Польське коріння в українській землі

Вшановуючи світлу пам’ять доктора Яна Липинського (1921 — 2017), який 14 жовтня 2017 р. у Кракові на 96-му році життя відійшов у вічність, згадуємо історію цього славного роду та його внесок в українську історичну спадщину. Він був племінником видатного українського історика і громадсько-політичного діяча польського походження В’ячеслава Липинського (1882 — 1931) і відвідував свого родича разом із батьками та братами в Австрії у 1929 р.

У 1992 р. Ян Липинський був учасником міжнародної конференції «В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна», де виступав із доповіддю «Вацлав Липинський і його родина». Уривок його доповіді був передрукований у науковому збірнику «В’ячеслав Липинський та його доба» (Кн.5. — К.: Темпора, 2017). У своєму більш розлогому варіанті спогадів про родину Липинських «Z Zaturzec do Zaturzec 1939 — 1994» він розповів про долю членів сім’ї після від’їзду їх із Волині напередодні окупації її радянськими військами у 1939 р.

Рід Липинських протягом низки століть жив на українській землі. В’ячеслав Липинський писав у своїй автобіографії, що його сім’я «належала до роду земельної шляхти Мазовецької, якого одна лінія (що в ХVІ і ХVІІ ст. писалася по імені своєї гніздової посілості в землі Нурській «de Antiqua Lipiny»)».

Слід зазначити, що В’ячеслав Липинський ніколи не зрікався ні своєї нації, ні своєї віри, ні своєї верстви. Він писав, що народився «в глибоко віруючій римо-католицькій шляхетській землевласницькій сім’ї» та «виніс з неї правдиве прив’язання до Св. Католицької Церкви», якій був вірним ціле своє життя. Йому вдалося поєднати любов до рідної України, де він народився та виріс, польське походження, католицьку віру, яку він сповідував, та шляхетську станову приналежність. Концепція територіального патріотизму, якої він дотримувався, мала об’єднати та консолідувати всі нації і стани спільним почуттям їх приналежності та любові до рідної землі.

В. Липинський зазначав, що його сім’я дотримувалася українських традицій, притаманних тій місцевості, де вона жила. Ба більше, він наголошував на патріархальності свого дому, в якому зберігалися старі «звичаї на селі (обжинки, благословіння до шлюбу, новорічні бажання, коза, толока і т. д.)». Для вченого було важливим, що генезою його українства не був ані «становий, козацький романтизм», якого на Волині, в його селі не було, ані «усвідомлююча література», якої він не знав, а «винесене з виховання домашнього почуття не тільки прав, але й обов’язків супроти народу».

Український історик, громадсько-політичний і державний діяч В’ячеслав Липинський був первістком у родині. Він мав двох братів — Станіслава і Володимира, та сестру — Ванду. Брат Станіслав Липинський (1884 — 1954) обрав фах ученого-агронома. Освіту здобув у Житомирській гімназії та Першій київській гімназії. Навчався в Київському політехнічному інституті та аграрному відділенні університету в Лейпцигу, мав ступінь доктора філософії. З 1910 р. разом із батьком упорядковував господарство в с. Затурці, запроваджуючи новаторські методи ведення господарства. Був членом Володимирського повітового земства та Волинського губернського земства, а також членом правління аграрного товариства в Луцьку і Володимирі. В 1909 — 1910 рр. він писав статті               на сільськогосподарську тематику до часопису Przeglаd Krajowy, який видавав старший брат В’ячеслав. Під час Першої світової війни Станіслав Липинський працював у агрономічному відділі Союзу земств Південно-Західного фронту. У міжвоєнний період займався відбудовою зруйнованого маєтку. В цьому йому допомагали усі місцеві селяни. Після вторгнення радянських військ на Волинь 18 вересня 1939 р. Станіслав разом із родиною виїхали з рідних Затурців у глиб польської території. Після війни керував лабораторією досліджень картоплі в Ґданську — Вжещу. Помер і похований у Сопоті. Він був батьком Яна Липинського, який також став ученим-агрономом.

Для цього першого й єдиного в Україні та світі музейного закладу, який відкрито у садибі Липинських у с. Затурці Локачинського р-ну на Волині, нащадки роду передали сімейні портрети, фотографії та предмети побуту, що стали основою музейної експозиції. Не раз вони відвідували батьківський маєток та не цуралися спілкування з українськими науковцями, які прагнули більше дізнатися про все, що стосувалося великого українця польського походження В’ячеслава Липинського

Молодший брат В’ячеслава Липинського — Володимир (1887 — 1976) — був за фахом лікарем. У 1916 р. отримав медичну освіту в Київському університеті. В’ячеслав Липинський, відвідуючи Київ у час навчання там брата, зупинявся в його помешканні на вул. Фундуклеївській, 52 (нині — вул. Б. Хмельницького). Працював у Луцьку повітовим лікарем, згодом — військовим лікарем. З 1944 р. мешкав у Варшаві, Кракові, відтак — Сопоті, де працював лікарем-дерматологом.

Сестра В’ячеслава — Ванда-Юліана (1891 — 1979) — власниця частини маєтку Торчин у Луцькому повіті, де разом із чоловіком Бруноном Змієвським займалася господарством до 1939 р. Після 1939 р. жила в Помор’ї у своєї доньки неподалік Ельблонга Вармінсько-Мазурського воєводства Польщі. Похована в Кадинах під Ельблонгом.

Озираючись у своє дитинство, В. Липинський констатує, що формування його українського світогляду почалося змалечку. «В родині у нас існували спомини давнього багатства... зв’язані з «Україною»... Звідси моє прив’язання з дитинства до цього слова». Вчений згадував, що його рід «вийшов з Польщі («поль[ського] пяску»), але мав родичів на Поділлі, де в’язався з місцевими дідичками (Качковська, Котовичка, Кординовська)». Тому в 1908 — 1909 рр. В. Липинський, формуючи гурток прихильних до його ідеї українців-латинників, спробував залучити до нього нащадків цих родів.

У нотатках до споминів В. Липинський окреслив обставини свого національного світовідчуття. Він наголошував, що його основою «була безмежна любов до рідної землі і страх перед демократією, перед цим сусідом ласим на землю, який би міг нам землю забрати і нас знищити». Він підкреслював, що «цей страх» був у всіх «кресовців», але, якщо в одних «він виливався в форму спольщення», то у нього він трансформувався «у форму атаки на небезпеку, в формі українізації, на те, щоб взяти провід нації в свої руки». «До українства я не додумався, — писав він. — Воно прийшло у мене саме собою, прийшло од Бога». Вчений зазначав: «Українцем — в розумінні людини, зв’язаної душею і тілом, всіми емоціями і всіми матеріальними інтересами з Україною,         — я був не тільки од самого свого уродження, а од тієї хвилини, коли мій предок Іосиф-Антін, «товариш роти панцирної», в 1759 році придбав собі землю на Поділлі, тут оженився і тут оселився». В. Липинський писав, що в його родині «говорили панською мовою, по-польськи або по-французьки», разом із тим, «мову українську знали всі перфектно...». Він зізнавався, що мова українська була його «першою мовою, бо няня була селянка, яка не вміла по-польськи».

В’ячеслав Липинський писав, що метою його життя було, аби братам його жилося «краще, щоб вони почували себе своїми, а не чужими серед українського народу і на українській землі». Для В. Липинського було важливим зберегти родинну пам’ять та спогад про малу батьківщину в Затурцях на Волині. Він писав, що хотів «написати для своєї дочки і своїх небожів (дітей братів і сестри) коротку історію Затурців, нашого родинного села»

Батьки В’ячеслава Липинського сприяли вкорінюванню любові до рідної землі у серці майбутнього історика. Про це він не раз згадує у своїх записах: «Од моєї Мами унаслідував антипатію до «короняжи» (тобто прихильників польського центризму, яким хизувалися подекуди мешканці Варшави і Кракова. — Т.О.) і весь сентимент, з яким вона кохала рідну землю». Листи до матері, написані під час воєнних та революційних подій 1916 — 1917 рр., засвідчують, що Клара Липинська поділяла українські погляди сина і сприяла втіленню в життя його політичних проектів. 14 червня 1917 р. В. Липинський писав із Полтави, де тоді служив у кінному запасі: «Мені дійсно було приємно читати в листі дорогої мами, що мама цікавиться українськими справами в «Dzienniku [Kijowskim]» і що питання ці маму інтересують». Він констатує, що це для нього велика втіха, оскільки мама завжди допомагає йому в «роботі для української ідеї, яка зараз починає бути ясною і зрозумілою навіть для тих, хто донедавна вороже або байдуже до неї відносився». У листі до матері, датованому 14 червня 1917 р., В. Липинський пише, що отримав телеграму від брата Станіслава про спробу від імені Союзу українців-латинників налагодити контакт з Українською Центральною Радою. В’ячеслав Липинський шкодував, що через військову службу не може приїхати до Києва, і просив матір дізнатися у брата, чи зміг той побачитися з професором М. Грушевським, до якого радив звернутися. Інші листи В. Липинського засвідчують, що він ділився з матір’ю багатьма своїми політичними проектами.

Для В. Липинського було важливим зберегти родинну пам’ять та спогад про малу батьківщину у Затурцях на Волині. Він писав, що хотів «написати для своєї дочки і своїх небожів (дітей братів і сестри) коротку історію Затурців, нашого родинного села». Він згадує, що матеріал для цієї історії збирав давно і більшість його загинула, проте поки тримав події у пам’яті, вирішив написати для нащадків. «Тим більше, що один з небожів звернувся до мене з проханням, щоб йому пояснити, звідки в Затурцях такі високі вали (старе слово Городище), — писав він в одному зі своїх листів до О. Назарука. — Отже я скористав з того, та й рішив написати їм на оце Різдво коротеньку історію». На той час найстаршим племінником ученого був Ян Липинський, про якого, очевидно, йдеться у листі.

В’ячеслав Липинський писав, що метою його життя було, аби братам його жилося «краще, щоб вони почували себе своїми, а не чужими серед українського народу і на українській землі». Зі свого боку, вони підтримували його особисто та фінансували його публіцистичну працю. Так, у листі до Сергія Шелухіна від 12 червня 1923 р. В. Липинський згадує, що чекає фінансової допомоги від брата Станіслава для видання журналу «Хліборобська Україна». У листі до І.  Кревецького 19 грудня 1928    р., розповідаючи про придбання хати в австрійській гірській місцевості поблизу Граца, писав: «Врешті на поміч прийшли мені мої брати з Волині... Вони купили тут мені хатину...»

Перебуваючи в еміграції, В’ячеслав Липинський лише у 1923 р. зміг уперше після війни побачитися з одним зі своїх братів — Станіславом. Так, 21 серпня 1923 р. у листі до Д. Дорошенка він писав: «До мене саме в тім часі приїздив в гості брат мій з Волині, і я, не бачивши нікого з родини ось вже більше ніж 5 років, присвятив йому весь свій час». Брати мали можливість зустрічатися час від часу. Так, 13 — 18 червня, 28 — 31 липня 1929 р. брат Станіслав разом із дружиною Марією та чотирма дітьми, серед яких був і восьмирічний Ян, гостювали у брата В’ячеслава у м. Бадег поблизу Граца (Австрія).

Ян Липинський був тією своєрідною ниточкою історичного ланцюжка пам’яті, що з покоління в покоління передавала традицію любові до української землі в їхній родині. «Ми тішимося, що наш будинок, наш двір прислужаться вашій культурі», — так написав він в одному зі своїх листів завідувачу Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського Віталію Кушніру. Для цього першого й єдиного в Україні та світі музейного закладу, який відкрито у садибі Липинських у с. Затурці Локачинського р-ну на Волині, нащадки роду передали сімейні портрети, фотографії та предмети побуту, що стали основою музейної експозиції. Не раз вони відвідували батьківський маєток та не цуралися спілкування з українськими науковцями, які прагнули більше дізнатися про все, що торкалося великого українця польського походження В’ячеслава Липинського.

Мені пощастило декілька разів зустрітися з Яном Липинським та його дружиною у Кракові в 2011 році. З великим теплом згадую це подружжя. Цінні поради та копії фотографій, які я від них отримала, дають можливість більш детально розповісти про їхній рід та традиції. Водночас теплим словом не можу не згадати світлої пам’яті професора медицини Єжі Липинського — сина молодшого брата В’ячеслава — Володимира, який відійшов у вічність у 2012 р. Завдяки йому я змогла дізнатися чимало нових фактів про життя братів та сестри історика, відвідала їхні могили у м. Сопот.

Нині Затурцівський меморіальний музей В’ячеслава Липинського готується відкрити виставку пам’яті Яна Липинського. На сороковий день по його смерті у місцевому римо-католицькому костелі відправлять службу за упокій його душі. І кожного року на могилі В’ячеслава Липинського поблизу села Затурці священики Української православної та Римо-католицької церков щорічно служитимуть поминальні панахиди по членам роду Липинських. Маємо надію, що його нащадки не перервуть багатовіковий зв’язок із малою батьківщиною, любов до якої збагатила культури обох народів — українського і польського.