Герої з «околиць»

Для України й нас усіх настала пора важких випробувань. Щось подібне було сто років тому. Тоді ми були оточені ворогами; тепер наші західні сусіди трохи цивілізованіші, але також проблемні. Тому, щоб вистояти, треба навчитися черпати позитив (звідусіль і при кожній нагоді) та поширювати його серед «своїх». А «свої» — це представники великої української політичної нації, яка досить швидко формується. Попри те, етнічна складова також має певне значення. Син Білорусі Олесь Черкашин воював за Україну й загинув у зоні АТО. Його білоруський патріотизм не викликає жодного сумніву, але родом Олесь із українськомовного півдня Берестейщини. Нагадаю, «черкасами» московити колись називали всіх українців. Та й позивний у Олеся був «Тарас». Шкода, що ворог обірвав молоде життя. Поховали героя в Бресті. 

...Ідемо по карті східніше. Олександр Дюбо — активний громадський діяч із Новограда-Волинського. Учасник Євромайдану, волонтер. Його родове коріння із Стародубщини. Тепер це Брянська область, а колись же була Чернігівська губернія! Раніше Олександр був російськомовним, тепер вільно спілкується українською.

Харків’янка Марина Кехтер. Активна й жертовна волонтерка, психолог. Багато часу проводить у госпіталях, підтримує бійців. Мама її — з поволзьких німців; тато, хоч і був «паспортним» росіянином, все ж походив із давніх українських переселенців. Є таке село Харківка на Поволжі, яке було засноване українськими переселенцями 1840 року. Тепер воно зросійщене, але бабуся, бавлячи колись маленьку Марину, ще встигла наспівати їй багато українських пісень... Це вплинуло.  1986 року Марина вирішила переїхати до омріяного Харкова. Коло замкнулося: бабуся жила в Харківці, а вона буде в Харкові! Мабуть, молода жінка резонно вирішила, що це й є батьківщина предків. У цьому великому місті складно українізуватися (тим паче — мовно), та все ж  2014 року в Марини не було болісних роздумів — на чий бік стати. Не окупантів же підтримувати! Марина Кехтер тепер усе робить, щоб наблизити перемогу українського народу над ворогом. Ідучи до бійців у госпіталь, неодмінно одягає українську вишиванку. Каже, що це позитивно впливає на їхній настрій.

Анатолій Водолазький — родом із Воронезької області. Всі його предки — з Розсошанського району, де етнічні українці завжди становили більшість. Навесні 2014 року Анатолій вийшов з синьо-жовтим прапором на центральну площу Дружківки, протестуючи проти так званої «ДНР» і намірів розчленувати Україну. Сміливця кинули до підвалу, де по-звірячому побили, вибили всі зуби... Згадуючи ті події, Анатолій жартує, мовляв, не осоромив пам’яті рідної бабусі. Та була справжньою козачкою: працелюбна, з твердим характером, свідома свого українського походження. Головне, що ніколи не прогиналася під шовіністів. Зараз Анатолій Водолазький  багато працює з молоддю, є активним учасником поїздок «Схід — Захід».

«Айдарівець» Богдан Коваль у шкільні роки жив у Західній Україні. Але мову не вивчав, був звільнений як син військового. Хоч міг би і вчити — предки ж не з Рязані, а з Ростовщини... Там і нашого люду чимало. Але в СРСР не заведено було чіплятися за мову дідів-прадідів. Усіх переконували, що достатньо й російської. Добре, що два десятиліття незалежності не минули безслідно. Коли Росія анексувала Крим і почала війну на Донбасі, Богдан Коваль пішов воювати за Україну. Тепер, до речі, вільно спілкується українською.

Можна б назвати ще й Миколу Волинка, лідера незалежної профспілки гірників. Його в столиці застати важко, весь час перебуває на сході. Так от, Микола — з кубанців. Мало того, його дід був станичним отаманом!

А відома Юлія Толопа? Вона — із Ставропілля. З вигляду зовсім юна, але кожен із побратимів підтвердить, що Юля — мужній воїн, який не розгубиться у важкій ситуації. Недаремно й позивний у неї «Валькірія»... Вже тут вивчила українську, хоча на Ставропіллі була російськомовною.

Пастор Геннадій Мохненко тепер живе в Маріуполі. Але коріння у нього — курське. Має аж тридцять двох синів, з них троє рідних, а решта — усиновлені. Всі вони вийшли рити окопи, коли ворог наблизився до Маріуполя!

Ви, мабуть, помітили, що ми таким чином рухаємося за годинниковою стрілкою по периметру України? Що західніше Маріуполя? Правильно, Крим. Добре, є й по Криму що сказати. Юрко Ільченко, севастополець, відчайдушний утікач з окупованого півострова. Організував у Севастополі групу спротиву, так звану «шевченківську варту». Друзі регулярно клали на могилу Шевченка синьо-жовті квіти. Але й це було злочином, з точки зору окупантів... Понад рік Юрій провів у тюрмі ФСБ, там до нього підселяли кримінальників, провокували, а під час допитів били по нирках... Поцікавився його корінням. Виявляється, в родоводі переплелися різні гілки. Є західна закарпатська, є північна чернігівська... Але є й південна, кримська! Сам Юрко вважає, що його прабабуся походить із давніх переселенців до Криму, ще дореволюційних. Зауважте — все це ніби околиці українського етнічного масиву. Але на  почуття відповідальності за долю України ця обставина, як бачимо, не впливає. Воно не менше, ніж у черкащан чи тих же полтавців. Зараз Юрій проходить військовий вишкіл. Раніше ніяк не міг, бо дуже хворіла мама... Поховавши неньку, кримчанин вирішив, що не буде більше втрачати дорогоцінного часу. І його 80-річний тато, хоча дуже ослаб і зовсім кепсько чує, не побоявся відпускати сина. Не намагався затримати єдину опору й останній промінчик світла... Навпаки, — благословив  на захист Вітчизни. Ось такий жертовний патріотизм демонструють наші нескорені севастопольці!

Волонтерка із Сербії Саманта Рац-Стоїлькович жила в Руському Керестурі (Воєводина). Її предки походять зі словацьких русинів. Давня, далека, найзахідніша гілочка Київської Русі... І хоч далеко з Сербії до України, не забула Саманта про Русь, всіляко допомагала їй у війні з московитами. Через погрози сербських шовіністів волонтерка була вимушена разом із родиною переїхати в Україну.

Варто згадати ще про одну людину. Відомий російський поет-дисидент Олександр Бившев — українець по матері, в дитинстві бував на Чернігівщині, тому знає й шанує українську мову. Живе в Орловській області. Написав багато віршів у підтримку України, через що втратив роботу.

...Тепер мільйони людей можуть пишатися, що належать до славної української родини. Вона досі не втратила здатності народжувати героїв.