним було і спорудження пам’ятника депортованим українцям з нагоди відзначення 70-х роковин їх депортації у Казахстан. Його встановили на території української церкви в Караганді. Там він стоятиме не лише як знак пам’яті за тими, хто перейшов дорогу страждань, а й як знак української присутності.

Для мене особисто було важливо, що відбулося багато богослужінь: відспівали та відмолили всіх закатованих, які віддали життя у страшних умовах концентраційних таборів. До України я повернулася з певним відчуттям полегшення.

«ПОТУЖНИЙ ПОШТОВХ ДЛЯ АКТИВІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ У КАЗАХСТАНІ»

— Як сприйняла ініціативу Форуму Українська громада в Казахстані? І в якому стані вона там?

— Форум зібрав українців з багатьох регіонів Казахстану. За різними оцінками, зараз там проживає 300 тисяч українців: це і нащадки депортованих, і люди, які переїхали туди за інших обставин. На жаль, вони зазнають відчутної асиміляції. Перед здобуттям незалежності була інформація, що українців у Казахстані — 900 тисяч. Де решта 600 тисяч? Значна частина асимілювалася, велика частина виїжджає до Росії.

Казахстан — це країна, в якій ми зараз не спостерігаємо активних міграційних процесів з України. Мало людей сьогодні їде туди. А отже, громада не дістає «свіжої крові», підсилення. Треба розуміти, що міграція завжди має дві сторони. З одного боку, це відтік людей із України. Сьогодні експерти говорять про демографічну катастрофу, зумовлену великими відтоками людей, що є загрозою національній безпеці України. З іншого боку, це велике підсилення тих громад, які живуть за межами України. За правильної політики ці громади могли б стати дієвим інструментом у реалізації наших найрізноманітніших, у тому числі й зовнішньополітичних, завдань.

Серед української громади гостро стоїть питання збереження національної ідентичності. Цим питанням 20 років займається Апостольський делегат від греко-католицької церкви о. Василь Говера. Ми маємо багато спільно напрацьованих проектів. Зокрема, протягом чотирьох років наші викладачі приїжджали туди, аби проводити літні школи з дітьми, яких о. Говера збирав зі всього Казахстану. Якщо вдасться знайти фінансування, то плануємо організувати поїздку для тих дітей до України. Цей чоловік виконує роль не лише духівника, а й працює багато для консолідації української громади і збереження її української тотожності.

Важливо, що Форум відбувся саме у дні відзначення цієї трагічної сторінки нашої історії. Він посприяв наверненню багатьох людей в українське середовище. Це відбувалося на моїх очах. Наприклад, коли людина прочитала оголошення про Форум, прийшла, щоб просто послухати. Протягом життя в Казахстані вона втратила мову, її діти також українською вже не розмовляють. Після участі у тих заходах, вона сказала: «Все, я хочу бути у товаристві. Я хочу повернути свою мову. Хочу, щоб мої діти знали, звідки вони родом». Безумовно, ті заходи мали велике значення не тільки для тих, хто приїхав з України, а й для місцевих.

Слід зазначити, що у Казахстані створено сприятливі умови для підтримки національних меншин. У їхніх Домах дружби українські спільноти мають безоплатно виділені приміщення, де можуть збиратися і проводити свої заходи. Так, українських шкіл небагато, вони діють у формі суботніх чи недільних шкіл, але причина цього радше в тому, що українці в Казахстані не зосереджені компактно. Втім,  умови для розвитку громади вони мають. Чимало залежить від активності самих людей: чи захочуть вони займатися українськими справами.

Заходи, які відбулися у Казахстані, не були формальними, «для галочки». Вони мали конкретні цілі. Звичайно, це відзначення 70-ліття депортації. Водночас стояло і питання консолідації самої української громади в Казахстані. Це був потужний поштовх для активізації українців у Казахстані. Але для успіху справи, крім сприятливих умов, є ще одна важлива річ — спільна системна праця і взаємодія держави Україна і громади.