100-річчя Червоної Армії – міфічний ювілей
23 лютого в Росії будуть досить урочисто святкувати 100-річчя створення Червоної Армії, від якої ведуть свій початок нинішні Російські збройні сили. Це доводить, що нинішні російські військові ведуть родовід від армії, створеної більшовиками 1918 року, а, скажімо, не від першої російської постійної регулярної армії, створеної імператором Петром I на початку XVIII сторіччя.
Що ж, радянський менталітет російських генералів нікуди не подівся. Як пише не без гордості одне російське інтернет-видання, «незважаючи на різні історико-політичні, а разом із ними і ціннісні трансформації, ветерани Великої Вітчизняної війни, ветерани Збройних Сил і нинішнє покоління російських громадян, що перебувають на військовій службі, продовжують вважати точкою відліку історії сучасної вітчизняної армії саме 23 лютого 1918 року». Всього заплановано понад 100 офіційних урочистих заходів. Міноборони РФ у рамках ювілейних святкувань задумало провести в парку «Патріот» у підмосковній Кубинці масштабні реконструкції низки битв Червоної Армії. Перед здивованими глядачами постають бої під Псковом і Нарвою в лютому 1918 року, Сталінградська битва, битва на Халхин-Голі в серпні 1939 року та штурм Сапун-гори у травні 1944 року (останній, щоб нагадати не так про звільнення Севастополя 1944-го, як про мирне «віджимання» Криму 2014-го).
Але особливо цікаво, як у Росії збираються репрезентувати історичну реконструкцію того, чого не було, а саме — боїв перших червоногвардійських загонів із німецькими військами в лютому 1918 року, що нібито зупинили наступ німців на Петроград. Насправді жодних серйозних боїв ні в лютому, ні в березні — аж до самого укладення Брестського миру — не було. А що ж було? Був тріумфальний хід німецьких військ, що не зустрічали якогось значного опору набагато численнішої російської армії, але яка не бажала воювати. А революційні кронштадтські матроси на чолі з Павлом Дибенком, що прийшли їй на допомогу, без бою тікали від Нарви аж до самої Гатчини, за що головного балтійського матроса віддали під суд.
Як згадував колишній командувач 12-ї армієї генерал-лейтенант Дмитро Парський, «залишення Нарви сталося переважно тому, що не було загального керівництва та зв’язку в діях, через те, що мало або навіть зовсім майже непідготовлені загони вводили в бій невміло, і вони зазнавали зайвих утрат (більше інших — матроси); нарешті, на настрій військ мало, мабуть, відомий вплив і становище, що склалося тоді, ніби між війною і миром, що хвилювало людей і сприяло зменшенню їхньої стійкості».
При цьому саму Нарву німці взяли 3 березня, перед самим підписанням миру. Невеликі німецькі загони на автомобілях і велосипедах займали цілі міста. 23 лютого 1918 року німецькі частини були ще на далеких підступах до Пскова. Німецький передовий загін чисельністю не більше за роту підійшов до радянських позицій уранці 24-го і після короткого бою прорвав їх. Колишній штабс-капітан Черепанов, що командував полком червоногвардійців-добровольців, згадував, що вдень 24 лютого його полк був оточений німцями по путівцях і відступив до околиць Пскова, прикриваючи шосе на Лугу, по якому тікали солдати 12-ї армії: «Із займаної позиції було добре видно, як нескінченною низкою рухалися від Пскова на схід обози та деморалізовані частини старої армії».
У самому Пскові, як підтверджували очевидці, відступаючі влаштували погром: «Уранці 24 лютого напруга була найвищою. Починалися грабунки, які насилу припинялися. На ринковій (нині — Радянській) площі заст. голови Ради Клейнешехерт, якого відрядили для припинення грабежів, був убитий групою налаштованих до погромів солдатів. Труп лежав на площі, байдуже бігали мимо нього люди в різні боки». У такій обстановці німці до кінця 24 лютого зайняли Псков і вранці 25-го були зустрінуті радісними місцевими жителями, що бачили в німецьких солдатах звільнення від стихії російського бунту. 26 лютого член управління військами Північного фронту більшовик Борис Позерн повідомив у Петроград про взяття Пскова: «Місто було взяте невеликими силами німців. Наша біда — у відсутності підготовки, а також у тому, що жодними наказами не можна змінити заздалегідь підготовленого настрою, — не продовжувати війну».
Більшовики, що зробили головний внесок до розкладання російської армії 1917 року, тепер пожинали плоди цього. Старої армії вже не було, а нова ще не з’явилася. Зрозуміло, захопити Петроград у таких умовах для німецької армії було легко. Але такої мети німецьке командування собі не ставило. Німеччині належало вести боротьбу не на життя, а на смерть на Західному фронті, куди вже прибули свіжі американські війська. У цих умовах більшовики в Росії для німців були меншим злом. У разі падіння Петрограда сповна міг загинути і ленінський Раднарком. Тоді до влади прийшли б прибічники Антанти, які у тій чи іншій формі спробували б відтворити Східний фронт. А це для Німеччини на той час було смерті подібно. Тому німці не лише не взялися захоплювати Петроград, але навіть субсидували більшовиків, виділивши їм протягом 1918 року субсидій до 40 млн марок. Цих коштів вистачало на оплату апарату Раднаркому в Москві, а також Московського гарнізону. Латиська дивізія придушила в липні повстання лівих есерів багато в чому завдяки тому, що перед цим німецьке посольство виплатило латишам затриману платню.
Насправді 23 лютого 1918 року був опублікований декрет «Соціалістична вітчизна в небезпеці!», написаний Троцьким і прийнятий двома днями раніше. Вперше цю дату широко відзначили 1922 року. А міф про бої під Нарвою та Псковом народився в сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)» 1938 року. Тоді про Троцького вже не можна було згадувати. Ось і вийшло, що 100-річчя свого існування нинішня російська армія веде від деякої міфічної дати. І сама вона багато в чому побудована, як міф, де незмінно зберігається радянська тріада: зневага до солдатських життів, прагнення уникнути відповідальності та замилювання очей начальству і громадськості. А результат ми бачили на березі Євфрату, де сталося перше і, дуже сподіваюся, останнє пряме бойове зіткнення з головним противником із радянського часу — зі США. І нагадувало воно знищення майже беззбройного африканського племені озброєними до зубів колоніальними військами. Тут-то з’ясувалося, що проти американців вагнеровці, які за боєздатністю навіть перевершують середньоросійський полк, — це навіть не те ж саме, що тесляр проти столяра.
